Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

— З дальніх.

— Черево рибу чує. Публіки нинішнього літа понаїхало. Тільки риба не дурна. Так препогано вона п'ятнадцять років не клювала.

Ніколи чоботи не здавалися мені такими легкими й зручними. Кузьмич не відставав, наче тінь.

Біля баркаса ніхто не звернув на мене уваги. Невисокий оперативник, очевидно старший групи, спитав:

— Як ви вважаєте, лікарю, коли відбулося вбивство?

— О двадцятій годині сімнадцять хвилин, — відповів я.

Усі здивовано глянули в мій бік.

— Документи! — зажадав невисокий оперативник.

Я розстебнув нагрудну кишеню гімнастерки, в якій лежало завірено підписами й печаткою моє призначення на посаду начальника карного розшуку.

… У гаманці вбитого виявилися паспорт на ім'я Бабляка Федора Остаповича, довідка про прищеплення віспи, тридцять карбованців і квиток на поїзд із станції Курганна. Квиток двотижневої давності.

Мокра фотографія Бабляка прилипла до газети, й патьоки, наче пліснява, розповзлися по її краях. Знімок був зроблений з паспортного фото. Широкий, хрящуватий ніс, здавалося, займав більшу частину обличчя, що сходило на клин. Темні рисочки очей, відкрите, середніх розмірів, чоло, волосся коротке, зачесане назад. Обличчя як обличчя… Словом, це була одна з тих невдалих фотографій, з яких мало що можна дізнатися про людину.

Ніч закінчувалась. Я вимкнув світло, й вікно відплигнуло назад. У кабінеті задушливо. Відчиняю раму й сідаю на підвіконня. Звідси, з другого поверху, видно частину вулиці, що підпирає круглу, наче блюдце, площу. Верещать птахи. В повітрі настояний запах осені. Десь удалині рипить віз. Незабаром він виповзає з-за будинку й котиться до площі. На возі бідони з молоком. Поряд ступає візник. Я впізнав його по кепці-шестиклинці. Очевидно, відчувши на собі погляд, він підняв голову. Впізнав мене. Й дружньо привітав помахом руки. Це був Кузьмич. Той самий, з пристані…

Хтось, увійшов. У кабінеті було темніше, ніж на вулиці, і я не міг розрізнити, хто ввійшов. Клацнув вимикач. Біля стіни стояв чоловік з непроникливим, як ікона, обличчям. Він поклав на тумбочку рулон, який розгорнувся. Дівчина в спортивному трико дивилася на мене з плаката. Вона посміхалась і замахувалася диском. Чоловік сказав:

— Каїров.

Ось він який, начальник міського відділення міліції! Я назвався. Кинувши погляд на стіл, де висихало фото Бабляка, Каїров запитав:

— У чім справа? Вбивство?

— Так… Дев'ять годин тому. Його прізвище Бабляк, — сказав я. — Це нічого вам не говорить?

— Уперше чую! — швидко відповів Каїров.

Він викликав чергового й призначив службову нараду на восьму тридцять.

Я, здається, заснув. Розбудила секретар-друкарка. Я бачив її ще вчора. Вона торкнула мене за плече:

— Мерщій у кабінет Каїрова.

— Як вас звати? — запитав я.

— Неллі…

Їй років двадцять. У неї каштанове пряме волосся і засмагле вилицювате обличчя. Хода вайлувата, хлопчача.

— Я. хочу коротко поінформувати вас, — почав Каїров, — про нараду, яку проводив начальник ОДПУ Північнокавказького краю.

Обстановка на Кубані напружена. Боротьба з куркулями викликала відомі тимчасові ускладнення. На річці Малій Лабі, на околицях заповідника, орудує банда одного з царських полковників. Прізвище його точно невідоме. Ховається він під кличкою Козяк. Людей у банді небагато. Триста-чотириста. Але вони прекрасно озброєні. Хтось регулярно постачає їх боєприпасами. Є дані, що боєприпаси надходять через наш порт.

Плакат другий

Жовтень випав теплий. І листя на деревах іще трималося; воно було сіре від пороху й трохи жовте від старості, та вітри, що віяли з моря, від берегів Туреччини, ще не могли збити його. Листя трималося до листопада, доти, поки норд-ост, розвернувшись у Новоросійську, не кинувся на південь і жовта його дорога не простягнулася до самого Батумі.

Я найняв кімнату в огрядної особи, яка запевняла, що двадцять років тому в неї була осина, найтонша талія на всьому узбережжі Північного Кавказу. Коли я прийшов до неї, хазяйка поспішала на концерт. Вона була піаністка.

— У вас сучасний вигляд, — сказала вона. — Ви не спали й не голилися щонайменше три доби. Я не бачу причин, щоб не здати вам кімнату. Судячи з усього, ви відповідальний працівник.

— Я з карного розшуку.

— У наш час такий квартирант — просто знахідка. Я візьму з вас удвічі дешевше.

Кімната мені сподобалася. Будинок стояв на горі. З вікон, які виходили в маленький розарій, виднілося море, порт, пристань… Але акація, що росла за сусіднім будинком, густою кроною, наче запоною, закривала те місце на березі, де теплої вересневої ночі сталося нерозгадане вбивство. Я відчував, що інша, досвідченіша людина розібралася б у цій справі. Очевидно, тоді на парткомі належало виявити більше принциповості й відмовитися від несподіваного призначення.

Важкувато. Й Каїров — людина важка, наполеглива.

Я визнаю за ним силу волі. Та багато в чому не розумію його…

Одного разу Неллі, я і Каїров ішли обідати. Було опівдні. Й сонце дуже гріло. Циганка у барвистих спідницях сиділа біля входу у відділення. Це було не дуже розумно з боку циганки — всістися в такому місці, та ще, схопивши Каїрова за полу піджака, співуче сказати:

— Позолоти ручку, чорноокий. Як звати, скажу. Щастя відгадаю…

Вона, звичайно, не знала, хто такий Каїров. І нахабніла, як з простим рядовим перехожим.

— Філіппов! — Міліціонер з'явився на порозі. — Перевір документи, — кинув Каїров, указуючи на циганку.

— Звідки вони в неї? Від сирості? — ліниво сказав Філіппов.

Каїров попередив:

— Не відпускати до мого приходу.

Потім циганку випустили. Й може, не варто б і про це згадувати… Та в спілкуванні Каїрова з людьми є щось