Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Але Рід набагато важчий, ніж здається. Його хватка навколо моєї шиї непохитна і стає міцнішою. Мій пульс шалено пульсує в голові та за очима, Я починаю вічуват дефіцит кисню.

Навколо мене стоять привиди, я відчуваю, як вони спостерігають за мною, нахилившись на сидіннях в першому ряду, щоб побачити ще одну смерть. Осліпла жінка з-під ліжка. Реготун, якого хотіли випустити з кімнати. Раніше замерзла дівчина з ванни, яка вкусила мене за щоку.

Вони чекають, коли я до них приєднаюся. Ще одна жертва Аврори приєднається до сотень інших у цьому нескінченному довбаному параді мертвих.

Я дряпаю руки Ріда, але його екологічний костюм захищає його. Із зусиллям я кидаюся в бік його обличчя і ловлю м’ясо під нігтями. Його руки послаблюються, але лише на секунду.

Яскраві спалахи кольорів освітлюють темряву перед моїми очима.

Ти помреш тут.

Моє бачення мало б стати темнішим, але замість цього один із тих блискучих спалахів зірок вибухає кольорами, світлом і звуком.

На мить я бачу корабель таким, яким він мав бути. Запах «нового» у щойно покритих лаком дерев’яних панелях у залі, аромат рідкісних квітів, що виставляються, і сміх, змішаний з ледь помітним дзвоном келихів і тихим дзижчанням голосів.

Я сідаю — біль зник, Рід забув про мене — і дивлюся, як до мене підходять три жінки. Усі вони одягнені у парадні сукні, можливо повертаються з якогось заходу. Десь у бальній залі чи атріумі рівнем нижче. Красива жінка з темним волоссям, здається, пливе коридором у витворі, який виглядає лише шарами рожевої сітки — це здається чимось знайомим, хоча зараз я не можу точно визначити, чому.

Наймолодша з трьох, волосся якої пофарбоване в сріблястий колір під сукню, несе туфлі за ремінці, недбало розгойдуючи ними біля себе. Яскравий золотий ланцюжок звисає з її шиї до вузької талії, а на кінці — старомодний ключик, який вирізняється, як діамант. Данліві, молодша з двох. Я впізнаю її, хоча вона виглядає такою іншою… і живою.

Ці двоє першими відділяються, заходячи до своїх кімнат, залишивши лише останню учасницю тріо, одягнену у все чорне, її світле волосся зібране в елегантну зачіску. Коли вона наближається до мене, я розумію, що вона не в сукні, а в смокінгу без рукавів, з чорними лацканами та спалахом білого на грудях, що веде до розрізаної спідниці.

Капітан. Лінден Джерард. Вона прямує до мостика. Її чоло насуплене, і вона натискає кінчиками пальців на місце між бровами, кінчики її пальців стають білі від тиску.

Ти просто втомилася. Це все. Шепоче вона собі знову і знову, поки не зрівнюється зі мною.

Потім вона відводить руку від обличчя, щоб подивитися на мене вниз.

За винятком того, що вона не капітан Жерар, а я.

Моє власне обличчя дивиться на мене, і я дивлюся у відповідь, загіпнотизована.

Допоможи мені. Допоможіть нам, говорить її рот. Її руки на мить тріпотять по боках, перш ніж злетіти до шиї, наче вона задихається.

Потім спалах білого лабораторного халату та темне волосся в куточку мого зору.

Клер!

Моя мати. Коли я повертаюся, щоб відстежити її рух, її немає. Все пропало. У цю мить я знову на підлозі в абсолютній темряві холу, а Рід міцно стискає мені горло.

Мої руки відпали від нього, щоб відпочити біля мене; Я здалася.

Тиск у моїй голові здається, ніби за лічені секунди шматки мого черепа розпорошать усюди. Отже, мені потрібно більше часу, ніж потрібно, щоб зрозуміти, що моя рука лежить на чомусь громіздкому та грубому. Я раптом можу це уявити: міцна коробка з назвою ЛІНА, яскраво-червоним кольором, літери трохи стерті від частого використання.

Набір інструментів.

Я намацуюю, мої пальці заціпеніли й майже не реагують, поки мені не вдається вчепитися за текстуровану пластикову ручку інструменту. Викрутка.

Збираючи останню енергію, я піднімаю руку вгору до обличчя Ріда, тримаючи гострий кінець викрутки, цілячись у його скроню.

Удар не має великої сили, але я відчуваю, як металеве лезо прошкрябує щось м’яке, зустрічаючи незначний опір, який поступається, доки його не зупиняє щось тверде, схоже на кістку.

Він кричить, і його руки зникають з моєї шиї. «Моє око!» Він наполовину сповзає, наполовину падає з мене.

Перевернувшись на бік, я вдихаю повітря, кашляю та задихаюсь, кожен вдих прорізає моє хворе горло, ніби я видихаю осколки скла.

«Я не бачу! Я не можу… ти, сука!» Тепер у Ріда щось схоже на істерику, неважливо, що він не може знати, засліпила я його чи ні, враховуючи, що тут так само темно, як раніше. «Я збираюся… ти заплатиш… це лише початок…»

Поки він продовжує бурмотіти, я піднімаюся на руки й коліна й відповзаю від нього, моє пошкоджене горло пульсує, як другий удар серця, але все ще працездатне.

Я повинна встати. Я мушу бігти. Треба бігти. У його нинішньому стані я не сумніваюся, що Рід уб’є мене, якщо отримає такий шанс. Кейна також, якщо Рід натрапить на нього.

Запаморочення охоплює мене в ту секунду, коли я майже стою вертикально, і на мить у мене крутиться в голові від запаморочення, яке посилюється темрявою. Я не бачу, куди падаю, вгору чи вниз, і моє тіло посилає мені панічні сигнали про те, що земля швидко піднімається.

Я автоматично простягаю руку, шукаючи, за що б ухопитися.

Мої пальці торкаються грубої тканини, зігрітої людською шкірою під нею.

Я відсахнулась, перш ніж мій мозок спрацьовує. Рід стоїть позаду мене, все ще бурмочучи собі під ніс. А привиди, з якими я стикалася — принаймні досі — не утримують тепла тіла.

Кейн.

Я знову простягаю руку, шукаю його спину, потім плече. Я проводжу лінію його руки вниз до його руки, до його знайомих мозолистих кінчиків пальців.

Це він.

Моє полегшення таке сильне, що майже душить мене. У горлі клубок, а по щоках котяться сльози болю.

Як і раніше, він не бере мене за руку, але дозволяє мені взяти його. Я беру.

І ми біжимо, я тягну його за собою, якомога швидше в темряві. Таке відчуття, ніби вибігаєш зі сліпою вірою, знаючи, що нас чекає падіння в небуття, але не знати куди.

Кожен крок здається нашим останнім.

Я несамовито намагаюся згадати плавний вигин коридору, точне розташування декоративних столиків.

Боляче знаходжу один з них краєм стегна; коли я спотикаюся повз, ваза із сухими та мертвими квітами хитається на підставі й падає з гуркотом, гучним, як вибух.

Позаду нас бурмотіння Ріда обривається гарчанням. Лунає стукіт кроків. Він переслідує нас.

Прокляття.

Накульгуючи, я смикаю Кейна, щоб продовжити рух. Розбите скло скрипить під нашими ногами, повідомляючи Ріду наше точне місцезнаходження. Якщо він достатньо у свідомості, щоб прислухатися до цього та зрозуміти.

Але темрява