Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Догоріло маленьке вогнище, хмарка духмяного диму розтанула в повітрі. Батько скінчив молитву і взяв чотири шматки шкіри, щоб загорнути чарівний камінь.

— Хаї! — окликнув його чоловік із бойовим кийком.

Батько підвів голову.

Воїн показав на талісман і сказав на мигах:

— Дай мені його. Я хочу роздивитись.

— Не можу, — так само на мигах відповів батько. — Ця чудодійна річ освячена Сонцем. Зараз ти випробуєш його силу. Простягни руку!

Воїн послухався. Батько повернув його руку долонею вгору і наблизив до неї прозорий камінець. Скоро на долоні з’явилася червона пляма.

— Ха! — вигукнув воїн.

Відсмикнувши руку, він роздивився те місце, де йому сильно запекло, потім сказав щось товаришам. Вони від подиву заляскали себе долонями по губах, а потім довго радилися. Батько загорнув талісман у чотири шкіряні шматки і неквапливо сховав його в торбину.

Воїн із кийком пильно стежив за рухами батька, а коли талісман було сховано, заговорив, звичайно, на мигах:

— Ми були там, у лісі, і побачили вас здалеку. Порадившись, ми вирішили вас убити і заволодіти вашими кіньми. Тепер у нас інше на думці: будьмо друзями.

— О, яка я рада це чути! — прошепотіла мати, котра сиділа біля мене. — Добре, якщо мова його справді щира!

— Він нас боїться. Повірив, що Сонце дало нам свою силу, — стиха озвався я.

Згодом з’ясувалося, що я не помилився.

— Гаразд. Будьмо друзями, — відповів батько.

— Ми — чейєни. А ви хто? — запитав воїн.

— Нещодавно я був одним із пікуні, — мовив батько, — але я покинув їх. Тепер ми всі четверо не належимо до жодного племені. Йдемо на південь, там знайдемо кроу і розіпнемо в них свій вігвам.

— Кроу — лихі люди. Йдіть краще до мого племені. Скажете, що зустріли Плямистого Вовка і він прислав вас. Чейєни — добрі люди і стануть вам навіки друзями.

— Я подумаю над цим. А де ваше плем’я?

— Воно живе й полює серед Чорних Пагорбів і в долинах річок, що впадають у Велику річку. Знайти його буде неважко, — відповів воїн.

— Вони нас не зачеплять. Готуйте обід, — промовив батько.

Мати й сестра заходилися розв’язувати парфлечі. Воїни — їх було п’ятнадцятеро — подалися у глибину лісу і принесли м’яса. Вони розташувалися неподалік, розвели вогнище і також почали готувати обід.

Ватажок загону, Плямистий Вовк, лишився з батьком, і вони довго гомоніли. Він повідомив, що чейєни замислили вчинити напад на племена, які живуть по той бік гір.

— Трохи погуляємо там. Але ті, кого ми зустрінемо, дорого заплатять нам за нашу прогулянку, — сказав він і зареготав.

Того дня жоден із нас не стулив очей. Небезпека, здавалося, хоч і не загрожувала нам, проте твердої певності не було — ми боялися військового загону. А чейєни проспали до вечора. Я стеріг наших коней і про всяк випадок не випускав із рук рушниці. Сонце ледве повзло по небу, і я з нетерпінням чекав тієї хвилини, коли воно прийде додому, до свого вігвама. Мені хотілося якнайскоріше спакувати наші пожитки, скочити на коня і майнути чимдалі від річки. А доти я не буду певен, що чейєни не замислили проти нас якогось зла.

Перед заходом сонця я пригнав табун і поставив коней на прив’язі. Ми почали складатися. Мати підсмажила м’ясо, і ватажок загону поїв разом з нами. Він знову умовляв їхати до Чорних Пагорбів і жити з чейєнами. Батько відповів, що він про це подумав, а якщо ми й поїдемо до чейєнів, то тільки після того, як Плямистий Вовк повернеться до свого племені і розповість про нас. А поки що ми не могли бути певні, що нас зустрінуть приязно.

Пора було від’їздити. Мати й сестра нав’ючили на коней вузли і прив’язали до них жердини од вігвама, а я осідлав верхових. Чейєни також ладналися в дорогу. Плямистий Вовк обняв мого батька і попрощався з ним. Ми скочили на коней.

Батько поїхав попереду. Нам він звелів рушати слідом і не оглядатися. Так ми й зробили. У мене мурашки забігали по спині: так і кортіло подивитися назад, чи вороги часом не прицілилися в нас зі своїх луків, чекаючи сигналу. Та нічого не сталося! Ми виїхали з лісу, переправилися через річку і почали підніматися схилами на рівнину. Аж тоді ми оглянулися: чейєни рухалися долиною вздовж річки, до її верхів’їв. Отже, вони вирішили нас не вбивати. Ми уникли великої небезпеки, нам хотілося співати від радості.

Батько повеселішав, здається, вперше відтоді, як ми покинули пікуні.

— Я знав, що Короткий Лук помиляється, — озвався він. — Мій прозорий камінець, який притягує вогонь Сонця, — наймогутніший серед усіх талісманів. Як вчасно я дістав його з торбини! Чейени злякалися його чудодійної сили.

— Самотній Бізоне, муже мій, який ти хоробрий чоловік! — вигукнула мати. — Ти не припинив обряду, коли загін захопив нас зненацька. Ніяк не збагну, як ти міг подолати свій страх.

— Дуже просто, — відповів батько. — Признатися, спочатку я також злякався. Та коли чейєни побачили, як я притяг вогонь із неба, я зрозумів: вони нас не зачеплять.

Їхали ми недовго, бо почували себе дуже втомленими. Усіх морив сон. Спустившись до «Тієї, що їх присипала» річечки, ми стали на відпочинок і спали до ранку, а потім спали ще цілий день, лишаючи тільки когось на варті.

Надвечір мати приготувала на вогні м’ясо і, частуючи нас, розповіла історію дивної назви цієї річечки. Неподалік від її гирла береги високі та круті; над самісінькою водою в прямовисних кручах лежав шар червоно-бурої глини. Наше плем’я з діда-прадіда користувалося тією глиною як священною фарбою. Щоліта приходили сюди пікуні й підкопували берег, вибираючи червонясту землю. Вгрібалися вони все далі та далі, хоча літні люди закликали їх спинитися і пророкували біду.

І от одного літнього дня біда таки сталася: берег обвалився, накривши трьох жінок. Відтоді пікуні перестали сюди ходити, а річку, що називалась Барвною, почали називати «Та, що їх присипала».

Наступного ранку ми зупинилися біля підніжжя Чорної гори й провели тут цілий день. Довкола стояла тиша. Здавалося, крім нас чотирьох на землі нема більше жодної душі, і ми були першими людьми, яких побачили тутешні тварини. Батько пояснив, що пікуні полюють на цих рівнинах дуже рідко, бо військові загони, які вторгаються в нашу країну, неодмінно сходять на Чорну гору, щоб з її вершини розглядіти околишню місцевість. Але й вони не затримуються тут — ходять на звіра вряди-годи. Ось чому тварини, які водяться в цих краях