Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— І в ньому справді можна побачити майбутнє?!

— Можливо.

— А ти вмієш користуватися ним?

Стенлі роздратовано плюнув:

— Ти, шмаркачу! Зараз як дам тобі за твої балачки.

Натаніель аж позадкував:

— Пробач, я не хотів... е-е... Якщо воно таке цінне, то, може, ти знаєш, хто купив би його? Мені до біса потрібні гроші.

Стенлі позирнув на Фреда. Той тихенько кивнув.

—Так, тобі пощастило! — бадьоро відповів Стенлі. — Фред згоден, а я завжди згоден з ним. Ми справді знаємо одну людину, що дасть тобі за цю штучку добру ціну. Ще й допоможе, якщо тебе скривдить доля. Ходімо, ми зведемо тебе з цією людиною.

Пропозиція була цікава, однак незручна. Зараз Натаніель не міг тинятися Лондоном, щоб зустрічатися невідомо з ким. Він і так уже надовго покинув бібліотеку. Пробратись на Лавлейсову конференцію було важливіше. До того ж, коли вже плутатися з цими злочинцями, то краще взяти з собою Бартімеуса.

Хлопець хитнув головою:

— Зараз я не можу. Скажіть мені, що це за людина й де її шукати. Я прийду пізніше.

Обидва приятелі вирячились на нього.

— Пробач, — зауважив Стенлі. — Ця справа не з дурних. Та й людина теж. А що там у тебе скоїлося, що ти зараз не можеш?

— Ну, мені треба побачитися з другом, — бовкнув Натаніель і подумки вилаявся. Ще одна помилка.

Фред поворухнувся. Його шкірянка знову рипнула.

— Ти ж тільки—но казав, ніби не знаєш, куди твій друг подівся.

— Отож. Мені треба знайти його.

Стенлі позирнув на годинник.

— Вибачай. Джоне. Або зараз, або ніколи. Твій друг зачекає. Ти ж сам хочеш продати цю штучку!

— Хочу. Тільки не зараз. Ви мене справді зацікавили, але зараз я не можу. Зустрінемось краще завтра. Цієї години на цьому ж місці.

З відчаю Натаніель заговорив надто швидко. Він відчував, як у хлопців зростає недовіра. Треба негайно це залагодити.

— Ні, не вийде, — поправив кашкета газетяр. — Треба це якось вирішувати. Фреде. Нам щось заважає?

Фред хитнув головою. Натаніель спантеличено дивився, як той ховає його магічне дзеркало до кишені своєї шкірянки.

— Це моє! — гнівно скрикнув він. — Віддай!

—Ти програв, Джоне... Якщо тебе справді так звуть. Відчепися.

Стенлі нахилився, беручи свій візок за ручки. А Фред штовхнув Натаніеля, й хлопець аж розпластався на мокрій кам’яній стіні.

Цей удар остаточно розлютив його. Із здушеним криком Натаніель кинувся на Фреда, гамселячи його куди попало.

— Віддай... моє... дзеркало!

Він боляче копнув Фреда носаком черевика в гомілку, й той заревів. А потім замахнувся і зацідив Натаніелеві в зуби. Наступної миті хлопець відчув, що він лежить на брудному тротуарі, голова йому йде обертом, а Фред і Стенлі поспішають до виходу з провулку, з брязкотом тягнучи за собою свої візки.

Шаленство переважило біль. Натаніель підхопився й хитаючись вирушив навздогін.

Швидко бігти він не міг — було вже поночі. Стіни будинків перетворились на сірі завіси, трохи світліші за чорну пітьму попереду. Натаніель пробирався навпомацки, тримаючись за цегляний мур і дослуховуючись до брязкоту візків. Фред і Стенлі, здається, теж сповільнили крок — тупіт і брязкіт не вщухали, й це давало Натаніелеві змогу стежити за їхнім пересуванням.

Його знову розлютила власна безпорадність. Клятий джин! Щоразу, коли він украй потрібен, його немає! Тільки б упіймати цих крадіїв... До речі, де вони?

Натаніель зупинився біля високого бруднющого заґратованого вікна. Здалека долинув стукіт коліс об бруківку. Так, ліворуч... Він звернув туди.

Невдовзі хлопець почув, що гуркіт візків змінився глухим бурмотінням. Натаніель пішов обережніше, тулячись до муру і постійно пробуючи перед собою дорогу, щоб не здійняти плюскоту, потрапивши ногами в калюжу.

Провулок вивів його до вузької брукованої вулиці, вздовж якої тяглися вбогі майстерні, покинуті й заколочені. На дверях павутинками коливалися тіні. Ледве відчутно пахтіло дерев’яними стружками.

Посеред вулиці хлопець побачив візки. Ліхтарик на жердині зняли з візка Стенлі, й тепер він освітлював якийсь ґанок. У непевному колі світла стояли й тихо розмовляли троє: Фред, Стенлі і хтось незнайомий — худорлявий, у чорному. Натаніель не бачив його обличчя.

Хлопець затамував подих, щоб розчути їхні слова. Це не допомогло — він стояв надто далеко. Ні, битися з ними він зараз не міг, але будь-яка дрібка відомостей могла стати йому в пригоді надалі. Це було варте ризику. Натаніель підібрався трохи ближче.

Тут йому знову не пощастило. Він лише зрозумів, що Фред і Стенлі здебільшого мовчать, а говорить незнайомець. Голос у нього був молодий — високий і пронизливий.

Ще трохи ближче...

За наступним кроком він потемки зачепив порожню пляшку з-під вина, яка стояла біля самісінького муру. Пляшка тихенько брязнула, хоч і не впала. Та й цього виявилося досить. Вогник ліхтаря шарпонувся: три обличчя рвучко обернулись до нього — Стенлі, Фред і...

Третє обличчя Натаніель бачив лиш одну мить, але воно навіки закарбувалось у його пам’яті: дівоче, юне й бліде, облямоване темним прямим волоссям. Очі дівчини вирячились — не зі страху, тільки з люті. Хлопець почув, як вона вигукнула якусь команду. Фред вискочив уперед. Щось світле й блискуче майнуло до Натаніеля з темряви. Він зігнувся... і вдарився скронею об мур. До горла підкотилася жовч, перед очима спалахнуло світло. Натаніель сповз у калюжу біля підніжжя муру.

Він лежав напівпритомний, не в силі поворухнутись. Очі його були заплющені, тіло задеревіло, а мозок ледве розумів, що коїться довкола. Натаніель відчув, як хтось дрібними кроками підійшов до нього: скреготнув метал, рипнула шкіра. Щось легенько торкнулося його лиця.

— Ти не влучив. Він живий, хоч і непритомний, — промовив дівочий голос.

—Хочеш, Кіті, я переріжу йому горлянку? — відповів Фред.

Скільки після того тривала мовчанка, Натаніель не міг би сказати.

— Ні... Не треба. Це просто дурний хлопчисько.