Ліана Меко - Хибне щастя, Ліана Меко

На зустрічі, організованій Кірою, теж все пройшло чудово. Ольга – дружина того впливового бізнесмена, - виявилася дуже приємною миловидною жінкою. І що найголовніше – дуже любила тварин. Вона в подробицях розпитала мене про мешканців нашого притулку: кількість, види, породи, режим, харчування, і взялася заїхати днями, і на власні очі подивитися, що там в нас та як. Авансом пообіцяла гарне фінансування для розширення території – це була головна проблема, і в цьому вона повірила мені на слово. Звичайно, вона мала умови: висвітлювати добрий жест її широкої душі мали місцеві журналісти. Але я не була проти. За все в цьому житті треба платити і така плата, я вважала, була мізерною.

- Ну, вітаю з першою серйозною угодою. – радісно блискаючи очима, сказала Кіра, як тільки за Ольгою зачинилися двері.

- Так. Дякую. – тихо відповіла я, намагаючись усміхнутися якомога щиріше. Ця угода – заслуга Кіри, і я, по-хорошому, мала виявити більше радості та подяки, але я чомусь почувала себе такою змученою. Потерла сухі очі та встала. - Спасибі тобі велике. - Додала, намагаючись вкласти більше почуттів.

Цокаючи підборами, Кіра підійшла до мене ближче. Зазирнула в обличчя. Уважно так.

- У тебе все добре? – запитала, співчутливо подивившись у вічі.

- Так. Так. - Поспішно відповіла я, кивнувши. - Он як все чудово виходить ...

Але дівчина недовірливо спохмурніла.

- А по тобі й не скажеш. - Помітила, скептично піднявши брову. – Це щось… пов'язане з… Іваном? – обережно припустила дівчина.

- Ні, що ти? – я замахала руками надто швидко та надто активно. Здається, викликаючи ще більшу хвилю підозр.

Ой, тільки не треба. Будь ласка. Давай не говоритимемо про нього. Я цілий день трималася. Намагалася не згадувати. Намагалася не помічати гидкої, виючої в душі туги. Намагалася ігнорувати біль, що повзає біля ніг, готовий у будь-який момент стрибнути всередину грудної клітки, тільки дозволь.

Не говори про нього. Не згадуй. Інакше я точно не зможу втримати…

- А то я його знаю. Він може… Він такий засранець.

…сльози.

Гучний схлип зірвався з губ, відбився від високої стелі і обрушився на мою бідну голову.

- М-м. Отже все ж таки він… - І це було не питання.

– Ні. - Слабо запротестувала я, але чуючи свій тремтячий, сповнений відчаю голос, одразу здалася. – Так.

Подивилася на проникливі, сповнені співчуття очі і мене понесло. Мов греблю пробило. І я заговорила. Заговорила, захлинаючись в словах, сумбурно, нескладно, просто вихлюпувала на бідну дівчину все, що накопичилося.

- Я не знаю. Все погано. Він мене використав – просто покористувався, коли я була йому потрібна. Та навіть не я, а взагалі – будь хто, кому можна… ну ти розумієш… А я ідіотка повірила. Кожному дотику, кожному погляду. Повірила чому? Своїй фантазії, міражу... І тепер теж... думаю про нього весь час. Згадую. І мені так погано і боляче… бо я знову помилилась. Тільки тепер я зайшла так далеко... І знову не те. Я завжди таких вибирала, нахабних, самозакоханих, егоїстичних, таких яким начхати на почуття, на хороше і погане, на добро і зло, їм здається, що планета навколо них крутиться, а решта - так просто під ногами плутаються... Я не розуміла чому мені такі тільки цікаві, чому не цікаві хороші, добрі хлопці... Думала, лаяла себе, не розуміла. Ну що за типаж такий, звідки в мене такі вподобання… Він говорив «недолюбили тебе в дитинстві»… Може, й справді недолюбили. Може, я шукаю когось схожого на батька... Але мій батько зовсім не такий. Він серйозний, відповідальний, дисциплінований... А ці що? Ідіоти безладні... Особливо він. Наркоман чортів… Психопат… Нічого не розумію, що зі мною не так? Я так утомилася, від усього втомилася. Я так хотіла кохання, шукала його в кожному. Думала, знайду і нарешті буду щаслива. А зараз не хочу. Не хочу такого "щастя". Нічого не хочу. - Я протарахтіла свою невиразну, але емоційну промову, і ніби не плакала, а обличчя чомусь виявилося мокрим. Закрила рота. Видихнулася. Начебто марафон пробігла.

Глянула на Кіру, в її очах відбивалося співчуття та розуміння.

І мені раптом стало так соромно. Розплакалася тут як дурочка, вивалила все своє лайно на голову практично чужій мені людині. Який сором. І мені ще говорити про хороше та погане? Я вже відкрила було рота, щоб вибачитися, але її рука раптом лягла на моє плече і стиснула в підтримуючому жесті.

- Я думаю все набагато складніше, ніж тобі здається. Це я про типаж. Навряд чи ти шукаєш когось схожого на батька, там все набагато глибше... Складно пояснити... Ми шукаємо якийсь збірний образ з дитинства, образ і ставлення… Тобто якщо тебе пестили і плекали, то ти шукатимеш чоловіка, який тебе буде на руках носити. А якщо тебе постійно відкидали, а ти постійно шукала кохання, ухвалення та розуміння, цей же сценарій ти і перенесеш у стосунки з партнером. Загалом це дуже перебільшено, але якось так... - З винуватою посмішкою, промовила дівчина і, набравши в груди побільше повітря, продовжила

- А Ваня... Ваня не такий. Все що він виставив напоказ - лушпиння, маска, за якою він ховається, щоб не поранили. Він одягнув її... Тому що змусили обставини. Розумієш? І якщо маску довго носити, вона приростає... Але насправді він не такий. Усередині він добрий, відповідальний, цілеспрямований та дуже чутливий. Ні, правда, - побачивши мій недовірливий погляд, вигукнула дівчина, - він дуже хороший, просто... заплутався. Втратив себе і все намагається відшукати, але в якихось абсолютно неправильних речах.