Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

що нам потрібен цей план? — поцікавився я. — Може, краще їдьмо в порт? Там на кораблях завжди потрібні стюарди. Робота хоч і важка, та нівроку цікава. Тільки подумай — свіже морське повітря...

Хлопчина не відповів — він уже вийшов. Я зітхнув, загасив вогнище й подався за ним.

***

Обрана мною дорога проходила пустищем, що простягалося на південний схід — між фабриками й складами, вздовж притоки Темзи. Мілка річка вилася своєю мініатюрною долиною, утворюючи справжній лабіринт із пагорбів, боліт та озерець; залишок ночі ми змарнували на те, щоб подолати цю плутанину. Наші черевики грузли в мулі й воді, гостра осока різала ноги та руки, над головами дзижчали комарі, а поруч зі мною незгірше за комарів пхинькав хлопчисько. Після сутички з членами Спротиву він був не в гуморі.

— Мені, до речі, гірше, ніж тобі, — врешті не витримав я, коли він надто вже розрюмсався. — Я міг би подолати цей шлях за п’ять хвилин, а натомість плентаюсь тут у твоїй компанії! Качатися в бруді — це ваш, людський, привілей!

— Я не бачу, куди ступати! — поскаржився хлопець. — Зроби хоч яке—небудь світло. Ти ж можеш!

— Можу., тільки якщо тобі кортить привернути увагу якогось нічного джина. Вулицями нишпорять шпигуни — ти сам у цьому переконався. І не забувай, що нас досі шукає Лавлейс. Тому я й вибрав цю дорогу, що вона така бридка й темна!

Навряд чи це пояснення втішило хлопця, але пхинькати він став менше[86].

Спотикаючись, ми посувалися вперед. А я тим часом обмірковував становище, як і завжди, за допомогою своєї бездоганної логіки. Відтоді, як цей шмаркач уперше мене викликав, минуло шість днів. Шість днів я почуваюся препогано. А кінця й досі не видно.

Цей хлопчисько... Яке місце він посяде в моєму реєстрі найгірших людей усіх часів та народів? Ні, як господар він не найгірший — з-поміж тих, кого мені доводилось терпіти[87], — та проблему він являє собою досить—таки своєрідну. Всім розважливим, розумно жорстоким чарівникам відомо, коли треба битися, а коли — тікати. Вони нечасто ризикують і собою, й своїми слугами. А цей хлопчина не має жодної гадки про розважливість. Він приголомшений бідою — яку сам на себе здуру й накликав, — а тепер, немов поранена змія, силкується куснути супротивника. Хоч які були початкові причини його ворожнечі з Лавлейсом, колишня його обачність змінилася відчаєм, який підсилило горе. Така проста річ, як самозахист, поступилася місцем гордощам і люті. Він прямує назустріч власній смерті. Що ж, щасливої дороги. Тільки він навіщось тягне з собою й мене. Отут я вже не знав, що вдіяти. Я був прикутий до свого хазяїна. Єдине, що міг, — робити все, щоб він залишився живий.

На світанку ми дійшли цим пустищем від Північного Лондона майже до Темзи. Тут притока трохи ширшала, а потім по кількох водозливах єдналася з Темзою. Пора було вибиратися на дорогу. Крутим берегом ми вилізли до дротяної сітчастої огорожі (у ній я випалив акуратний отвір), пробралися крізь неї і опинилися на брукованій вулиці. Ліворуч був центр міста, праворуч — Тауер, попереду — Темза. Комендантська година давно минула, але навкруги досі не було нікого.

— Отже, — сказав я, зупинившись, — станція вже близько. Та перш ніж рушити туди, нам треба вирішити одну проблему.

— Яку?

— Щоб ти не виглядав і не смердів, як свинопас.

Після походу через пустище хлопець укрився новим бруд ним візерунком. Таким, що хоч бери його в рамці і вішай на стіну.

Хлопчисько спохмурнів:

— Гаразд. Спочатку вичисти мене. Придумай який—небудь спосіб.

— Атож.

Можливо, мені не слід було хапати його й занурювати в річку. Навряд чи Темза чистіша за болото, яке ми щойно подолали. Проте найгірший бруд усе-таки вдалося змити. Десь із хвилину я полоскав хлопця, а потім відпустив. Хлопчина підскочив, відпльовуючись і кашляючи, й щось пробулькотів. Я витлумачив це булькотіння по-своєму:

— Ще хочеш? Ну, це вже занадто!

Я ще раз сполоснув хлопця, й він зробився як новенький. Тоді я потяг його в затінок бетонної набережної і, обережно орудуючи Полум’ям, висушив йому одяг. Пахнути він став краще, а от настрій у нього чомусь не поліпшав. Та добре вже — не все одразу.

Покінчивши з миттям, ми вирушили в дорогу і дісталися до залізниці саме вчасно, щоб сісти на перший потяг у південному напрямку. Я вкрав у касі два квитки і, доки станційна охорона шукала по всіх платформах ошатну червонолицю даму—проповідницю, спокійненько зайняв своє місце саме в ту мить, коли потяг рушив. Натаніель сів від мене якнайдалі — мабуть, і досі сердився за Імпровізовану ванну, яку я влаштував йому.

Перші півгодини дороги були напрочуд спокійні — найспокійніші від моменту мого першого виклику. Риплячи всіма зчепами і з’єднаннями, ніби хворий на артрит, потяг тихенько посувався нескінченними лондонськими передмістями — кам’яними джунглями, що найбільше скидалися на морену, залишену велетенським льодовиком. Ми їхали повз покинуті фабрики й занедбані бетонні майданчики; за ними тяглися вузенькі вулиці, заставлені однаковими будиночками, з димарів яких подекуди курився димок. Одного разу я навіть побачив у небі на тлі світлої хмаринки цілий загін джинів, що поспішав на захід. Навіть з такої відстані було видно, як виблискують на сонці їхні панцери.

У потяг майже ніхто не сідав і ніхто з нього не виходив. Я вирішив відпочити. Джини не сплять, та я занурився в якусь подобу дрімоти — полинув думками в минулі століття, споглядаючи найкращі моменти свого життя: помилки чарівників, помсту ворогам...

Мої спогади обірвав хлопчисько — він саме перебрався на сидіння навпроти мене.

— Треба придумати план, — понуро мовив він. — Спосіб, як нам пройти крізь увесь цей захист.

— З оцими всіма куполами й вартовими, що довільно переміщуються, безпечного способу не існує, — зауважив я. — Нам потрібно щось на зразок троянського коня.

Хлопець спантеличено вирячився на мене.

— Ну, розумієш... таке щось зовні цілком невинне, що вони пропустили б