Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Пригодницькі книги » Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов 📚 - Українською

Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

207
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Відважні" автора Олександр Ісаєвич Воїнов. Жанр книги: Пригодницькі книги / Книги для дітей.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80 81 ... 107
Перейти на сторінку:
старовинну церкву з високою дзвіницею. — Вона майже вся набита ящиками з консервами, маслом, винами… Не тільки для нашої дивізії — для всієї армії на місяць продовольства вистачить!

— Поставте охорону! — сказав Стременний. — Противник ще не далеко, всяке може статися. Без мого дозволу нікому ні краплі!

— Слухаюсь! Ні краплі! — Соловйов козирнув, швидко повернувся і побіг назад.

А Громов, Морозов і Стременний попростували до своєї машини.

— Куди ж тепер? — запитав Морозов. — Може, в табір?

— Поїхали!

Тільки-но вони зайняли місця в машині, як на площу з бокової вулиці вийшло кілька солдатів з автоматами. Вони вели двох полонених гітлерівців. Німці, в самих лише коротеньких мундирах з піднятими комірами, брели, щулячись від холоду.

Стременний мимоволі зупинив погляд на одному з полонених. Це був немолодий вже чоловік, кремезний, в темних окулярах. Мабуть, відчувши на собі уважний погляд, він підняв плечі і одвернувся. В цю мить шофер ввімкнув швидкість, і машина рушила, залишивши позаду і полонених, і конвой…

Рука Морозова в товстій теплій рукавичці легенько торкнулася плеча Стременного.

Стременний обернувся.

— Музей — тут, на розі, — сказав Морозов. — Давай зупинимося на хвилинку.

Вони під'їхали до двоповерхового кам'яного будинку, облицьованого білими керамічними плитками. Через весь фасад тягнувся темний мозаїчний напис: «Міський музей».

Високі дубові двері, відчинені навстіж, висіли на одній завісі.

Похилі сходи з полірованими різьбленими бильцями були засипані штукатуркою, затоптані брудними чобітьми.

Стременний, Морозов і Громов піднялися по широких східцях і зайшли у перший зал.

Він був порожній. З брудно-сірої штукатурки стирчали темні гаки, з яких звисали вузлуваті обривки шнурів. Де-не-де виблискували золоченим багетом рами, що облямовували не картини, а квадрати і овали закурених, подряпаних стін. На підлозі валялися уламки дощок, шматки мішковини, цвяхи…

— Та-ак, — тихо мовив Громов і, мимоволі стараючись притишити звук кроків, що гучно відлунював, у порожньому приміщенні, обережно рушив уперед.

Всі троє перетнули зал, ввійшли в другу кімнату і мимоволі зупинилися на порозі.

В кутку, схилившись над великим дощаним ящиком, стояв, зігнувши сутулі плечі, маленький дідок, у хутряній потертій куртці і щось заклопотано перебирав довгими худими пальцями. Дідок був зовсім лисий, але обличчя його обросло сивою бородою, що гострим клинцем загиналася вгору.

Почувши за спиною кроки, він якось по-пташиному, одним оком, глянув на прибулих і враз, круто повернувшись, з радісним подивом розвів руками, не випускаючи з них двох маленьких, облямованих чорним картинок.

— Сергію Пилиповичу!.. Товаришу Громов!.. — насилу вимовив він схвильованим тремтячим голосом. — Повернулися!.. Оце добре! Це чудово!..

— Не тільки це! — сказав Морозов, і Стременний ледве впізнав його голос, так багато почулося в ньому радості і простої людської теплоти. — Чудово, що ви цілі і неушкоджені, Григорію Хомичу. Одного тільки не збагну: що ви тут, у цій розрусі, робите?

— Як то — що? — Дідок здивовано подивився на Морозова крізь окуляри, косо посаджені на тонкий ніс. — Як то — що? На службу прийшов. Адже з сьогоднішнього дня в місті Радянська влада, якщо не помиляюся…

— Чудова ви людина, Григорію Хомичу, — сказав Громов, підходячи до ящика. — І чудово, що ви залишилися живі…

— Живий! — Старий сумно похитав головою. — Я то живий, а ось музей помер. Запізнилися ви, товариші!.. На один день запізнилися… А я ж про все докладно Микиті Борзову розповів… Дістався він до вас?

— Дістався, — похмуро сказав Морозов, — та, коли переходив лінію фронту, його важко поранили, і він помер… Отже, все краще вони вивезли?

— Ні, не все! — запально сказав дідок. — Дещо мені пощастило зберегти. — Він повернувся і вказав на кілька акварелей, які вже встиг розкласти під склом стенда, що стояв біля вікна.

Всі троє схилилися над вітриною. Так дивно було бачити в порожнечі цих брудних, занедбаних залів ніжну блакить акварельного моря, тонкий профіль жінки у барвистій шалі, сонячні плями на соковитій зелені молодого гаю…

— Акварелі ці я по одній виносив, — наче вибачаючись, сказав дідок і лагідно поклав на край вітрини свою суху руку — під тонкою пергаментною шкірою синіли набряклі склеротичні вени, — виймав і сюди, на груди, під сорочку… — Він показав, як робив це: швидко оглянувшись, розгорнув і зараз же знову загорнув поли куртки, і в цьому його русі було стільки зворушливого і разом з тим сумного, що Стременний мимоволі зітхнув і одвів погляд, наче він був винен у тому, що не встиг прийти раніше і дав можливість гітлерівцям пограбувати музей.

Він пройшовся по залу серед безладно нагромаджених, нашвидку збитих ящиків і зупинився біля того великого, над яким трудився Григорій Хомич, коли вони ввійшли сюди.

— А тут що у вас? — запитав він. — Схоже, що картини.

— Так, картини, — зітхнувши, сказав дідок. — Дуже пристойні, сумлінно зроблені копії… Звичайно, добре, що хоч це залишилося. Але, правду кажучи, я б їх усі віддав за ті десять дорогоцінних полотен, що вони забрали…

— А з сучасного що-небудь уціліло? — запитав Громов.

— Нічого, — відповів Григорій Хомич. — Це вони одразу знищили. Краще вже не нагадуйте.

— Ну, а що ж у вас в інших ящиках? — поцікавився Морозов.

— Усе те, що було на горішньому поверсі, — відповів дід. — Старовинне начиння, зброя пугачовців, рукописні книги… Ну і решта… Як бачите, збиралися вивезти все до нитки. А коли довелося скрутно, схопили ласий шматок — і навтікача. Це вже залишилося. Видно, дуже поспішали…

— І все-таки хотів би я знати, хто тут орудував, — сказав крізь зуби Стременний. — Можливо, ще доведеться зустрінутись…

Громов з посмішкою глянув на нього:

— Не позаздрив би я йому в такім разі… А як ви вважаєте, Григорію Хомичу, чия це робота.

Той знизав плечима:

— Та, очевидно, бургомістра Блінова, він тут у нас був головним цінителем мистецтв. Адже в мене, пригадуєте, все було підготовлено до евакуації, згорнуто, упаковано. А він, розбійник, знову

1 ... 79 80 81 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"