Марина та Сергій Дяченко - Скрут

пару в танок — однак упізнав Аальмара й миттю відмовився від цього наміру. Пісні та сміх віддалилися й стихли, поглинуті снігом.

— Я не зможу пояснити тобі, — він тихо посміхнувся, — що це таке, коли сходяться на полі дві волі… Дві сили, що складаються з безлічі сил, ретельно вивірених, переплетених… Як б’є в обличчя вітер, як шалено летить кінь, яка це заворожлива гра — бій…

Тепер мовчала дівчинка. Дуже довго мовчала; один за одним гасли, догоряючи, смолоскипи. І розмірно порипувала дорога під кожним кроком. І пильно дивилися снігові зайці.

— Ти не переконаєш мене, — сказав Аальмар, зітхаючи. — А мені не вдасться переконати тебе… Але не в цьому річ…

Він замовк, начебто обірвав сам себе. Важко насупив брови. Стис її руку в хутряному рукаві:

— Я… Бачиш… Раз уже так вийшло… Я люблю тебе, мала, і я обіцяв виконати твоє бажання; знай же, що цей мій похід буде останнім. Тепер я повернуся назавжди.

Не вірячи своїм вухам, вона підняла до нього вражені, радісні очі. Він ніяково посміхався:

— Не думай, що так просто… Що мені так просто зважитись. Я думав про це й раніше, але все не вистачало… напевне, оцих твоїх слів. Я вибираю між дружиною і війною, я вибираю дружину; ми поєднаємося з тобою і житимемо нерозлучно. Завжди…

Вона схлипнула. Це ж треба — до чого тут сльози…

— До чого тут сльози? — запитав він, лагідно відстороняючи її від своїх грудей. — До чого?

Сніг пішов знову, і на щоках у неї танули сніжинки. Танули й скочувалися маленькими прозорими краплями.

* * *

— Мама звеліла, щоб ти попоїв.

Дівчинка дивилася серйозно й несхибно. На низькому барилі біля її ніг стояла миска. В ній парувала каша.

— Мама сказала, що коли ти не їстимеш, вона тебе вижене.

Ігар через силу кивнув:

— Я буду…

Дівчисько не йшло; навряд чи їй були знайомі штуки з таємним викиданням нелюбої їжі. Закопати ненависну кашу здатна сита, благополучна дитина, а ця дівчинка виросла в суворості; їй, напевне, й на думку не могло спасти, що Ігар збирається викинути їжу, — однак вона не йшла й дивилася так само суворо та вимогливо.

І він заходився їсти. Спочатку шматки лізли в горло із зусиллям, через «не можу», — а потім прокинувся голод, він доїв гарячу кашу до решти й облизав ложку:

— Дякую…

Дівчисько зосереджено кивнуло й мовчки віднесло спорожнілу миску в дім; Ігар клубком згорнувся на соломі й натяг ковдру — в повітці було тепло, але холод, який просто виснажував Ігара, гніздився десь у нього всередині. Від крижаного каменя в грудях не захистить ніяка ковдра…

У повітці потемнішало — біля дверей, затуляючи світло, стояла «молодша господиня» — хазяйчина сестра, вагітна, величезна, мов гора. Ігар із ввічливості ледь підняв голову.

— Лежи, — жінка кволо посміхнулася. — Чоловік вина от із льоху витяг… Тобі принести?

Ігар мовчки похитав головою. Від цього звичайного руху світ перед очима пішов обертом, захитався, ніби човен, і заспокоївся тільки за хвилину; жінка не йшла.

— Може тобі знахарку? Сестра непокоїться — уже раз підібрали тебе, то недобре, коли ти в нас просто у повітці вмреш…

— Я не помру, — сказав Ігар із натугою.

— Дивися, — застерегла жінка стурбовано. Помовчала й раптом посміхнулася:

— Ти от що… Молодий, гарний, оклигаєш, напевно… А кривишся, начебто тобі життя не миле. Недобре це…

Рука її лагідно пройшла по круглому животі; Ігар вирішив, що промовчати — теж неввічливо.

— Добре… — вичавив він, пом’якшуючи свій захриплий голос. — Не буду…

Жінка знову посміхнулася, кивнула та відійшла від дверей; Ігар заплющив очі.

Йому залишилося жити дванадцять днів — у ніч, коли зірка Хота не зійде більше над обрієм, він умре разом із Ілазою. Це все, що він може для неї зробити. Дабат…

Він поворухнувся. Посмугована спина саднила, але цей біль уже не в змозі був допомогти йому. Той біль, що прийшов під батогом, на якийсь час здолав усі почуття, включаючи й сором, і тугу; тепер і сором, і туга повернулися з новою силою.

«Молодшу господиню» звали Тірі; звільнена від домашніх турбот — ондечки черево яке! — вона годинами просиджувала на сонечку, забавляючи Ігара старими казками та правдивими історіями з життя селища. І казки, й історії починалися з того, що хтось терпить кривди та страждає, але все це закінчується неодмінно щасливо; Ігар сидів, тулячись боком до стіни повітки, та вдавав, що йому цікаво. Недобре було кривдити милу щиру жінку, яка зовсім безкорисливо намагалася його втішити.

Далі Тірі замовкла, прислухаючись, очевидно, до того, що діється у неї всередині; подумала, з особливою обережністю підвелася з низького табурета, на якому сиділа:

— Ну… Піду я, — прикрила очі долонею, подивилася на високе сонце. — Коли все по-доброму поведеться, то вночі, може бути… У мене й первісток швиденько вискочив, — а цей, коли по-доброму, то мов корочок і вилетить…

Ігар сидів і дивився, як вона йде до будинку, ступаючи обережно й гордовито.

* * *

По-доброму не склалося.

Дівчинка, яка принесла Ігарові обід, здавалася збудженою і радісною — «У тітки почалося». Посеред подвір’я розвели багаття, і старша господиня урочисто кинула туди жертву добрим духам — пучок духмяних трав. Діти в захваті стрибали навколо, викрикуючи лічилки-заклинання та вдихаючи терпкий дим.

До вечора радість у будинку згасла, залишилося тільки збудження; у сутінках до воріт підкотив візок, який привіз владну високу бабу — найкращу на три села повитуху.

Ігар, якому раптом страшно й тужно зробилося в його самоті, сидів на кухні разом із дітьми старшої господині — всі вони по черзі нянькали сина Тірі, дворічне хлоп’я, чий братик чи сестра збиралися нині з’явитися на світ. Раз у раз забігав стурбований чоловік Тірі, голосно хлебтав із кухля воду, витирав вуса, обводив кухню невидющим поглядом і квапився геть. Згори, зі спальні, дедалі виразніше чувся стогін.

Коли чоловік укотре вже заскочив у кухню, він поманив Ігара пальцем:

— Ходи-но…

І коли той вийшов, прохально взяв його за лікоть:

— Ти… Страшно мені чогось. Вони, — малися на увазі старша господиня та її чоловік, — вони ж бо при ділі там, а мене вигнали… А мені страшно самому. Першого разу так не боявся… Тірі… вона…

Він замовк, шукаючи слів і одночасно вдивляючись Ігарові в обличчя — чи не думає сміятись?! Ігар не думав; чоловік Тірі перевів подих:

— Ти… своєму б я не сказав. Ти чужий, прийдеш-підеш… Побалакай зі мною… поки там… Щоб не так довго… Ось як тебе, приміром, звуть?

Ігар