Володимир Худенко - Olya_#1

Янек мовчав, вдивляючись у патьоки дороги.

— Якась дикість… І навіщо базі субмарин потрібні діти?

Оля здригнулась, і Янек неголосно, але впевнено заговорив:

— Він не федерал, а ЦРУшник. Розжалуваний у 62-му, в розпал ракетної кризи, імовірно, працював із росіянами, але це не точно… Можливо, він і зараз їх резидент, але нас це не стосується. Взяв я це з його досьє. Це по-перше.

— Досьє? — вражено протягнув Джош.

— Я розтринькав усі свої заощадження за останні десять років і боюсь, що острова в Середземному морі тепер не куплю.

Янек понуро всміхнувся.

— Але тепер я достеменно знаю, що Еліас Марш був спецагентом і мав безпосередній стосунок до цієї справи. Далі. Я достеменно знаю, що атомна субмарина типу Thresher, що затонула в квітні 63-го поблизу узбережжя Массачусетса, здійснювала перед цим занурення поблизу цього квадрата. Припускаю, що не затонула, а була затоплена. Проте не впевнений… Далі.

Він коротко зиркнув через дзеркальце в освітлений салон.

— Я перевірив усі відомі випадки зникнення дітей в околицях Бостона і по всьому штату, де мав змогу. Більшість із них…

Він знов коротко зиркнув на Макса та Олю.

— Більшість із них не мають до цього стосунку, але, опитавши свідків по справах і декого з колишніх копів, я дізнався, що як мінімум трьох зниклих дітей бачили поблизу цього місця — мимохідь, у придорожніх забігайлівках та заправках, у кабінах машин…

— Я також розмовляв із декотрими з цих людей… — розгублено протягнув Джош.

— Розмовляв, але не шукав системи. А я шукав. До того ж…

— Що «до того ж»?

Янек, здавалось, не дуже охоче пояснив:

— В одній зі своїх справ я вже стикався з дечим подібним.

— З чим саме? — спитав ще Джош, але Янек не одповів.

— Ось, — натомість кивнув він. — Приїхали.

Ливень не вгамовувався, і Янек спинив «шевроле» на обочині розбитої дороги. Спереду метрів за сто сиротливо мигтіла в патьоках зливи неонова вивіска «Al's Diner»…

— Вам…

Янек повернувся до Макса.

— Вам краще почекати нас тут.

— Ні! — скрикнула Оля.

— Олю… — вивів Джош.

— Все, ходімо, — холодно кинув Макс і виліз у дощ і шквал, допоміг вилізти Олі. Обоє вони були в джинсах та кросівках, Оля в жовтуватому в’язаному светрі до горла і накинутій поверх светра чорній джинсовій куртці, Макс у футболці з принтом «I Love OKINAWA» та потертій шкірянці поверх нього.

За ними з машини вийшов Янек — він був у своєму звичному строгому дорогому костюмі без краватки. Плащ під колір костюма він елегантно тримав на лікті. Спритно перестрибуючи калюжі, він підійшов до Олі та легким рухом накинув їй на плечі той свій плащ…

Останнім із машини виліз Джош в одній тоненькій картатій сорочині та білих джинсах.

Затуляючись руками від бризок та вітру, вони рушили в забігайлівку по оброслій травою доріжці — Янек першим, за ним Макс, обережно притримуючи Олю, за ними, спритно озираючись, крокував Джош.

Забігайлівка була миршавою та злиденною — всього лиш вагончик із навісом, запліснявілі стіни, старезний музичний автомат в кутку. Крайній столик саме протирав ганчіркою кремезний огрядний чолов’яга в майці, широких штанях та недбало пов’язаному фартусі. Чолов’яга мав сиву закудлану бороду, на голові красувалася бейсболка з написом «Al's Diner»…

— Ми зачинені, — мляво протягнув чолов’яга, не озираючись на них.