Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Мерв, а трьом старшим синам, Джучі, Джагатаю і Угедею, дозволив вирушити з своїм військом на завоювання хорезмської столиці Гурганджа.

Усім монголам хотілося взяти участь у поході на це найбагатше місто мусульманських земель, що розсилало в усі кінці всесвіту каравани з тонкими тканинами, прославленими кольчугами й іншим коштовним крамом. Кожний учасник штурму приведе звідти щонайменше пару коней чи верблюдів, навантажених шовковим одягом, намистом з яхонтів і смарагдів, кубками і різними іншими рідкісними речами: крім того, кожний прижене до себе на батьківщину кілька вмілих рабів, які вироблятимуть тканини, шитимуть чоботи або шуби, а їхній власник тим часом спокійно лежатиме на привезеному з війни килимі і слухатиме гру на лютні музиканта, теж узятого в полон у Гурганджі.

Так мріяли монгольські воїни, посуваючись до берегів ріки Джейхуна, на північ, у багаті рівнини Хорезму.

Сини Чінгісхана Джагатай і Угедей квапилися прибути першими, щоб захопити це місто раніше, ніж з’явиться старший їхній брат, Джучі. Адже він згідно з духівницею великого кагана одержує під цілковиту владу разом з Кипчацьким степом весь Хорезм.

Джучі-хан, розсердившись за те, що в майбутній столиці його уділу братам дозволено взяти участь у розподілі багатства, вирішив не поспішати; він займався улюбленим полюванням на диких коней і байдуже говорив:

— Без мене вони все одно Гурганджа не візьмуть. Нехай вони спочатку розіб’ють собі лоби.

А Джагатай, заздрісний і жадний, під час своїх пиятик клявся:

— Джучі одержав занадто великий уділ. І хоче всім найкращим заволодіти сам. Йому я Гурганджа не віддам, спочатку я зруйную його дощенту.

Гургандж, столиця династії хорезм-шахів, місто пихатих кипчацьких ханів, багатих купців, вправних ремісників і різноплемінних рабів, після вторгнення монголів до Мавераннагру, переживав тривожні часи.

Після втечі шахині Туркан-Хатун, яка тримала місто в шорах, і від’їзду всіх родичів династії хорезм-шахів, багатолюдна столиця залишилася під владою кипчацьких верховодів. Кожний з них мріяв хоч на один місяць, хоч на один день стати верховним повелителем мусульманських земель. Однак поки хани і беки сварилися, кипчацький бек Хумар-Тегін, не чекаючи, щоб його підняли на «білій повстині шани», сам оголосив себе султаном Хорезму. Всі беззаперечно йому підкорились, і сивобороді імами в мечетях почали старанно за нього молитись.

Новий володар Хорезму, Хумар-Тегін, насамперед показав свою владу в ревності до релігії ісламу: він наказав відшукувати і саджати в башту тих, хто не ходив щодня на молитву до мечеті. По всьому місту разом з озброєними стражниками ходили раїси. Вони палками наводили порядок і карали не досить богомільних. Новий султан призначив головним начальником охорони міста свого родича Алла ед-Діна Ель-Хайаті і збільшив число нічних сторожів за рахунок нових податків. Проте розбої в місті анітрохи не зменшились, особливо грабували склади хліба і рису. Зростала тривога, — всі побоювалися, що станеться з жителями великого міста, коли прибудуть страшні монгольські вершники.

Султан Хумар-Тегін через оповісників та імамів заспокоював населення, запевняючи, що монголи зовсім не підійдуть до Гурганджа, що вони вже наситились, пограбувавши Бухару, Самарканд і Мерв, і навіть готуються вирушати назад до своїх степів.

Гургандж, здавалося, жив своїм колишнім життям: так само вранці з височини мінаретів азанчі закликали правовірних на молитву, так само на базарі купці сідали біля розкладених товарів і запрошували покупців; так само безперервною юрбою йшли перехожі по вузьких вулицях, але торгове і ремісниче життя міста з кожним днем завмирало.

Купці скаржилися, що торгівля занепадає, а в декого майже зовсім припинилась. Покупці тільки питалися про ціни, прицмокуючи, похитували головами, але не купували, хоч ціни на товари вже знизилися наполовину.

Тільки їстівні продукти дедалі дорожчали, і городяни спішно закуповували і борошно, і пшоно, і в’ялений виноград, передбачаючи, що підвіз харчів припиниться. Люди збиралися на перехрестях і шепталися:

— Татари близько. Татари підходять великими силами. Татари обложать наше місто. Стіни високі, міцні, облога триватиме довго. Ми з’їмо всіх баранів і коней, а що буде потім? Куди сховатися, куди тікати?

Різні неймовірні чутки хвилювали і радували городян:

— Джелаль ед-Дін зібрав п’ятсоттисячне військо. Він уже наближався до Гурганджа. Він розбив велике військо татар, і вони втекли на схід…

Інші говорили:

— Татари покрутяться навколо стін і не зможуть їх взяти. Хіба можна взяти Гургандж? Вони підуть на північ. Старі люди це знають.

З міста почали вирушати каравани верблюдів. Замість в’юків обіч горбів висіли корзини: з них визирали жінки й діти, які виїжджали до туркменів у Мангишлак. Водночас до міста прибували інші каравани — і на конях, і на возах, і на ослах, — це поспішали сховатися за міцними високими стінами Гурганджа родини знатних беків, що втікали із своїх садиб.

На базарі стали зникати продавці коржів, закривалися пекарні. Ціни на баранів і коней зростали, навіть простий осел цінувався так дорого, як ще недавно коштував добрий кінь.

Монголи з’явилися перед містом несподівано, серед дня. Одразу ніхто навіть не збагнув, що трапилось. До південних воріт кочівники пригнали з степу гурт худоби. Стадо баранів і корів зупинилося біля мосту через канал, поки сторожі одержували з пастухів плату за пропуск до міста.

Раптом близько двохсот вершників, одягнених незвично, не схожих ні на туркменів, ні на кипчаків, виринули з клубів білої куряви, знятої стадом худоби. Ці вершники на невеличких, але прудких конях, почали тягти до себе на сідла баранів і відганяти решту худоби, вступаючи в суперечки і бійку з пастухами.

Потім вершники зарубали кількох пастухів, що сперечалися з ними, і, не кваплячись, насвистуючи і хльоскаючи батогами, погнали стадо назад, геть від міста; вони перейшли мостом через великий канал і поволі рушили далі.

У місті знялася тривога. Султан Хумар-Тегін послав тисячу кипчаків догнати зухвалих грабіжників і привести їх до нього живими для страти.