Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

Неллі.

— Що ж вони могли шукати?

— Плакати, — сказала Неллі. — На щастя, я зібралася передрукувати записи й узяла сьогодні плакати на роботу…

— Ти їх читала?

— Так.

— Щось серйозне?

— У Геннадія були підозри, але він не довіряв їх паперу…

— Плакати з тобою?

— Так. — Вона відкрила сумочку й вийняла, з неї паперовий згорток.

Каїров заховав його під плані.

— Я боюся повертатися додому.

— Доведеться, Неллі. Я зараз подзвоню оперативному черговому, щоб прислали співробітників з собакою. Може, собака візьме слід. Або нам удасться взяти відбитки пальців.

Коли Каїров прийшов додому, лікар Челні пив чай і розповідав Аршалуз якусь веселу історію. Каїров віддав розпорядження по телефону. Челні запитав:

— Тож сядемо до шахової задачки, Мірзо Івановичу?

— У мене задачка складніша, — буркнув Каїров і зачинився в кабінеті.

Лікар Челні погомонів з Аршалуз іще чверть години й, чемно попрощавшись, пішов.

Каїров став розглядати записи. Записи не в зошиті, не в блокноті, а на зворотному боці плакатів. На плакатах була намальована фізкультурниця, що кидала диск. Здорова гарна дівчина. Вона усміхалася. Десь на другому плані цілився з рушниці стрілець, стартували бігуни, мчали мотоциклісти. Нижче біліли вірші:

Работать, строить и не ныть! Нам к новой жизни путь указан. Атлетом можешь ты не быть, Но физкультурником — обязан.

Знайомі плаката. Всього три…

Плакат перший

Місяць лежав упоперек моря. Довгий, сріблястий. Він розсікав море надвоє — від берега до горизонту. Хвилі м'яко накочувались і відступали, ніби танучи, непомітно, з тихим шепотом.

Незграбний шезлонг, безпритульний, що його забули відпочиваючі, притулився до парасолі. Круглий, наче диня, камінь був йому замість зламаної ніжки. Я сів, твердо вирішив роззутися. Чоботи в мене брезентові, вузькі. Зняти їх не так просто. Пасмо парусини звисало над реєю. Я підвів очі догори й побачив дірку, залатану небом і зірками. Перекинутий баркас, який темнів метрів за п'ятнадцять, заслоняв вогні міста. Й море здавалося мені великим. Я бачив усе це вперше. Й довгу пристань, і маяки, наче квіти, біля входу в порт…

З боку міста чулося човгання кроків і неголосні чоловічі голоси. Двоє зупинилися по той бік баркаса.

Чорний буксир, заходячи в порт, утішився таким пронизливим гудком, що я мимоволі здригнувся. Буксир — маленький і низенький, але габарити баржі, яку він тягнув, викликали повагу. Наче мурашка, він старанно волочив свою ношу. Слабкий, мутнуватий прожектор мацав воду. Біляста серед ночі імла вигиналася над димарем, наче вітрило. Буксир розвернувся і пішов до пристані…

Мені чомусь стало радісно. Просто по-людському — й усе… Добре, що я приїхав у це місто, де пахне рибою і нафтою, де ростуть магнолії і крихітні буксири тягають баржі-велетні.. Й може, зовсім дарма мені не сподобався Волгін, черговий по відділенню, неголений і заспаний, що з лабораторною старанністю досліджував мої документи й на завершення запропонував на ніч диван у кімнаті карного розшуку. Облізлий, з двома горбами, більшими за верблюжі, в яких, напевне, стільки блощиць, що й до ранку не злічити…

За баркасом хтось застогнав, майже скрикнув. За хвилинку щось глухо впало на гальку… Немає нічого гіршого, ніж бути застуканим зненацька. Істина давня, як саме життя. І проте кожен відкриває її заново. Мене наче підкинуло. Однак бігти в чоботі, що був лише наполовину знятий, виявилося не дуже просто. Я застрибав, потім, лаючись, опустився на каміння, стягнув чобіт обома руками.

Долілиць лежала людина. Я освітив її ліхтариком. Крові майже не було. Тільки на потилиці коротке, як щітка, волосся здавалося змоченим чимсь темним.

Біля пристані тремтіли вогні. Там повинні бути люди. Я поспішив… Поруч з причалом якась людина шпаклювала човен.

— Слухай, товаришу, — сказав я, — треба подзвонити в міліцію. Сталося вбивство…

Людина випре сталася. Я увімкнув ліхтарик. Людина здригнулась і замахнулась на мене веслом.

— Легше! — встиг сказати я і вчепився за весло. — Кинь пустувати… Де найближчий телефон?

Опустивши руки, чоловік недовірливо спитав:

— Правду кажеш… убивство?

Він був немолодий. Років шістдесяти. Обличчя зморшкувате. Під кудлатими віями зіркі, наче в птаха, очі.

— Міліціонер… Зараз буде міліціонер…

Він підняв з каміння кепку й, горблячись, пішов до пристані…

Повернувся з міліціонером. Худим і довгим. Оглянувши труп, міліціонер сказав мені:

— Ви затримані.

— Мені треба взутися, — сказав я. — Мої чоботи там…

— Нічого не знаю, — сказав міліціонер, розстібаючи кобуру. — Вам краще постояти… Слідство розбереться.

Постояти так постояти. Тільки ось каміння вологе, наче спотіло від страху. Це лягає роса. Й чайки кигикають голосно й тривожно, ніби не можуть відшукати свої гнізда.

Підкотив новий, полискуючи чорним лаком, ГАЗ-А. Двоє оперативних працівників і лікар, усі в цивільному, спустилися до баркаса.

Спалах магнію — жовта клякса — ліг на берег. Клацнув затвор фотоапарата. Труп перевернули. З кишені випав гаманець. Оперативники неквапно розглядали його.

Я сказав міліціонеру, що піду взуюся. Він кивнув, але, схаменувшись, шепнув:

— Кузьмичу, сходи з ним…

Кузьмич, той самий човняр, що мало не стукнув мене веслом, з явним небажанням поплентався за мною.

— Сам не з ближніх країв? — запитав він.