Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Темна вулиця занурилася в тишу. Натаніелеві поволі перестало паморочитись у голові, а куртка промокла наскрізь, і холодна вода проймала його аж до кісток. Проте хлопець іще довго лежав на місці — боявся поворушитись.

34

Я просидів у бібліотеці майже п’ять годин, аж доки нарешті рипнула відірвана дошка й до будинку ввалився мій смутний, замурзаний і надзвичайно смердючий хазяїн. Залишивши за собою брудний слід — сподіваюся, що це все— таки був звичайнісінький бруд із калюжі, — ніби якийсь величезний слимак, він дошкутильгав до другого поверху, де й сповз на підлогу. Сповнившись наукової допитливості, я запалив невеличке Полум’я і уважно оглянув хлопчину. Добре, що я маю досвід спілкування зі стигійськими бісенятами та іншою дрібною нечистю, — видовище було нівроку гарненьке. Здавалося, що його добряче потягали якимось болотом чи хлівом, а потім занурили в бочку з гноєм та солом’яною січкою. Волосся його злиплося в затверділі пасма, що нагадували дикобразові голки. На вилиці виднів здоровенний синець, а над вухом — потворна рана. При цьому, однак, його очі аж палали люттю.

— Чи добре провели вечір, сер? — поцікавився я.

— Вогонь! — гаркнув він. — Розпали вогонь. Я змерз.

Такий пихатий хазяйський тон дивно було чути з вуст істоти, якою зараз погребував би навіть шакал. Проте я не сперечався — надто вже це мене тішило. Я набрав перших ліпших дерев’яних трісок, запалив Животворний Вогонь і, прибравши Птолемеєву подобу, сів поруч Із хлопцем. Так близько, як дозволяв мені сморід від нього.

— Цікава зміна, — бадьоро зауважив я. — Вона мені до вподоби, бо зазвичай устрявати в халепи й викачуватись у бруді з голови до ніг, доводиться джинам, а не чарівникам... Що ж змусило тебе покинути бібліотеку? Тебе знайшли Лавлейсові прихвосні? Чи сюди вдерся Джабор?

— Я вийшов купити газету, — процідив хлопець крізь зуби.

Ще кумедніше! Я скрушно хитнув головою:

— Ти краще доручив би таке небезпечне завдання комусь досвідченішому. Скажімо, якійсь бабусі. Чи якомусь дошколярику..

— Замовкни! — блиснув очима хлопець. — Це все отой газетяр! І його приятель Фред. Два простолюдини! Вони вкрали моє дзеркало — те саме, що я зробив, — і виманили мене звідси. Я подався за ними, а вони на мене напали! І вбили б, якби не оте дівчисько...

— Дівчисько? Яке дівчисько?

—... і я все одно мало не розбив собі голову! І впав у калюжу! А потім, коли вони вже пішли, ніяк не міг знайти дорогу назад. А тут саме почалася комендантська година — всюди повно куль—шпигунів, і мені довелось від них ховатися. Врешті я казна—скільки пролежав у болоті під мостом, поки вулицю прочісували прожекторами. А коли патруль забрався геть, я знову почав шукати дорогу. Кілька годин шукав. Ще й коліно розбив.

Хоч це, звичайно, й не Шекспір, та мені давно вже не розповідали на ніч таких казочок. Я натішився досхочу.

— Вони із Спротиву, — провадив хлопчисько, дивлячись у вікно. — Я певен! Вони збираються продати моє дзеркало! Віддати його тим людям, що напали на Парламент! Ох! — він стиснув кулаки. — Ну чому там не було тебе? Я спіймав би їх і змусив сказати, хто в них головний.

— Дозволь нагадати тобі, — холодно зауважив я, — що я тим часом виконував твій наказ. А що то за дівчисько?

— Не знаю. Я бачив її одну—єдину мить. Вона командувала хлопцями. Ні. коли—небудь я поквитаюся з цією злодюжкою!

— Tи ж ніби казав, що ця дівчина врятувала тобі життя!

—Так. але вона забрала моє дзеркало! Злодійка і зрадниця!

Когось це дівча мені нагадало... Мені зненацька сяйнула думка:

— А звідки вони дізналися про дзеркало? Ти їм його показував?

— Ні. Гадаєш, я такий дурень?

— Це тут ні до чого... Ти певен, що не діставав його, коли шукав по кишенях гроші?

— Певен. Газетяр просто знав це, й квит. Ніби він сам — джин чи біс.

— Цікаво...

Усе це вкрай скидалося на компанію, що накинулася на мене тієї ночі, коли я вкрав Амулет Самарканда. Тій дівчині з приятелями теж не треба було бачити Амулет, щоб знати, що він у мене. А потім вони розшукали мене під моїми чарами маскування... Корисні здібності, й ними, вочевидь, користуються вже давно. Якщо ця молодь справді частина Спротиву, то рух проти чарівників потужніший і серйозніший, ніж мені здавалося. Еге ж, на Лондон чекають зміни...

Я не став ділитися цими думками з хлопчиною. Врешті, він мій ворог. Застерігати чарівників я аж ніяк не прагнув.

— Гаразд. Забудь на секунду про свої злигодні, — запропонував я, — і вислухай мою розповідь.

Хлопчина буркнув:

— Ти знайшов Гедлгем-Голл?

— Знайшов. Якщо хочеш, я доправлю тебе туди. Уздовж Темзи в той бік іде залізнична колія, та спершу я розкажу тобі, який захист довкола будинку своєї приятельки спорудив Лавлейс. Захист, правду кажучи, вельми потужний. З повітря околицю патрулюють фоліоти, а на землі — в довільних місцях — раз по раз з’являються дужчі сутності. Над самою садибою встановлено якнайменше два захисні куполи — вони так само міняють своє місце. Я не зміг пробратися всередину. А з баластом на буксирі — таким, скажімо, як ти, — це буде ще важче.

Хлопець не піддався на мої кпини. Він надто втомився.

— І все-таки, — провадив я. — здається мені, що вони в тій садибі щось ховають. Завчасно, за два дні, спорудили захист — а це потребує величезної витрати сил. А отже, й капость визріває так само величезна.

— Чи довго туди їхати?

— Ранковим потягом можна встигнути до вечора. Потім ще чималенька відстань пішки. Нам доведеться вийти просто зараз.

— Гаразд.

Він звівся на ноги. В черевиках у нього захлюпало.

— Ти певен,