Томас Харріс - Мовчання ягнят

знаєш, де зараз місіс Ліппман? Я хотіла б із нею поговорити.

– Вона померла. Переїхала у Флориду на пенсію, там і померла, як сказала Фредріка. Я не була з нею знайома, ми зі Скіпом просто інколи забирали звідти Фредріку, коли в неї було забагато одягу. Поговоріть з її родичами, чи що. Я вам запишу адресу.

То було неймовірно втомливе заняття, коли єдиною річчю, яку хотіла почути Старлінг, були новини з Калумет-Сіті. Сорок хвилин минули. Група порятунку заручників уже мала приземлитися. Старлінг пересіла боком, щоб не дивитись на годинник, і продовжила:

– Стейсі, де Фредріка купляла одяг, де вона дістала ті великі тренувальні костюми «Джуно», спортивні штани?

– Вона могла пошити геть усе. А ті штани, я думаю, вона купила в «Річардс», ну, коли всі почали носити завеликі розміри, то магазин став замовляти такі моделі штанців. Тоді вони були в багатьох крамницях. Вона отримала знижку в «Річардс», бо ж шила для них.

– А вона коли-небудь купляла речі в магазинах великого одягу?

– Ми всюди ходили, дивилися, ну, самі знаєте. Ходили у «Постать плюс», вона шукала там ідеї, ну, вдалі крої для великої фігури.

– А за вами ніхто не стежив у тих крамницях? Може, Фредріка відчувала, що хтось поклав на неї око?

Стейсі на секунду задивилася в стелю, а потім похитала головою.

– Стейсі, в «Річардс» коли-небудь приходили трансвестити або чоловіки, які купляли великі сукні, ти з таким стикалася?

– Ні. Одного разу ми зі Скіпом бачили кількох, у барі в Коламбусі.

– Фредріка була з вами?

– Та ви що. Ми ж їздили, типу, на вікенд.

– Ти не запишеш мені ті крамниці великого одягу, куди ви ходили з Фредрікою, ти зможеш пригадати їх усі?

– Тільки тут чи в Коламбусі також?

– Тут і в Коламбусі. І адресу «Річардс», я хочу поговорити з місіс Бурдін.

– О’кей. Гарна то робота – працювати агентом ФБР?

– Мабуть, так.

– Ви часто подорожуєте й таке інше? Тобто буваєте в різних місцях, кращих за оце?

– Інколи доводиться.

– І треба мати гарний вигляд щодня, так?

– Ну так. Треба вдягатися по-діловому.

– А як ними стають, ну, агентами ФБР?

– Треба спершу закінчити коледж, Стейсі.

– Його важко оплатити.

– Так, важко. Хоч інколи можна отримати гранти чи стипендії, це допомагає. Хочеш, я пришлю тобі кілька буклетів?

– Ага. Я тут думала, Фредріка так за мене раділа, коли я отримала цю посаду. Мало не в екстазі була, бо ніколи не мала справжньої роботи в офісі й гадала, що це неабищо. Оце – картонні папки й Баррі Манілоу з колонок цілий день, вона гадала, що це дуже круто. Що вона знала, велике дурепище.

В очах Стейсі Хубки стояли сльози. Вона широко їх розкрила й закинула голову назад, щоб потім не довелося наново фарбуватися.

– То як щодо мого списку?

– Краще я складу його за своїм столом, там у мене текстовий редактор, а ще знадобиться телефонний записник і таке інше.

Вона вийшла, задерши голову, і прокладала собі шлях, дивлячись на стелю.

Старлінг не давав спокою телефон. Щойно Стейсі Хубка вийшла з малесенького кабінету, вона набрала Вашингтон за рахунок співрозмовника й запитала новини.

Розділ 55

Саме цієї миті над південним краєм озера Мічиґан двадцятичотиримісний літак бізнес-класу з цивільним маркуванням зійшов із крейсерського режиму й почав спускатися по широкій кривій униз, до Калумет-Сіті, штат Іллінойс.

Дванадцятеро бійців із групи порятунку заручників відчули, як шлунки підстрибнули вгору. Кілька чоловіків позіхнули показово невимушено й водночас напружено.

Командир групи Джоел Ренделл, який сидів попереду в пасажирському відсіку, зняв навушники з мікрофоном і переглянув свої нотатки, перш ніж підвестися з промовою. Він вважав, що йому дісталася найкраща, найвправніша команда SWAT у світі, і, можливо, він був правий. У деяких бійців іще ніколи не стріляли, але, згідно з результатами тестів і симуляцій, то були найкращі з найкращих.

Ренделл провів багато часу в салонах літаків, тож він легко зберігав рівновагу протягом турбулентного спуску.

– Джентльмени, замаскований наземний транспорт нам ласкаво надав Наркоконтроль. У них є вантажівка квіткарів і фургон сантехніків. Отже, Верноне, Едді, вбирайтесь у своє спіднє та цивілку. У разі вибухів світлошумових гранат пам’ятайте – ваші обличчя не захищені від спалаху.

– Не забудь прикрити щічки, – пробурмотів Вернон до Едді.

– Думаєш, я світитиму дупою? І так само не світитиму пикою, – прошепотів у відповідь Едді.

Вернон і Едді, яких призначили на перший підхід до вхідних дверей Ґамба, мали почепити під цивільний одяг тонку куленепробивну броню. Решта вирушить у міцних бронежилетах, які мусять захистити тіло від пострілу з гвинтівки.

– Боббі, не забудь покласти водіям у кожен фургон свої радіопередавачі, щоб ми не похерили розмови з Наркоконтролем, – сказав Ренделл.

Під час штурмів Управління боротьби з наркотиками використовує ДМХ, а ФБР – УКХ. У минулому вже виникали проблеми.

Група була оснащена майже на всі випадки життя, для роботи вдень і вночі: для стін вони мали базове обладнання з рапелінгу[214], для прослуховування – «Вовчі вуха» та «VanSleek Farfoon»[215], для бачення – інфрачервоні прилади. Зброя з нічною оптикою скидалася на музичні інструменти в череватих кофрах.

Група готувалася до точної хірургічної операції, і зброя була відповідна – жодного ствола, який би стріляв із відкритого затвора.

Бійці натягли на себе розвантажувальні жилети, коли пілот опустив закрилки.

Через навушники Ренделл отримав новини з Калумета. Він затулив мікрофон і знову звернувся до команди:

– Хлопці, пошук звузився до двох адрес. Ми беремо кращу, а чиказький SWAT – другу.

Вони сідали на муніципальний аеродром Лансінга, найближчий до Калумета з південного сходу Чикаго. Літаку одразу ж дозволили посадку. Насмердівши паленими шасі, пілот пригальмував літак біля двох автомобілів, які стояли на холостому ходу в кінці аеродрому, якнайдалі від терміналу.

Короткі привітання біля вантажівки квіткарів. Командир Наркоконтролю передав Ренделлові предмет, схожий велику ікебану. То був дванадцятифунтовий[216] таран для вибивання дверей, голівку якого загорнули в кольорову фольгу, щоб скидалася на горщик, а ручку замаскували зеленню.

– Чи не бажаєте зробити доставку? – поцікавився він. – Ласкаво просимо до Чикаго.

Розділ 56

Містер Ґамб узявся до справи раннього вечора.

З небезпечними застиглими сльозами на очах він переглядав своє відео знов, і знов, і знов. На маленькому екрані Матуся здиралася на водяну гірку та – у-і-і-і! – ковзала в басейн, у-і-і-і! – ковзала в басейн. Сльози туманили зір Джейма Ґамба, наче він сам плавав у басейні.

У нього на животі булькала грілка –