Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

панське. Я не розумію, звідки це взялося в старого партійця. Можливо, винен вік. Можливо, просто стара людина міркує, що вона найрозумніша, що вона ніколи не помиляється. Звичайно, літні люди бувають мудрі. Але й молодий, і середній вік не складається з самих дурнів…

Неллі поділяє мою думку.

Я навмисне уникав писати про Неллі. Та, очевидно, настав час сказати про неї зразу…

Це дуже складно розповідати. Хто гадає, що писати про кохання просто, той або ніколи не кохав, або це було в нього років п'ятдесят тому. Строк вибачливий, переконливий.

Річ у тім, що в лютому дев'ятнадцятого року я одружився з військфельдшеркою Тамарою Ісаковою. Мені було дев'ятнадцять років, моїй дружині ще менше. Весілля відбулося на фронті. Ми пили горілку з темних емальованих кухлів, закусували квашеною капустою…

Я не вірю в те, що є пісні, які задумувалися без душі, без віри в їхню потрійність, в їхнє майбутнє. Але чому ж тоді бувають погані пісні?

Здається, саме взаємне нерозуміння, що виникло між мною та Тамарою в останні роки, спонукало мене виїхати з Ростова.

Обставини зближують людей. Це не нове. І багато що здається значимішим і жаданішим, ніж воно могло б здаватися в інший час.

Неллі я побачив у перший день, коли сидів у Волгіна.

Волгін роздивлявся мої документи, а в суміжній кімнаті стукала друкарська машинка. Потім машинка перестала стукати, а з кімнати вийшла дівчина. Вона швидко глянула на мене й сказала: «Здрастуйте». Я сказав: «Добрий вечір». Але дівчина вже поклала ключі на стіл і пішла. І в кімнаті знову стало нерадісно й накурено…

Наші кабінети були навпроти, і я зустрічав Неллі в коридорі. Я усміхався, на її обличчі не було жодних емоцій. Вона завжди до когось поспішала з зеленою папкою в руках, а коли працювала за машинкою, вдягала окуляри. Раз чи двічі на день вона заходила в мій кабінет з дорученнями від Каїрова. Й незабаром я зрозумів, що мені приємно бачити її вперті очі й коротке, наче в хлопчиська, волосся.

У неділю мене розбудили на світанку. Посланець сказав, що пограбовано торгсин. Ми довго вовтузилися з цією справою. Тільки до третьої години дня я закінчив диктувати Неллі протокол допиту сторожа, якого ми знайшли в коморі цілим і неушкодженим, загорнутим у килим.

Із відділення вийшли вдвох. Піднялися до площі, де під мімозою дрімав міліціонер у білих рукавичках.

Купили каштанів. Старий грек, насипаючи каштани в слоїк, буркотів:

— Каштани печені, каштани варені… Кращі за морозиво, кращі за морозиво…

В єдиному в місті кінотеатрі йшов новий звуковий фільм «Путівка в життя». Глядачі брали каси приступом. Неллі сказала:

— Ходімо в кіно.

— Ходімо, — погодився я.

Адміністратор, глянувши на моє посвідчення, запевнила, що забезпечить на останній сеанс двома приставними стільцями.

Щоб якось згаяти час, ми пішли до старого Нодара, з яким мене нещодавно познайомив Каїров.

Сиділи в бесідці за дощаним столом. Світило сонце, і білі. — хмари бігли на захід. Неллі поклала лікті на стіл, долонями вперлася об підборіддя. Нодар приніс обгорнуту ганчірками сулію і гранчасті склянки.

— Минулорічне, — сказав він. — Дивіться, яке ясне… Неллі посміхнулася. Вино було світло-рожеве, духмяне.

Старий Нодар додав до нього інжир, хоча ні за що на світі не хотів у цьому зізнатися.

Вітер віяв із щілини. Він був прохолодний. І жовте виноградне листя спадало на стіл. І він мав вигляд святкового. Я підняв сулію. І налив вино у склянки.

— Випий з нами, — сказав я Нодару.

Нодар похитав головою, подивився скоса на старий, повитий гліцинією дім, зітхнув і неголосно пожалівся:

— Скандальна в мене жінка. Не одружуйся, кацо!

— У тебе немає такту, Нодаре, — лукаво сказала Неллі. — А раптом я захочу оженити його на собі?

— Вай! Вай! — збентежився Нодар. — Збережу на весілля бочку вина. Перший сорт! «Ізабелла»…

— Не зберігай, Нодаре… Воно скисне. На жаль, персональні справи наших співробітників проходять через мої руки.

— Зручна річ — персональна справа, — посміхнувся я. — Людина як на долоні.

— Нудьга… Нерозгадане краще. — В неї був твердий, майже жорстокий погляд й суворі, зсунуті брови, на які спадав чубчик прямого волосся.

… Ми не квапились, але прийшли в кіно ще задовго до початку сеансу. Коли піднялись у фойє, Неллі сказала:

— У мене бони є. З'їмо що-небудь…

У торгсинівському буфеті лежали вузькі бляшаночки шпротів, тістечка, бутерброди із справжнього білого хліба з зернистою ікрою, блискучою і чорною, наче намистинки. Й ще лежало там багато інших приємних речей, серед них — цигарки «Пушка».

— І «Пушку» візьмемо, — сказала Неллі. — Адже я також іноді курю…

— Не треба витрачатися, — зупинив я. І, сміючись, додав: — Наситимося духовним поживком…

У фойє була фотовиставка. На ній експонувалися твори місцевих фотоаматорів. Виставка називалася «Наше місто». Кілька морських знімків з густими низькими хмарами було виконано талановито. Решта — дрова….

Уже продзвенів дзвінок, і люди ринули у залу для глядачів. Неллі потягла мене за руку, як раптом на стенді, що стояв біля самого вікна, я побачив фотографію, в яку не міг повірити. Куточок скверу, на задньому плані — пристань. А біля фонтана, зробленого у вигляді маяка, на лаві сидять двоє чоловіків. Сидять і курять. Їхні обличчя так ясно і чітко вирізняються на фоні зелені, наче фотограф саме на них наводив різкість. Із жестів і міміки облич було видно, що це не просто двоє випадкових людей. Ні, вони курили й бесідували. Неллі перехопила мій погляд.

— Я бачила цю людину… Гено, це ж той, якого