Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

нею та одна з одною, так однієї тріскотні та лайки на десять би ярмарків вистачило! Штовхаються, рвуть прадіда на шматки, кожна до себе тягне, і кожна при тому кричить: «Мій він! Хоч і баламут, - кричать, - шахрай, а нікому не поступлюсь, нікому не оддам!» Так і хапають, цокотухи, не розбираючи, за що припаде. «Еге ж, - думає бідолаха, закриваючись та ухиляючись од них, - а от же я й не знав, що кожна з них відьма, їй же богу не знав! Та і не бувало ніколи того, щоб на хвоста у котрої натрапив, ніколи того не бувало…»

Спостеріг він хвилину, як вони вже надто розходились проміж себе, та як припустить, як дремене навтікача, тільки курява встала! Летить він з усієї сили сам не знає куди, як той дикий кінь степовий. Дивиться, корчма перед ним з’явилася і побратим посеред двору стоїть, спину чухає та навкруги озирається. «Начебто, - каже, - Петро на виручку звав, рятуйте кричав!»

А прадід і спинитись не може: так прямісінько і влетів у стіг г з головою в сіно зарився. «Ну, - думає, - здихався сього лиха! І принесли ж їх чорти, як тії галичі! До смерті, прокляті, заскубли б, якби не втік, щоб їм до віку солодкого не куштувати! А от же, - думає, - і стало таки мені в пригоді женихання моє, їй же богу в пригоді стало! Бо злопала б мене гемонська відьма, якби не ті».

Та тільки зарано радів козак: чує він, гупотить щось, наче цілий табун коней по степу летить. «Еге ж, - думає, - а то вони, прокляті, за мною, мабуть, женуться», - та ще глибше зарився в сіно.

Лежить він і чує: лемент знявся такий, наче на ярмарку. «Держи, - радіють прокляті, - знайшли його! От де він, щоб йому в огні горіть!» Здогадався прадід, що то вони на побратима натрапили, та в пітьмі не пізнали, - а місяця на ту пору вже не було на небі, зайшов, - догадався, а й слово боїться вимовити, де там: труситься тільки. - «Нічого йому, - думає, - не буде: роздивляться анахтемські, що то не я, а Тарас одноокий, то й кинуть його, дадуть йому спокій. От, коли б тільки в сіні не почали шукати…» Труситься, сердега, аж зуби йому цокотять, і все прислухається, що далі буде. І чує він, начебто відьмин голос, глухий такий, питає побратима:

«А ну, - питає, - кого ж ти з нас вибереш собі?»

«А всіх!» - лагідно одмовляє одноокий Тарас.

«Як же так, чортів сину, всіх?» - кричать йому всі баби разом.

«А так, - каже, - всіх… Мені, - каже, - чим більше, то й краще».

«Чи бач, чорти б його батька взяли, який ласун, - думає прадід, - хоч і дражнять мене ласим, а от же ж ніколи я такого не казав. А ще ж казав, чортів син, що неохочий до них!»

Міркує так собі прадід, а тут чує, і Солоха з дячихою кричать:

«Такий він завжди був! Такий самий, ласун безсоромний!»

І інші за ними теж кричать. Хотів був прадід гукнути їм: «Брешете ви, ґави хвостаті!» - та побоявся, а побратим і каже:

«Еге ж, - каже, - такий самий я і єсть… Козакові однаково, - каже, - яка б чарка не була, аби горілка в ній була добра. Не люблю я вередувати, - каже. - І побратим мій, Петро, такий же».

«А от же і брешеш! - не вдержався-таки хоч прошепотіти прадід, та, слава Богу, не почули того відьми, не до того їм було, щоб прислухатись.

«Та хіба ж ти не Петро?!» - галасують.

«А ні, - каже побратим, - не Петро я, Петро, - каже, - тепер, мабуть, горілку десь п’є, або з бабою якою женихається: не може він без того…»

«Ах ти сорока брехлива!» - знову не витримав прадід.

«Та хто ж ти такий?» - верещать не своїм голосом Гандзя з Хіврею.

«Я Тарас, - каже побратим. Так і піп хрестив, так, - каже, - і люди звуть. От хто я!»

Як заверещать же відьми, як заголосять, прокляті, так у прадіда і мороз поза шкурою пішов! «Тьху, нечиста мати тебе візьми, - плюються, чує він, і Солоха, і Хівря, і всі інші. І справді, це ж Тарас одноокий, щоб йому від горілки згоріть! А ми здуру подумали, що то Петро! От тобі й маєш… Ну, - кричать, - біс твоїй матері, збив ти нас з пантелику, допоміг Петрові втекти, кажи ж тепер, де він? Не скажеш, то ми на тебе таку халепу напустимо, таку халепу, що ти й життя своє проклянеш! Кажи, - кричать, - де Петро?»

В саму середину стогу зарився вже прадід, а все-таки чує, як побратим божиться і присягається, що не знає, де Петро, що й очі його давно вже його не бачили. Кричать, верещать баби, всяким лихом йому загрожують, а він все своє: «Знать не знаю, відать не відаю!» І почалось тут таке, що вже й розібрати не можна було, що воно таке!

Коли дивиться прадід, - крізь сіно бачить, - тягнеться до його страшна синя відьма, простягає свої кістляві руки, дивиться на його круглими зеленими очима і осміхається беззубими вустами… «От ти де, Петрусю мій любий, - шамкає своїм чорним ротом, - знайшла я таки тебе. Ну приголуб же мене, козаче!»

Здригнувся прадід, наче відро води льодової хто вилив на його; зблід він, як смерть, чуб догори піднявся, і чує він серцем, що останні хвилини йому приходять… Ох, та й гірко йому стало помирати такою поганою смертю, - не на герці завзятім, не на бойовищі за рідну країну, як воно личить доброму козакові, а в кістлявих обіймах старої поганої відьми!.. Згадав він наказ гетьманський, згадав грамоту заповітну, а сині кістляві руки вже наближаються до його, - от-от ухватять за горло, - і немає йому сили поворухнуться навіть… Та спас його Господь: півня розбудив. Як заспівав той півень, так у сердеги одразу наче каменюка з душі скотилась! Слава тобі, Господи! - шепоче побілілими вустами, - врятувався я тепер!» А чортова відьма затряслась уся, посиніла ще дужче, заблищали їй очі, як тій сові, підвела вона вгору руку і нахваляється в безсилій вже злобі!

«Стривай же, - говорить