Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

її, і Павло сподівався, що жінка нічого не стане приховувати про свого чоловіка.

Була Нужна зросту низенького, вузькоплеча, з тонким голосом, під оком — чималий синець. Менша дитина спала, старша гралася під тином. І на матері, і на доньці одежа була старенька, правда, чиста, акуратна: на жакеті латка так гарно була припасована, що відразу й не помітиш. На оперуповноваженого жінка дивилася злякано, розмовляючи, весь час поглядала то на вікно, то на двері, інколи надовго замовкала, щось ніби пригадувала або обмірковувала — казати чи ні.

— Що живеться мені несолодко, то це так, але я нікому не скаржусь. Бачили очі, що вибирали, — молодиця гірко посміхнулася. — Так що не знаю, чого ви від мене домагаєтеся.

— До вас особисто ми нічого не маємо. Нічого лихого ви нікому не вчинили. Але ваше життя, життя дітей ваших… Гляньте на свою старшеньку. Вона знервована, перелякана…

— Нещасні вони в мене, що й казати. Тільки ж як він дізнається про ваші відвідини, то нам і зовсім життя не буде.

— Все буде гаразд. Не хвилюйтеся, — мовив заспокійливо і подумав: треба, щоб дільничний впритул зайнявся сімейними справами молодшого Нужного.

Надія помовчала, провела долонею по худому і блідому обличчю. Гарні голубі очі взялися ще більшим смутком.

— То ви хочете мені допомогти?

— Хочемо. Бачите, і на роботі про нього не вельми гарної думки: часто запізнюється, в то й зовсім не з'являється. Чого він так, не скажете?

— Через горілку все те… А спитаю, до бродить, бреше: на риболовлі. А до мене дійшли чутки, що на заводі шлюху собі завів. З нею і віється.

— Ви її знаєте?

— Не знаю і знати не хочу. Буду рада, якщо він зовсім піде до неї. Може, тоді поживу ще, бо він зведе мене в могилу.

— Не пригадуєте, він п'ятнадцятого серпня ночував удома?

— Коли то було?

— Той день ви повинні пам'ятати. Тоді було обікрадено дві квартири — у лікаря Самійленка і у брата вашого чоловіка.

— Тоді не ночував. Заявився десь аж під обід. Казав, що рибу ловив, але додому й хвоста не приніс. Не інакше — віявся з тою шлюхою. Правда, до нього увечері, як уже сонце зайшло, на мотоциклі прикотив дружок його, Губенко. Говорив мені, що поїдуть по рибу. Але то теж такий, яких пошукати треба.

— Чоловік гроші додому приносить?

— Інколи щось тицьне. А то все з города, з господарства. Губенко оно за рибу мотоцикла купив, кажуть, вже й на машину зібрав. А теж п'є. Тільки розуму не пропиває. Він на моєму дурневі їздить, як на ішакові.

Із цієї зустрічі Турчин виніс одне: якщо злодії Нужний і Губенко, то крадене треба шукати в Губенка. Варто було зайнятися коханкою Нужного. Чи, бува, не вона викрала ключі в Самійленка, Нужного і Дерев'яного?

17

Оперативники зібралися в Турчина о восьмій вечора. Яківчук був невдоволений: намітив собі виїхати з сином на рибалку, а тут — на тобі, засідай. Примостився біля самих дверей, щоб, коли скінчать радитися, першим вислизнути з кабінету. Сашко Іваненко нетерпляче поглядав то на капітана, то у вікно — хлопець запізнювався на побачення з дівчиною. Вона в нього трохи вередлива, може й не діждатися, розгніватися. Один Приймаченко сидів, як учень на цікавому уроці, — боявся ворухнутися, дивився тільки на Турчина, ломив кожне його слово, хоч той говорив не зовсім складно, часто повторювався, називав давно усім відоме.

«Що це зі мною? — тривожився Павло. — Ну, підкрутив начальник гайку. А хіба Кіндратенко не підкручував? Правда, він робив те делікатніше, цей же рубає з плеча. Та й справді, щось ми довго топчемося на одному місці».

— Павле Якимовичу, — не втерпів Яківчук. — Дозвольте мені.

— Що там у вас?

— Та все ті ж п'яниці. Хочу сказати, що із сусідом Нужного — Яцкевичем — та сусідом Самійленка — Дорощуком — ми тільки марнуємо час.

— У вас є щось конкретне?

— Та ніби є. Один чоловік чотирнадцятого вечором, десь біля одинадцятої зайшов до Дорощука, щоб домовитися з ним, аби бензопилкою дрова порізав. У нього застав Яцкевича. Обидва вже язиками не володіли.

— Може, притворилися? — чіплявся за останнє Павло.

— Знаю їх: як допадуться до спиртного — за вуха не відтягнеш.

Турчин слухав і зосереджено виводив на папері химерні лінії, намагаючись у такий спосіб зосередитися. Лихий забирай! Із самого початку було ясно мов божий день: Сидоренко жене не в той бік, п'яниці ні до чого, а він, старший оперуповноважений, якого в обласному управлінні вважають досвідченим, розвісив вуха.

Крізь розчинене вікно вривався галас дітвори, що на невеличкому майданчику ганяла м'яча. Раніше до того був байдужий, нині галас той дратував. Павло підвів голову, збираючись попросити Іваненка зачинити вікно. Їхні погляди зустрілися, і в очах лейтенанта Турчин побачив гарячі зблиски. «Він що, теж кудись поспішає чи не терпиться щось сказати? Хай би вже Яківчук закруглявся з тими п'яничками…»

— Я згоден з вами, — сказав капітан. — Але коли не п'янички, то хто?

— Треба зосередити увагу навколо родичів Нужного й Дерев'яного. Виявляється, менший брат Нужного, відомий уже нам Геннадій, крутить любов із прибиральницею комбікормового — Яцкевич. Вона мас змогу викрасти ключі у всіх трьох — Нужного, Самійленка та Дерев'яного.

Турчин відчув, як роздратування, невдоволення собою притупляється. Вже й галас дітвори не виводить із себе.

— Це вже щось. Ви не цікавилися — є у них друзі серед шоферів?

— Таких друзів, аби нерозлийвода, — нема. Знайомі є. Але то все ніби порядні люди.

— «Ніби» — не те слово. Де був, що робив у ті дні — ось що нам треба. Скільки їх?

— З десяток набереться.

— Може, підмога потрібна, то кажіть.

— Не завадить.

— Сашко, займешся шоферами. Хоч ні,