Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

була занадто самозакоханою, щоб узагалі поранити себе. Вона прийняла завелику дозу радше напоказ. Вона так «повідомляла» про свої страждання Ґебріелу. Завжди намагалася привернути його увагу, бідолашна. Якби я не мусив поважати її конфіденційність, я порадив би йому звалити від неї.

— Йому не пощастило, що ти така людина честі.

Крістіан скривився.

— Тео, я знаю, що ти дуже співчутлива людина, і через це ти такий гарний психотерапевт, але ти марнуєш свій час із Алісією Беренсон. Навіть до вбивства в неї було замало здатності для інтроспекції 29 чи менталізації 30, називай це як хочеш. Вона була повністю заглиблена в себе і своє мистецтво. Усе співчуття і доброту, що ти маєш до неї, вона не здатна повернути. Це пропаща справа. Алісія — справжня сука.

Крістіан сказав це з презирством, без ані найменшої іскри співчуття до такої нещасної жінки. На мить я задумався, чи немає межового розладу в Крістіана, а не в Алісії. У цьому було б значно більше сенсу. Я підвівся.

— Піду до Алісії. Мені потрібні деякі відповіді.

— Від Алісії? — Крістіан був враженим. — І як ти збираєшся їх отримати?

— Запитавши її, — відповів я і вийшов з кабінету.

 

4

 

Я дочекався, коли Діомед щез у своєму кабінеті, а Стефані пішла на зустріч із трастовим фондом. Тоді прослизнув до «акваріума» і знайшов там Юрія.

— Мені потрібно побачити Алісію, — сказав я.

— О, справді? — відповів Юрій, з підозрою дивлячись на мене. — Але я думав, що терапію було припинено.

— Усе так. Мені просто потрібно поговорити з нею на­одинці, ось і все.

— Зрозуміло. — Юрій мовби сумнівався. — Ну, терапевтичний кабінет зайнятий — Індіра до кінця дня буде там із пацієнтами. — На мить він задумався. — Вільна кімната арт-терапії, якщо ти не проти зустрітися з Алісією там. Але це має бути швидко.

Він не уточнив, але я знав, про що він: ми маємо поспішати, щоб ніхто нас не помітив і не доповів про це Стефані. Я був вдячний Юрію за те, що він виявився на моєму боці; вочевидь, він був доброю людиною. Я почувався винним, що склав неправильну думку про нього, коли ми вперше зустрілися.

— Дякую, — відповів я. — Я дуже це ціную.

Юрій вишкірився до мене.

— Я приведу її за десять хвилин.

Юрій додержав слова. За десять хвилин ми з Алісією сиділи навпроти одне одного в заляпаній фарбою кімнаті арт-терапії.

Я вмостився на розхитаному стільці, почуваючись не­зручно. Алісія у своїй позі здавалась ідеальною, наче позувала для портрета чи збиралася щось намалювати.

— Дякую тобі за це, — сказав я, дістаючи її щоденник і кладучи його перед собою. — За те, що дозволила його прочитати. Для мене має велике значення те, що ти довірила мені таке особисте.

Я всміхнувся, але у відповідь отримав порожній погляд. Риси обличчя Алісії були важкі й непохитні. Цікаво, чи шкодувала вона про те, що дала мені щоденник? Можливо, їй було соромно, бо вона повністю розкрила себе. Я трохи зачекав, а потім продовжив:

— Щоденник закінчився раптово, з відкритим фіналом. — Я прогорнув блокнот, показуючи порожні сторінки. — Це трохи схоже на нашу терапію — незавершену, неповну.

Алісія не говорила. Вона лише витріщалася. Не знаю, чого я очікував, але точно не цього. Я гадав, те, що вона дала мені свій щоденник, сигналізувало про якісь зміни — запрошення, відкриття, відправну точку. Але я знову повернувся до початку, наткнувшись на непробивну стіну.

— Знаєш, я сподівався, що, розмовляючи зі мною опосередковано — за допомогою цих сторінок, ти можеш зробити ще один крок і поговорити зі мною особисто.

Відповіді не було.

— Думаю, ти дала мені це, бо хотіла спілкуватися зі мною. І ти справді це робила. Прочитавши щоденник, я багато зрозумів про тебе: якою самотньою ти була, якою ізольо­ваною, наляканою. Я зрозумів, що твоя ситуація була значно складнішою, ніж я спочатку думав. Наприклад, твої стосунки з лікарем Вестом.

Вимовивши ім’я Крістіана, я подивився на неї. Сподівався побачити бодай якусь реакцію — звуження очей, стискання щелепи — щось, будь-що. Але не було нічого, вона навіть не кліпнула.

— Я і не уявляв, що ти була знайома з лікарем Вестом до «Ґроу». Ти протягом кількох років ходила до нього на прийоми. Очевидно, ти впізнала його, коли він прийшов сюди на роботу за кілька місяців після твого прибуття. Напевно, тебе збило з пантелику те, що він не признав тебе. Уявляю, як ти засмутилася,