Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

— Бабляк… Але хто другий?

Я похитав головою. Потім присів і став роздивлятися знімок крізь лупу…

Третій дзвінок тремтів над обезлюдненим фойє. Зазирнула білетерша. Вона підганяла нас.

— Ходімо, — шепнула Неллі. — Не привертай уваги.

Ми пішли в залу. Але мені було не до кіно. Я твердив прізвище фотографа — Саркісян…

Плакат третій

Цей стук замучив мене. Він був голосний і повторювався через короткі проміжки часу: «тяк… тяк… тяк!..»

Я висунув голову з-під ковдри. Посеред кімнати стояв емальований таз. Зі стелі капала вода. Таз, напевно, принесла хазяйка, тому що за вікном лив дощ і було похмуро. А дах був зовсім як решето. Хазяйка якось сказала:

— Дістали б мені бляхи. Ви все можете…

— Не обіцяю…

— Ви все можете, — повторила хазяйка. — Якщо захочете.

— Це інша річ.

Вона вдавано зітхнула й похитала головою. Що не кажи, — дама з манерами. Ось і зараз я чую її кроки на породі. Вона не стукає в двері, а голосно, співаючи, каже:

— Ви ще спите?

— Ні. Плаваю…

— У мене до вас справа, — каже хазяйка.

За хвилину вона вже в кімнаті. Громіздка, наче шафа.

— Ви матимете можливість бесідувати з людиною незвичайною. — Голос її лунає наче в бочці.

— Розо Карлівно, хто ви за національністю? — запитую я.

— Спитайте щось легше. Мати моя була гречанка. Батько прибалтійський німець… За паспортом я росіянка… У вас що, професійна манера уривати того, хто говорить? За місяць я так і не змогла сказати вам те, що могла й хотіла. Та цього разу ви мене вислухаєте… Наш сусід — учитель ботаніки. Справжній російський інтелігент. Він усього боїться. І тільки до органів влади має довіру. До того ж він переконаний, що в такої господині, як я, не може бути поганого квартиранта. В нього неприємності. Поговоріть з ним. Це забере небагато часу. А я приготую вам воду на гоління…

Над зашкарублим, худим обличчям блищало пенсне. Вчитель ботаніки подав мені руку й винувато сказав:

— Чайников.

Плутаючись і заїкаючись, він розповів, що цієї ночі до нього залізли злодії. Очистили шафу з вовняними речами. А наближається зима…

За розслідування крадіжки в будинку Чайникова взявся Волгін. Він знайшов на шпінгалеті відбитки пальців. Незабаром з'ясувалося, що відбитки належать місцевому злодієві за кличкою Граф Бокалов. Графа заарештували о третій годині дня в торгсині, де він здавав золоту обручку.

Дев'ятнадцятирічний хлопець, блідий, з очима наркомана, блазнюючи, сказав:

— Громадяни начальники, мене й самого совість мучить. До старого вчителя заліз. До людини, що мені про порядне життя розповідала…

— Де речі? — запитав Волгін.

— Які речі? — здивувався Граф. — Щось ви набалакуєте на мене. Краще запитайте, з яких мотивів я кодекс кримінальний порушив. Що мене в чуже вікно штовхнуло. Я відповім вам, громадяни начальники… Спрага знань! Ви й не відаєте, яка в старого багата бібліотека! За царського режиму збирав!

Так базікаючи, Граф Бокалов протягом трьох годин стверджував, що заліз до вчителя Чайникова з метою викрасти книгу Лідії Чарської «Паж цісарівни».

Книгу знайшли під час обшуку. Зникнення її Чайников просто не помітив. І ще в кімнаті Графа знайшли нерозпечатану коробку в англійській упаковці.

Потім Графом раптом зацікавився сам начальник відділення. Які плани в Каїрова щодо цього — професійна таємниця. А може, він просто хоче допомогти Бокалову порвати з злочинним минулим. Стати на правильний шлях…

Я забув написати про фотографію. Тоді, після сеансу, ми повернулись у фойє. І я зняв фотографію, показавши здивованому директорові посвідчення карного розшуку. Взагалі я помітив, що люди або дивуються, або лякаються, зіштовхнувшись з нашим братом. Чому так? Адже більшість з них гарні люди…

Одразу пішов у відділення. Показав фотографію Волгіну. Він години дві порався в картотеці. Прийшов і каже:

— Привіт від Хмурого. Виходить, що старий валютник знову об'явився в наших краях.

Фотографію побачив Каїров. Він уразив мене своєю відповіддю:

— Хмурий. Поговоріть з Саркісяном.

Саркісян — фотограф з базару — точно вказав дату зйомки:

— Двадцять третього вересня.

— Шукати Хмурого! Можливо, він іще в місті! — наказав Каїров.

Увечері Хмурий був упізнаний співробітниками карного розшуку саме тоді, коли спокійно прогулювався біля афіші кінофільму «Паризький швець».

Я обіцяв Неллі взяти квитки на цей фільм. Але, очевидно, з часом у мене, як і раніше, нічого не виходить.

У Неллі впертий характер і теплий голос. Я стаю іншим, коли чую його. Немає необхідності робити таємницю з того, що ми не можемо жити одне без одного… Я і Неллі йдемо набережною. Темною і брудною, забудованою пакгаузами, складами, майстернями. Сьогодні вечір із смутком, як навесні. Й зорі. Й навіть місяць… Пахне морем і нафтою. Від запахів наморочиться у голові.

У нас серйозна розмова про високі матерії. Іноді треба говорити й про це. Неллі не філософ. Я також. Говоримо, що відчуваємо.

— Ми якісь особливі, — каже Неллі. — Й життя у нас особливе… А мені хочеться простоти. Ось ти кохаєш мене, а не знаєш… що я обожнюю танці й морозиво. В мене бони є. Купимо морозива?

— Час особливий, — повторюю я. — Не треба себе переоцінювати. Ми тільки люди. Й виконуємо свій обов'язок… Це головне! А нащадки розберуться, що ми зробили. Хтозна, може, ці вулиці іменами нашими називатимуть…

Морозиво в круглих вафлях. На вафлях