Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

гірським левом». Здавалося мені, що зустріч із ворогом для нас неминуча, і ми ніколи не доберемося до табору кроу. А якщо й приб’ємося до них, то чи приймуть вони нас? Я довго молився богам, аби вони зласкавилися над нами. Просив допомоги у своїх чотирьох таємних помічників, бо розумів, що порятунку нам чекати нема звідки.

Увечері перед від’їздом ми з батьком піднялися на схил рівнини й оглянули місцевість. Ми не помітили нічого, що викликало б у нас тривогу. Пооддалік пройшло стадо антилоп, кілька вовків і койотів, на водопій до річки спускався бізон-самець, пролетів орел, несучи в пазурах кролика.

Ми вже намірилися йти до табору, як раптом нашу увагу привернула чудна поведінка бізона. Він зупинився недалечко від нас, замотав головою, потім кілька разів підстрибнув високо, став цапа і передніми ногами почав перебирати в повітрі. Велика неповоротка тварина стала напрочуд проворною. Видовисько було кумедне, аж я зареготав.

— Не смійся, — посуворішав батько. — Може, це чародійство! Очевидно, древній танець бізонів. У сиву давнину бізони навчили цього танцю наших предків. І от сьогодні я побачив своїми очима, як вони танцюють. Пильно дивися! І слухай! Здається, що співає.

Бізон широко розчепірив ноги і знову замотав головою. До мене долинув приглушений шум, схожий на дзижчання бджіл або тихе, протяжне завивання вітру в горах. Та враз шум затих: бізон рвонувся вперед, задерши хвоста, і помчав схилом униз, просто до табору, де мати й Нітакі пакували пожитки. Коні з переляку розбіглися, мати й сестра, полишивши роботу, заховалися за високою тополею, а бізон, пролетівши повз них, шубовснув у воду й переплив річку. Вибравшись на сушу, він знову пустився стрілою. Ми стежили за ним, аж поки він розтанув у присмерках, що дедалі густішали.

— Чорна Видро, сину мій, — заговорив батько, — ми стали свідками незвичайного дива: ми побачили древній танець бізонів.

Я, звичайно, повірив і ще довго не сумнівався в цьому. Згодом я розповів цю історію Кі-пі. Він засміявся.

— Ніяке це не чаклунство, — сказав він. — У бізона просто заболів живіт. А вибрикував він, чи то пак танцював, щоб угамувати біль.

Мабуть, Кі-па мав рацію, хоч я не зовсім із ним згоден. Багато див коїться на наших рівнинах. А от пояснити ми не все можемо.

Поки ми спускалися в долину, мати й Нітакі вже оговталися від переполоху і з цікавістю вислухали нашу розповідь про древній танець бізонів.

Осідлавши коней, ми вирушили в дорогу. Стара стежка, прокладена пікуні, а ще раніше — кроу, вела звідси до Жовтої річки. Це був найкоротший шлях, але батько вирішив їхати іншою дорогою: спочатку обігнути Чорну гору і відроги Снігових гір, а потім повернутися до річки. Він вважав, що на цьому шляху нам не зустрінуться вороги.

Їхали ми всю ніч. Схід сонця застав нас посеред голої рівнини. Ми не перепочивали, бо ніде було сховатися, та й води не було поблизу. Ми поїхали й над полудень спустилися в долину Жовтої річки. Зупинилися в лісі, на просіці. Мати назбирала хмизу й попросила батька підпалити його талісманом, що притягує вогонь Сонця, але батько, похитавши головою, сказав:

— Цим талісманом не можна користуватися в буденних справах. Після обіду я дістану його і помолюся Сонцю.

Я взяв свердло[21], з допомогою якого ми добували вогонь, і розвів вогнище. Мати порізала шматок баранини на вузенькі смужки й спекла їх на жару.

Поївши, батько почав готуватися до молитви, а нам велів співати з ним священних пісень.

Він помазав обличчя й руки червоно-бурою фарбою, надер волокна із сухої кори, скрутив його клубочком і поклав перед собою на землю. З торбини моєї матері він узяв пучечок духмяної трави й потрусив нею клубочок волокон.

— Хоч у мене й нема Люльки Грому, та ми проспіваємо чотири священні пісні, які співаються, коли з Люльки знімають покров, — сказав він, дістаючи свій талісман, загорнутий у чотири шматки оздобленої шкіри.

— Співайте пісню Антилопи, — звелів він нам.

І ми заспівали разом з ним, а він зняв перший із чотирьох покровів. Потім проспівали пісню Вовка і пісню Грому. Коли було знято другий і третій покрови, ми затягли четверту священну пісню — пісню Бізона. Батько підняв руки над головою, витягнув вказівні пальці й зігнув їх — це був символічний знак бізона.

— Гай-ю! Бізоне! Гай-ю! Мій одягу! Моя оселе! — співали ми, не зводячи очей з батька.

Поволі знімав він останній, четвертий, покров із талісмана.

Зненацька пролунав чужий голос — ми здригнулися. Я підвів голову. Нас оточили вороги.

Розділ восьмий

О, як ми злякалися! Всі троє— мати, сестра і я — перестали співати.

— Співайте! Якщо хочете жити, співайте! — прошепотів батько.

І ми послухалися. Скоса поглядаючи то на батька, то на ворогів, тремтячи од страху, ми знову затягли пісню. А батько чотири рази простягав руки до священного талісмана, нарешті зняв останній покров і підняв талісман високо над головою. Коли пісню було доспівано, він вигукнув:

— О, мій таємний спільнику, що явився мені у сні, допоможи! О Сонце, і ви, боги землі й неба, зласкавтеся над нами! У жертву вам я приношу пахучий дим!

Сказавши це, він повернув до сонячних променів прозорий, як лід, камінець. Тоненька цівка диму заструменіла над сухими волокнами, і вони враз спалахнули.

Я потайки позирав на ворогів, а надто на воїна, котрий найближче стояв до батька. Високий на зріст, уродливий, він був одягнений у розкішне бойове вбрання. Не менше вразили мене його щит та сагайдак із шкіри видри. Воїн застиг, схрестивши на грудях руки, тримаючи в правиці короткого кийка. Дивлячись на батька згори, він не приховував глузливої посмішки, яка ніби виказувала його думки: «Ми, звісно, зачекаємо, поки ти закінчиш безглуздий обряд, а потім уб’ємо тебе».

Та коли спалахнули сухі волокна кори, воїн від подиву голосно скрикнув і, показавши на вогонь, сказав щось своїм товаришам. Потім він сів перед нами на траву, а за ним сіли й інші.

Мій батько, не звертаючи уваги на них, вів далі своє дійство. Він простяг долоні, набрав пригорщу диму і вмився ним. Відтак довго молився Сонцю, благаючи його захистити нас од усіляких бід і дарувати нам довгого та щасливого віку.

Чи можу я пригадати, сину мій, про що я тоді думав? Від страху в мене плуталися думки. Здається, я просив одного з чотирьох своїх помічників зберегти нам життя. Я тоді навіть не здивувався великій мужності батька, який творив свій