Марина та Сергій Дяченко - Скрут

class="p1">Забився в темний смердючий куток і тупо розглядав власну руку з обламаними нігтями; учора вночі з ним трапилося страшне, ганебне падіння. Він, який поклявся на Вівтарі, купився на хіть останннього стерва; вигляд оголеного жіночого тіла зломив його вірність і його шляхетність, які так довго вважалися незрушними, неначе граніт. Ну то й що, коли стражники жорстоко перервали огидне дійство на самім його початку — не стражники мали зупинити його, ні… Він глибоко усвідомлює свою підлість, але й зараз, пригадуючи запах її тіла, пітніє.

Суд справді відбувся; раннього ранку бранців по одному витягли з ями, а тих, що зачаїлися в темряві, вигнали ударами. Мружачись від незвично яскравого світла, цвинтарні трударі вишикувалися вздовж стіни нерівною шеренгою — строката юрба спухлих волоцюг із гострим запахом; Ігар побачив Тіар — сусід праворуч скосив око — прийняв його щасливу посмішку за першу ознаку божевілля.

Потім він знову загубив жінку в юрбі. Подивився просто перед собою — і побачив шибеницю з неймовірно довгою поперечиною та поруч — три стовпи й біля них чоловіків із батогами, вже готових до роботи.

Серед спійманих були й каліки, й жебрачки; Ігар чекав, що суддя, невисокий парубок із байдужими очима, спробує з’ясувати ступінь провини кожного — замість цього той повільно пішов уздовж шеренги, ненадовго зупиняючись, вдивляючись у обличчя та щось бурмочучи під ніс. Стражники, які рухалися за ним, хапали засуджених по одному й волокли в різні боки — кого на шибеницю, кого під батіг.

Ігара здивував цілковитий власний спокій. Страшна справа робилася просто й діловито; ті, що працювали батогами, квапилися, кат вибивав круглі колодки з-під ніг, суддя повільно йшов уздовж шеренги, бранці покірно чекали своєї долі. Відома річ, ліниво думав спокійний Ігар. Усіх перевішати не можна — і шибениця обвалиться, та й чутки поповзуть… У в’язниці тримати — місця не вистачить, та й годувати, знову ж таки… Випустити всіх теж неможливо, без покарання — тим більше, що все по справедливості, тобто як кому поталанить…

Але ось що цікаво, — як суддя обирає, кого стратити, а кого відшмагати й помилувати. Як він визначає? Що він при цьому відчуває — от би кому в душу зазирнути…

Тіар, напівоголена, гордовито вирізнялася з шеренги статурою і красою; її вони не могли стратити, це точно. Жінок, як правило, не вішають, особливо гарних; Тіар помилують — а виходить, в Ігара ще залишається шанс…

Суддя підійшов так близько, що стало чути його бурмотіння:

— Під батіг. Під батіг. Повісити. Повісити…

Ігар здригнувся — черговим засудженим до повішення був товстун, який іще позавчора з накладними грудьми зображав старчиху з дитиною. Тепер його волокли до шибениці, яка вже обросла нерухомими тілами.

Ігар відвернувся, щоб не бачити. За що?! За жебрацтво петля?! А скільки вбивць, живих і неушкоджених, піде сьогодні з міста, почухуючи спини?!

— Під батіг, — бурмотів суддя. — Під батіг…

Під батіг повели Тіар; вона йшла гордо, мов на коронацію. Ігар мимоволі шукав її погляду — і вона, проминаючи його, таки зустрілася з ним очима.

Він так і не зрозумів, чого вона від нього хотіла. Вона не гнівалася й не обурювалась, що через нього з його хіттю втратила пильність і попалася так просто й нерозумно; вона старалася прочитати в його очах… що? Підтвердження неземної пристрасті, з якою він вдерся до неї в склеп? Палку любов?

У всякому разі, гидливість у його очах повинна була її здивувати. Повинна була підкосити її зарозумілість і зробити майбутнє побиття ще болючішим…

Він відвернувся.

Стомлений працівник батога не полінувався роздягти Тіар наголо — бранці, які ще нудилися в чеканні, пожвавилися:

— Ах, принцеска ж гарна…

— У… От не думав, що таке побачу…

— Слину підбери, зависнеш зараз, а тобі аби тільки на голу бабу…

— А я й із шибениці витріщатися буду…

Кат прив’язав Тіар до стовпа й ривком відкинув зі спини її довге волосся; Ігар побачив пляму. Пляму в формі ромба під правою лопаткою…

Чи ні?

Він закліпав, начебто в око влетіла комашка. Рябіє чомусь перед очима. Так буває, якщо дуже вдивлятися…

Де ж пляма? Де ж пляма — немає нічого, тільки синець величезний просто на хребті! Чи ж не він, Ігар, припечатав бідолашну до саркофага… Круглий темний синець посеред спини…

Він протер очі кулаками. Потім ще; потім знову, ображений, вражений, смертельно скривджений. Як?!

— Повісити, — сказав суддя його сусідові праворуч, і той вибухнув сумним криком. Синє небо; тупіт чобіт, напружена, мов струна, мотузка…

Кат смугував ніжну шкіру Тіар… Пробач, Святий Птаху. Жінки, яка зовсім не Тіар. Жінки, до якої цієї хвилини Ігар відчув тваринну ворожість — здається, йому приємно, що її б’ють… Це почуття не гідне людини й чоловіка, але ж він стоїть перед шибеницею. А раптом останнім у його житті почуттям буде саме це — не любов і надія, а бридка, ница відраза… До неї, і особливо — до себе. До себе, нікчемного зрадника, хтивої тварюки…

Суддя стояв перед ним. Очі в нього були сині, як небо, й такі само порожні.

Ігар знав, що належить згадувати своє життя — але нічого не згадав. Той день, коли семирічне маля вперше переступило поріг Гнізда… Той день, коли сімнадцятирічний юнак уперше побачив Ілазу… Нічого цього нема й не було, спогади в’ялі, ніби мокра вата, і втома, яка налягла раптом, сильніша за бажання жити. Зараз за нього вирішать усі його питання й не треба самому морочитися з петлею…

Ятір і Тучка. Слуги в княгининому домі, ті, що допомагали закоханим. Їх отак ось повісили, й він, Ігар, винен. Навіть якщо й не він їх виказав під тортурами — все одно це сталося через нього… Було б справедливо, якби доля Ятера й Тучки спіткала…

Суддя дивився. Ігар не міг зрозуміти виразу його синіх очей. Вони здавалися позбавленими будь-якої думки. Наче ґудзики.

…Святий Птах! Ось кого він повинен згадувати перед смертю, ось кому повинен молитися… Він забув, він розучився вірити, Птах відмовився від нього…

Скільки суддя може мовчати, на нього ж іще чекає робота?!

Та жінка… Пінка. Щаслива істота, позбавлена рук і ніг. Світанок у степу… Кольорові вогні в підсохлій росяній траві. Трава… по якій ступає босими ногами божевільна Польова Царівна. Життєлюбний Скаль зі страшним забинтованим обличчям, який падає зі стрілами в грудях і з ім’ям мертвої дружини на вустах…

На дні синіх очей судді щось змінилося. На єдину мить.

— Під батіг…

Ігарові здалося, що він