Павло Архипович Загребельний - Левине серце

приміщенні Світлоярівської сільради. Герб Української Радянської Соціалістичної Республіки над столом запису актів громадянського стану. Державні прапори. Темні меблі, зроблені в лісництві в Щуся (так ніби знав, що Котя першою освятить ці меблі) з липи й сосни і не фарбовані, а тільки тоновані жигалом, бо фарба полускається, пооббивається, а жигало — на віки!

Молоді (чорняві, гожі) стали на рушничок перед товаришем Зновобрать, той виголосив напутнє слово про потребу любитися-кохатися, нагадав про високі принципи і революційні традиції, спитав про обопільну згоду, скріпив союз двох сердець і від імені й за дорученням побажав усього того, чого треба в таких випадках бажати.

У цій офіційній обстановці єдиною неофіційною деталлю був рушничок. Перше, що не освячений законодавчими актами, а успадкований від епох минулих, від звичаїв, а може, й від забобонів. Друге: не входив у сільрадівський реквізит, а принесений був молодими. А де могли його взяти молоді? Витягти з бабусиної скрині, дістати з самого дна, де він лежав як солодкий спогад про літа бабиного дівування, про вечорниці, тюкання, смішки-хішки, співання та вишивання.

Рушник ярів червоними квітками, півні й павичі пишно розпускали на ньому червоно-чорні хвости, на червоній калині витьохкував червоно-чорний соловейко, коло криниці чорновусий парубок обіймав засоромлену дівку, а вороненький коник терпляче ждав, чим воно все те закінчиться. Як і годилося, на такому рушнику був неодмінний напис. Читати його не було ні часу, ні охоти, бо й так усі знали: або «Дівка в сінях стояла», або «Лугом іду, коня веду», або «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Написи, треба визнати, досить безпредметні й безідейні, суті сучасного життя не передають ніяк, але щоб прямо шкодили, то теж ні, отож товариш Зновобрать і не звернув уваги на те, що написано на рушнику. Та коли скріпив словом і гербовою печаткою несподіваний для всього Світлоярська (навіть для Щуся, який тільки тепер збагнув, що готувала тихцем його підступна циганка) союз двох сердець, тобто серце Івана Безтурботного, яке, коли вірити медицині, що цей орган має розмір кулака, було завбільшки з добрячий горщик, і серце Коті Щусевої (маленьке й гаряче, як пташечка), а тоді випадково глянув їм під ноги, то аж затрясся від обурення.

— Де ви взяли оту контрреволюцію?! — вигукнув він.

Безтурботний і собі зиркнув під ноги на гарний широкий рушник, весь у ярінні червоної заполочі, в закрутистих чорних вензелях, у поплутаній в’язі слов’янських літер. На рушнику було вигаптувано: «Боже, царя храни!»

— Виміняла! — ляснув об поли Безтурботний. — Виміняла й підстелила мені, щоб скомпроментірувать як районного працівника! Ну, я ж!..

Не треба було пояснювати, хто виміняв рушника і за що виміняв. Винуватиця, рідна мати Іванова Вустя, стояла трохи позаду молодих із сонним своїм Петром і з сватом і свахою і ні тобі збентежилася, ні тобі схвилювалася! Бо хто там читає на рушниках? Тут же не читальня, а зала для женіння! Але син її перелякався не на жарт. Ану ж дядько Зновобрать визнає його шлюб недійсним, а Котя тим часом передумає! Тому він мерщій стягнув Котю з рушника, зібгав його, відкинув убік і тремтячим голосом (а кажуть, у здоровім тілі — здоровий дух!) звернувся до керівника урочистої церемонії:

— Свиридоне Карповичу, ми з Котею все повторимо заново… Щоб без цього…

— Правильно! — гукнув десь ззаду дядько Обеліск, який присутній був на церемонії від самого себе, хоч вважав, що — від активу. — Повторить усе без контрреволюційного напису, бо обряд не дійсний.

Але Зновобрать, вспокоєний проявом високої свідомості в жениха, милостиво дозволив церемонії не повторювати, бо ж сталося все ненавмисне, тільки заявив, що цей шкідливий рушник має бути прилюдно знищений, як знищене все прокляте минуле, бо не можна ж допустити, щоб на радянське весілля хтось знов отак несвідомо або й злочинно приносив богів та царів.

Акт знищення рушника було доручено дядьку Обеліску. Той спалив його на вогнищі коло причілкової сільрадівської стіни, щоб бачило все село, про обеліск на честь знищення, щоправда, мови не заводив, але прийшов до Зновобрать з ініціативою, або пропозицією:

— От усе вже ми тут створили, а нашого світлоярівського рушника як не було, так і нема. Треба створити — хоч кров з носа!

— Чув я, що вже є радянські рушники, — спробував відмовити його від наміру Зновобрать. — Он двом жінкам навіть Шевченківську премію за рушники дали.

— А які ті рушники? Бачив я в журналі. В одної все про Шевченка, а в другої — самий орнамент. А нам треба з написом.

— Напис — справа відповідальна, — промовив Зновобрать роздумливо, — тут так одразу не розв’яжеш, кажеться-говориться.

— А хто каже — не відповідальна? Написать примірно так: «Життя наше розквітає». І все — червоним.

— Так рушники ж вишивають червоним і чорним. У пісні он як співають? «Червоними і чорними нитками».

— «Життя» і «розквітає» треба неодмінно червоним.

— Слід над цим подумать.

— Чого думать, чого? — закричав дядько Обеліск. — Посадити жінок — і хай вишивають.

— Тобі легко сказати, а мені треба вирішувать першочергові завдання, — заклопотано підвівся Зновобрать. — Он жнива на носі, врожай, кажеться-говориться, небувалий. Завтра ховати Щуся, а післязавтра свайба — і скрізь треба. Більше чи менше, вже як там воно діло покаже, а з’явись. От ти б, кажеться-говориться, міг мені пояснити, хто тут кого полюбив-покохав і за що: чи за районне положення чи за лісникові достатки?

— Чого не можу, того не можу, — зніяковіло, що з ним траплялося надзвичайно рідко, сказав Обеліск.

62

А от автор повинен пояснювати. І поки в Світлоярську триватиме похорон старого Щуся, а тоді кричатимуть «гірко» і вибиватимуть гопака на нових дошках під комбайновим навісом, автор має без будь-чиєї допомоги, не використовуючи нічиїх свідчень, обома ногами стоячи на суто науковому грунті, спробувати з’ясувати причини, які примусили Котю потоптати чисті почуття Гриші Левенця, відкинути мужню руку прославленого Самуся і вискочити заміж за Івана Безтурботного. Читачі можуть ще сподіватися на чудо: Котя втече до Гриші, або Самусь викраде її з-під свого ж таки механізаторського навісу, або Безтурботного знімуть з усіх посад і відберуть квартиру в райцентрі, а справу передадуть до суду. Попереджаємо, однак, що ніякого чуда не буде. Котя вийшла за Безтурботного не з корисливих міркувань і не з марнослав’я, а по любові. Безтурботний не спокушав її й не викрадав, а завоював чесно і засобами, сказати б, законними. Не його вина, що на Коті зійшлися інтереси одразу чотирьох по-своєму помітних (включаючи й Рекордиста Івановича) представників чоловічого роду. Але ця своєрідна