Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

- Мені було все одно, хто ти.  

- Було?  

- Було. Тільки зараз я боюся, що для тебе важливіше те, ким ти є для інших. Ти відштовхуєш мене, але не відпускаєш. Ти вирішив, що підеш назавжди з мого життя, тому що, мабуть, у твоєму житті для мене немає місця. Можливо, ти зайшов занадто далеко, і є речі, про які я ніколи не повинна дізнатися. Ти так наполегливо повторюєш, що не можеш залишитися зі мною. Отже, для цього є причини, є те, про що ти не можеш мені розповісти. Отже, не треба. - Мені було важко говорити, немов клубок до горла підступив. - Не потрібно з'являтися і зникати. Прошу тебе. Не потрібно робити мені боляче. Я майже впоралася. Майже забула. Якщо ти справді не можеш залишитися зі мною, ніколи більше не приходь. Зупинімося на цьому. Я більше не можу. Ти маєш рацію: я не повинна була тебе сьогодні побачити. Усе мало залишитися для мене лише сном.

 Мін мовчав. Я просила його піти. Але ж він і сам збирався. Якби я попросила його залишитися, він би не залишився? Якщо відпущу його, йому легше буде піти.  

- Вибач, - вимовив він, нарешті.  

- Я не можу сердитися на тебе. Ти так само для мене завжди був і будеш особливою людиною.  

- Я хотів би бути людиною. Просто людиною. З того моменту, як побачив тебе.  

- Тоді ти міг би залишитися зі мною?  

- Так.  

 Я не розуміла Міна. Знала тільки, що з якоїсь причини він не може залишитися, але й не хоче йти.  

- Не приходь більше... Навіть у снах. Я можу тебе відпустити. Я повинна це зробити. Прощавай?  

 Чомусь моє «прощавай» прозвучало, як запитання.  

- Прощавай, Чон Джи Мін, - промовила я, ледве стримуючи сльози. 

 Я міцно заплющила очі. Мені було так боляче вимовляти ці слова. Серце розривалося на дрібні шматочки, які вже не зібрати воєдино, не склеїти. У своїй душі я відривала Джи Міна від себе, як щось живе. Я втрачала частину себе.  

- Прощавай, - почула я.  

 Розплющивши очі, не побачила Міна там, де він щойно стояв. Він, немов привид, розчинився в темряві. Ані звуку, ані шереху після сумного «прощавай». Зник, ніби його й не було.   

 У мене підкосилися ноги, і я сіла на підлогу. Сльози тепер хлинули з очей. Я більше не стримувала їх. Мене ніхто не бачив, ніхто не чув. Я плакала ридма, захлинаючись, як у дитинстві, намагаючись вирвати з розбитого серця свій біль. Серце, яке навчилося жити тим, що в нього було, яке, здавалося, майже загоїлося, кровоточило свіжими ранами.   

 Я проплакала до ранку, так і не піднявшись із підлоги. Згорнувшись калачиком, не відчувала холоду, не розуміла, скільки минуло часу, поки не настав світанок.   

 Коли перші промені сонця торкнулися мене, я змусила себе піднятися з підлоги. Поглянувши на годинник, зрозуміла, що спізнююся на роботу. З горем навпіл змусила себе прийняти душ і переодягнутися. Заварила каву, але не змогла її випити. Про їжу навіть думати не хотілося.  

 Коли вийшла на ґанок будинку, подумала, що збожеволіла. На мить мені здалося, що я побачила збоку біля ґанку під стіною будинку Джи Міна.  

 Він не пішов?  

 З такою надією я обернулася, але... Його там не було. Мені здалося. Але я могла заприсягтися, що бачила його. 

 Мабуть, справді божеволію.    

 Що, якщо все це мені лише наснилося?  І не було тієї розмови з Міном і взагалі нічого не було. Можливо, це всього лише плід моєї уяви. Галюцинація. Я бачу те, чого ніколи не було. Так буває внаслідок сильної втоми, психічних і неврологічних захворювань.   

 Ні. Так далі не можна. Потрібно взяти себе в руки. Так справді можна й до психлікарні докотитися. Я просто втомилася.