Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Зійшло сонце, а в улоговині, що була схожою на каньйон, ще панувала нічна темрява. Коли ж світло розсіяло імлу, ми виразно побачили ручай. Аж до води підступали верби й тополі. Над іншим берегом нависала прямовисна кам’яна стіна з багатьма виступами й западинами. Ніде жодної живої істоти, крім самця бізона, що лежав на піщаній обмілині. Та коли ми придивилися пильніше, то побачили, що він мертвий.

Я запитав батька, чому так незвично тихо довкола. Здавалося, що всі тварини покинули цей край.

— Не дивуйся, — відповів батько. — Ти знаєш, що цією дорогою кочують пікуні. Кілька днів тому тут стояв їхній табір. Вони полювали і розполохали стада.

Мені стало соромно, що я сам про це не догадався. Я підвівся і хотів було рушити слідом за батьком до наших коней, як раптом правобіч унизу помітив гірського барана, що стояв на виступі прямовисної скелі. У нас скінчилося м’ясо, і цього ж ранку ми планували піти на полювання. Я покликав батька й показав йому на тварину.

— Гарна здобич, — мовив батько. — Давай обійдемо барана справа й підстрелимо його згори.

Йти довелося недалеко — кроків двісті. Припавши до землі, ми поглянули вниз. Гірський баран якраз був під нами. Розлігшись на скелястому виступі, він жував траву.

Звичайно, стріляти годилося батькові. Він поволі поклав рушницю на край скелі. Та раптом я помітив, що на вузькому виступі між нами і гірським бараном щось заворушилося. Торкнувши батька за руку, я показав йому пальцем униз. Він хутенько відсунув рушницю й перехилився за край скелі. Це був дуже великий гірський лев. Він повз до гірського барана, готуючись стрибнути з виступу просто на спину жертви.

Ми спостерігали за звіром, нас так захопило його полювання, що ми забули й про свої рушниці. Лев повз на животі, сторожко нашорошивши вуха і випроставши довгого хвоста, кінчик якого тремтів, як листочок. Лев звивався, наче змія, не відриваючи своїх очей од жертви.

А баран жував собі травичку і водив головою вусібіч, остерігаючись небезпеки. Коли гірський баран пасеться один, він повсякчас тримав гостро вухо і ніколи не засне. Здебільшого барани ходять невеликими стадами і сплять по черзі. Коли барана, що стоїть на сторожі, починає долати сон, він будить сусіда, буцнувши його рогами, і сам лягає спати. Я не раз спостерігав таку картину.

Одинокий старий баран пильно видивлявся по боках, але, ясна річ, не міг запримітити ворога, що скрадався вгорі. Раз по раз лев застигав і, звісивши голову, стежив за наміченою жертвою. Відтак повз далі.

Раптом зі скелі зірвався камінь, ударився об виступ, де лежав баран, і покотився на дно улоговини. Тварина враз підвела голову, а лев, пильнуючи жертву, ще не встиг відповзти від краю виступу і завмер.

Я бачив зіркі очі сполоханого барана, вони вмить увібрали всю скелю, окремі її частини, а от голови лева зразу й не помітили, бо шукали чогось рухомого.

З цікавістю спостерігали ми за нападником та його жертвою. Взимку нам частенько доводилося надибувати сліди гірського лева на снігу, але ми зроду ще не бачили, як він полює.

Наближалася розв’язка. Лев застиг якраз над гірським бараном і, підібгавши лапи, приготувався до стрибка. Аж тепер я помітив: баран лежить на краю кручі. «Коли лев плигне йому на спину, — подумав я, — баран смикнеться вбік, вони обоє покотяться вниз і розіб’ються об гостре каміння».

Та цього не сталося. Лев стрілою полетів із кам’яного виступу, накрив барана всім тілом і, здушивши його своїми пазурами, вп’явся іклами в баранячу шию. Ми почули, як затріщали кістки — баран загинув. Усе це відбулося значно швидше, ніж я розповідаю. Лев легко відтяг жертву від краю скелі.

Тільки тепер мій батько виставив рушницю, прицілився, вистрілив, але схибив. Лев заревів і, сахнувшись від своєї здобичі, огледівся, не знаючи, звідки йому загрожує небезпека.

Я прицілився в лева і вистрілив. Моя куля, пробивши хребет, уразила йому серце: коли розсіявся дим, я побачив лева, що розпластався на кам’яному виступі.

— Я його вбив! Я вбив гірського лева! — радісно закричав я.

— Так, синку, ти вбив його, і я радий за тебе, — озвався батько. — У таборі кроу ти зможеш обміняти лев’ячу шкуру на десяток коней. Спустися на виступ і зіпхни барана й лева в улоговину. Ми їх підберемо, коли розкинемо вігвам на березі річки.

За кілька кроків я знайшов зручний спуск і незабаром опинився біля двох туш. Я подивився в улоговину, дно якої було вкрите гострим камінням. Мені стало жаль лев’ячої шкури: я вирішив не скидати лева вниз і зіпхнути лише барана. Важке тіло з гуркотом упало на каміння, міжгір’ям пішла луна.

— Тату, — гукнув я. — Прихопи й мого коня! Я здеру шкуру з лева тут, на виступі.

Довго я морочився біля лева. Коли я нарешті спустився в долину, батько вже вирізав найкращі шматки м’яса з баранячої туші.

— Не щастить мені, — зажурився батько. — Як я міг схибити з такої близької відстані?

— У тебе нова рушниця, — нагадав я. — Ти стріляв із неї вперше.

— Ні, виною тут не рушниця. Від мене відвернулися боги. Сьогодні я надто стомився, але завтра вранці візьму свій талісман — шматочок льоду, що притягує з неба вогонь — і помолюся богам. Не вірю я Короткому Лукові, що Сонце гнівається на мене, коли я беру в нього вогонь.

Того дня ми вирішили не ставити вігвама. Поснідавши, полягали в кущах, поблизу річки. Щоправда, батько лишився вартувати і пильнував, щоб коні не забрели на поляну. Опівдні я прокинувся і змінив батька. Невдовзі встала мати й почала вискоблювати сало із шкури лева. Блукаючи долиною, я натрапив на покинуту стоянку пікуні. Вогнища вже погасли, але під товстим шаром попелу ще тліли жарини: виходить, минуло не більше доби, як плем’я знялося звідси. Широка стежка слалася до верхів’я річки. Як мені кортіло піти цією стежкою!

Я повернувся до коней, сів на землю і задумався. Щасливо почався для мене день! Батько правду каже: один влучний постріл приніс мені десяток коней. Кроу дорого платили за шкуру гірського лева. Вони вважали її великим талісманом, шили з неї сагайдаки, вбрання для воїнів, укривали сідла, вирушаючи на війну.

Я згадав гірського барана. Він мав зіркі очі, швидкі й надійні ноги, проте став легкою здобиччю для ворога. «Ми схожі на цього барана, — міркував я. — Мандруємо країною, де часто-густо підстерігають військові загони, перед якими ми такі ж безпомічні, як той баран перед