Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Кара-Бургут так замислився, що його мало не зім’яли кілька джигітів, які скакали на всю кінську силу, вигукуючи:

— Дорогу! Дайте дорогу! Гонець до падишаха! Лист у власні руки падишаха!

Кілька вершників мчали у хмарах куряви, тягнучи за собою аркан: кінець аркана було прикручено до луки сідла. Гонець, прив’язаний до коня мотузками, на всьому скаку міцно спав, розгойдуючись і хитаючи головою.

Певно, кінь гінця робив останні зусилля, щоб доскакати до воріт міста; він хропів, бив хвостом і мчав тільки тому, що його тягнули на аркані джигіти, які скакали спереду, завжди супроводжуючи ханського гінця від одного селища до іншого. Раптом на повному ходу кінь упав на землю. Вершники зупинилися, зіскочили з коней, намагаючись підняти знесиленого, загнаного коня, але марно: кров полилася з його ніздрів на запилену дорогу.

Гонець, як упав, так і лишився лежати. Він тільки сказав «Важливий лист шахові від його дочки, обложеної бунтівниками у фортечній вежі. У Самарканді повстання всіх жителів проти шахських катів і збирачів податків. А мені все одно помирати…»

Сказавши ці слова, гонець поклав голову на кулак і заплющив очі. Кара-Бургут під’їхав до гінця і сказав:

— Дай мені твою шкіряну сумку. Я сам доставлю листа в руки падишаха. А ти не валяйся тут поряд з дохлим конем, а лягай там, у затінку під деревом, і добре виспись. Я знаю, що ти не дуже квапишся доставити листа і тебе доводиться силоміць тягти, бо за «чорну», погану звістку шах гінцеві відтинає голову.

— Я теж гадаю, що мені краще відпочити тут, — сказав запилений гонець і віддав Кара-Бургуту свою сумку. Одійшовши набік, він повалився на траву під деревом і захропів.

Кара-Бургут, зачепивши кінець аркана за луку сідла, крикнув: «Уперед!» — і всі вершники знову помчали шляхом до столиці шаха.

Разом з супроводжуючими вершниками Кара-Бургут прискакав до високих воріт палацу. Перед гінцем з важливою вістю від дочки падишаха розчинилися всі двері. Старий євнух, брязкаючи ключами, повів гінця по звивистих переходах, і Кара-Бургут уже повинен був стати перед грізним володарем країни, коли раптом джигіт виразно почув за стіною жіночий крик: «Рятуйте! Останній мій день настав!»

Чи міг Кара-Бургут не пізнати цього ніжного голосу, тепер сповненого жаху і закликаючого до жалості! Він вихопив шаблю, подаровану Джелаль ед-Діном, і, змахнувши нею над старим ключарем-евнухом, наказав йому відчинити двері. Стрибнувши, мов тигр, увірвався Кара-Бургут до кімнати, яка геть була увішана килимами. Він шукав шаха, бажаючи зарубати його, упевнений, що це він дозволяє собі глумитися з їхньої туркменської дівчини. У кімнаті, однак, не було жодної людини, а в кутку на купі персидських шалей лежав жовтий з чорними плямами барс і намагався кігтями розідрати килим, з-під якого неслися приглушені крики.

Двома ударами шаблі джигіт забив звіра і відкинув килим. Перед ним лежала майже бездиханна, бліда Гюль-Джамал.

— Який лиходій міг пустити хижого звіра до безпорадної дівчини! — закричав Кара-Бургут і схилився над тією, яка стільки часу привертала всі його помисли.

До кімнати широким кроком увійшов сам шах. Розлючений, він хотів одразу скарати на смерть джигіта, що зарубав його улюбленого барса. Але Кара-Бургут поважно передав йому листа. Шах, вражений повідомленням про заколот у Самарканді і нападом на його дочку, наказав начальникові війська негайно готуватися до походу, щоб утихомирити і стратити заколотників, і вже не звертав уваги на джигіта. А Кара-Бургут підняв Гюль-Джамал, сам на руках одніс її до білої юрти серед персикового саду і сказав служницям, що завтра приїдуть старійшини з пустелі з почесним караваном, який одвезе Гюль-Джамал до її рідного кочовища.

Але другого дня старих не допустили до Гюль-Джамал і виштовхали з палацу. Їм оголосили, що Гюль-Джамал за замах на життя великого падишаха ув’язнена до кам’яної башти Вічного Забуття, в якій лишиться «навіки і до смерті»…»

— І вона померла там? — спитав чийсь голос.

Хаджі Рахім, почекавши, сказав:

— Ні, Гюль-Джамал жива до цього часу, замкнена у кам’яній башті Гурганджа. Її наказала тримати там злюща мати шаха Туркан-Хатун, і хоч сама стара втекла, як боягузлива гієна, з столиці Хорезму, але безголові судді, раїси[124] і варта не відважуються змінити наказ ненависної шахині і тримають Гюль-Джамал у в’язниці, а так само багато інших невинних полонених.

— Дервіше, поясни мені, звідки ти знаєш все це? — спитав, підвівшись з килима, «чорний вершник». — Адже все, що ти розповів, це не казка, а трапилося справді…

— Ми, блукачі по рівнинах всесвіту, мандруємо серед людей і чуємо різні бесіди. А крім того, вітер пустелі не раз наспівував мені цю казку.

— Беки-джигіти! — звернувся «чорний вершник» до присутніх. — Готуйтесь! На світанку я виїжджаю до Гурганджа.

— Якщо ти хочеш потрапити в Гургандж, поспішай, — сказав Хаджі Рахім. — На Гургандж з трьох боків наступають сини татарського хана з величезним військом. Вони оточать місто суцільним кільцем, і тоді до міста тобі не пройти.

— А ти, дервіше, поїдеш зі мною, — сказав «чорний вершник». — Я дам тобі і твоєму супутникові пару коней, і через три дні ми будемо біля воріт Гурганджа. Ви ж, мої товариші, вирушайте до своїх кочовищ і ждіть мого виклику. А чи повернуся я до вас, чи мене Азраїл потягне у вогненну долину, — хто, крім аллаха, знає?..

Чінгісхан наказав молодшому синові Туль-ханові взяти й віддати на поталу стародавнє місто