Марина та Сергій Дяченко - Скрут

недочув; руки в рукавичках уже тягли його за плечі, скидали сорочку, ставили обличчям до стовпа…

Пекучий біль привів його до тями.

* * *

Кислі лісові яблука набувають цілком стерпного смаку, якщо їх спекти в попелі.

Ілаза наїлася, витерла чорні руки об розкішну подушку моху, сіла на грубий повалений стовбур і опустила підборіддя на сплетені пальці.

Наближалася осінь; струмок ніс за течією поодинокі жовті листочки, але вже завтра їх мало побільшати. Можливо, коли все це розкішне листя марним килимом ляже на землю, приєднуючись таким чином до попередніх поколінь своїх опалих предків… Коли всі ці гілки постануть оголеними — тоді й з’явиться серед них нічим не прикрите павуче тіло, й вражений погляд її зможе споглядати зазубрені кістяні гачки в острівцях сивої шерсті, черево з упертими в нього вісьмома суглобчастими лапами, два волохаті відростки обабіч голови…

Її пересмикнуло. До такого видовища вона не доживе, бо зірка Хота зайде раніше.

Уперше за тривалий час вона подумала про Ігара — цього разу без надії й без остраху. По-дитячому то було — сподіватися, що, рятуючи її, коханий зловить і приведе перед скрутові очі якусь невідому, швидше за все, міфічну жінку. І вже ж, звичайно, нерозумно було боятися випробувань, які очікують його на шляху: будь-яка нормальна людина, котра усвідомила нездійсненність завдання, відмовляється від подальших спроб…

Рівний хід її безсторонніх роздумів раптом перервався. Вона боляче закусила губу, перечікуючи напад люті й горя, бо їй уявився Ігар, який спокійно живе де-небудь на хуторі, забув і думати про зірку Хота й тільки зрідка, п’яний, оплакує Ілазину долю гіркими безсилими слізьми…

Вона зціпила зуби. Не час бути слабкою; поки сила її в тім, що вона не боїться дивитися правді у вічі. Можливо, будь-яке інше дівчисько дотепер тішило б себе надіями та без кінця програвало б для себе картину повернення свого чоловіка-героя; їй, Ілазі, подобалося бути сильною. Їй надто хотілося жити, щоб перекладати свій порятунок на плечі будь-якої іншої людини. Вона повинна була подбати про себе сама…

Їй знову примарився Ігар, який сидів у шинку за кухлем пива. У товаристві таких самих, молодих і дужих, веселих і гамірних, рожевощоких хлопців… Вона, Ілаза, почала говорити собі правду — негоже зупинятися на півдорозі.

Ігар… Побачення крізь зачинені двері. Весь цей дім — зачинені двері, анфілада кімнат, де блукає примара Ади. Суцільний чорний оксамит, задушливий запах квітів і свічок, начебто вічний похорон…

Одного разу крізь відчинене вікно влетіла ластівка. Якийсь час витончена чорна пташка металася й билась об шибки, поки не вбилася на смерть, і романтично налаштована дівчинка Ілаза з гіркотою усвідомила себе бранкою, тільки, на відміну від ластівки, з ув’язненням своїм впокорену…

Та якби тоді з’явився хто завгодно — хоч старий, хоч виродок — та пообіцяв їй зміни в житті, прорив на волю — хіба вона відмовилася б?!

Трапилося так, що першим свою любов запропонував Ігар. Свою любов на додачу до звільнення. Чи ж на часі було вагання? Ігар, немов чарівний ключик, відмикав осоружні двері. Ігар як засіб, Ігар як шлях… Зараз вона говорить із собою, ніхто не почує, ніхто не дорікне їй за холодний цинізм. Хоч із собою вона може бути відверта?!

Ілаза скорчилася на своєму стовбурі, обхопила плечі руками й заплакала без сліз. Справжня природа її любові до Ігара виявилася ницим діловим розрахунком; їй, котра звикла любити себе, так болісно виявилося себе соромитись.

…Чи вона все-таки помиляється?! Чи це озвалися в ній розпач і втома?

Дурячи себе, вона штовхає себе ж таки назустріч загибелі. Не на часі з’ясовувати, чи була її любов тим дійсно священним романтичним почуттям, котре, як вона знала, рано чи пізно приходить до будь-якої шляхетної дівиці. Важливо зрозуміти одне — Ігар не прийде.

А це значить, що її, Ілазине, життя може бути врятоване тільки її власними руками.

Розділ одинадцятий

* * *

Аальмар повернувся перед самим святом Заячого Весілля. Увечері, коли цілий світ, здавалося, бенкетував за одним довгим столом, вони вдвох гуляли вулицею; різноликі снігові зайці, споруджені за традицією на кожному подвір’ї, дивилися їм услід очима-картоплинами. Перший сніг і не думав припинятися, сипав і сипав, обсипаючи заячі фігури, спалахуючи блискітками в світлі незліченних смолоскипів…

— Я повинен їхати знову. У дуже тяжкий похід.

Вона стислася. Ніби відчувала: радість свята й радість зустрічі з ним тьмяніла перед страхом можливої розлуки. А тепер погасла й зовсім, і сніжинки безсило танули, лягаючи їй на вії.

— Мала… Я винен перед тобою. Чим мені це залагодити?

Вона мовчала. Сніг приглушив усі звуки — вигуки за бенкетними столами, удари в бубон і пиляння по саморобних скрипках. Там, де мав бути місяць, тьмяно світилася крізь хмари жовта пляма.

— Скажи мені, чого ти хочеш. Я виконаю. Правда.

— Я хочу, — вона набрала в груди якомога більше повітря, — я хочу, щоб ти забув про цю трикляту війну. Щоб ти… щоб ти залишився назавжди. Ніколи більше не йшов, тому що…

Вона затнулася, не знаючи, чи розповідати йому свій повторюваний страшний сон; потім зібралася з духом і розповіла.

Аальмар мовчав.

— Не війна шукає тебе — ти шукаєш війну, — дівчинка стомлено перевела подих. — Я не хочу постійно чекати. І я не хочу бути твоєю вдовою, Аальмаре.

Сніг припинився; жовта пляма на місці місяця пояскравішала.

— Але ж це моє ремесло, — мовив Аальмар глухо. — Це моя справа, вона приносить мені гроші й славу, але головне — дає можливість бути собою, виявити себе. Небо обдарувало мене талантом полководця — хіба розумно відкидати його? Хіба є для чоловіка заняття почесніше, ніж бути воїном?

Дівчинка потупила погляд. Поряд із його аргументами всі її слова здалися б по-дитячому наївними — і все-таки вона зважилася заговорити знову:

— Для жінки нема більш славної справи, ніж народити й виростити дитину. Для чоловіка нема справи почеснішої, ніж навчитися досконало вбивати; хіба у твій дім з’явилися вороги?

Вона сказала це й низько опустила голову, побоюючись його гніву. Він і справді довго, дуже довго мовчав; біля самої дороги стояв чийсь маленький, похапцем виліплений зайчик.

— Тобі не дає спокою те поле, — сказав Аальмар тихо.

Вона схилила голову ще нижче:

— Так…

— Дарма я тоді погодився йти на пошуки ляльки…

— Ні, — вона підняла очі. — Не дарма, Аальмаре. Ох, як не дарма!

Із чиїхось воріт вивалилася на вулицю напівп’яна весела юрба. Аальмар стишив крок, даючи змогу танцюристам пробігти повз них; хтось зібрався був затягти