Леся Українка - Том 11

людини, багато раз зрадженої і зневаженої приятелями, здавалось би, найщирішими. Чому ж би мали Ви більше впевнятись на мене, ніж на давніших, більше знаних Вам друзів? Отже, не дорікаю Вам за се, тільки прошу, аби Ви кождий раз, як заворушиться у Вас який сумнів проти мене, казали б мені його просто, не замовчуючи, а я Вам завжди з охотою так само просто відповім. Я думаю, що так буде найкраще і найгідніше нас обох. Я не буду ні запевняти, ні присягатись Вам, але я певна перед своєю власною душею, що я Вас ніколи но зраджу і не зневажу, бо се було б проти моєї натури. Не беріть мені за зле млявість в моїй розмові з Вами у Львові і моє неписання до Вас з Буковини (до недавнього часу),— я була взагалі така прибита, що просто боялась озиватись до людей, аби їм не завдавати смутку. Звісно, на погляд я такою не здавалась, бо сю «видержку» я завжди маю (се ви, либонь, і в Болгарії бачили), щоб триматися при людях (надто при чужих) спокійно і навіть quasi-енергічно,— нащо ж має кожний заглядати мені в душу? Але перед приятелями, надто в листах, я сеї видержки не маю, отже, коли не хочу їх журити і себе шарпати, то мовчу. Не беріть мені за зле, коли я у Львові поводилась дивно і проявляла видиму байдужість до того, що повинно мене інтересувати (і справді воно мене інтересує), я була тоді в стані хворобливої апатії, фізичної і моральної перевтоми. Ся зима була для мене дуже тяжка, я була півроку в моральному пеклі, а два місяці були такі, що справді не знаю, як я їх витримала, стільки се мені коштувало і нервів, і взагалі здоров’я, потрачених безнадійно... Описувати не буду, що се було,— нехай колись при нагоді розкажу,— але вірте па слово, що се була страшна трагедія, не кождий може таке витримати. Я витримала, тільки все ж не зовсім без наслідків: маю загострення істерії та анемії, а до того ще й якпйсь катар п грудях (новий дарунок щедрої природи!) їхала я сюди просто рятуватись, мені треба було змінити обставини, враження, спосіб життя. Нерви я справді значно поправила (хоч певності нема, що найменша причина знов не поверне status quo1), але ж анемія й катар зостаються в силі. Оце хутко їду куди-небудь високо в гори втікати від лиха, куди, власне, ще не знаю напевне. Напишу, як знатиму, куди їду. Дуже прошу, пе кажіть там у Львові нікому (якби ненароком прийшлось де згадати про мене), що я хвора і що я перебувала якісь трагедії,— у Львові, я се мала нагоду завважати, люблять займатись чужими приватними справами, але я до своїх справ тільки приятелів допускаю. Все, що пишу, то тільки до Вашої відомості, щоб Ви розуміли те, чого, може, інші не розумітимуть в моєму поводінні, а власне сих ненормальних змін активності і апатії, експансивності і замкненості etc. Се не captatio benevolentiae 2 (можете мені все-таки найщи-ріше виявляти, що тільки матимете прикрого проти мене,— мої нерви се видержать), а тільки «об’єктивне подання фактів».

Про громадські справи, порушені у Вашім листі, напишу Вам з гір, а тепер се б далеко завело, а я вже втомлена.

Пишіть мені ще сюди. Стискаю Вашу руку, шановний друже.

Л. Косач

145. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ 14 липня 1901 р. Вішниця Вижниця, 14.VII 1901

Хтось не написав вчора, бо дуже був утомлений (а до того розкис) і не мав^ одваги взяти перо в руки. За пересилку листа дякує і просить пробачення за клопіт з грошима.

Тут все йде дощ, але з павзами, то все-таки хтось з п. Кв [іткою] ходить до Черемошу і над Виженку, а се

1 Стан, який був і раніше (лат.).— Ред.

2 Запобігання прихильності (лат.).— Ред.

зараз вибирається їхати фіакром трохи за місто. Отже, не нудиться, але на дощ все такий лихий, бо невідомо, як то їхати дощем до Буркута. Як не дуже хляпатиме, то в середу їдем, а як дуже, то ще не знаю. П[ан] Квітка посилає комусь сердечний уклін.

Хтось добре зробив, що не всім кланявся від мене, бо то не завжди варт. Нехай хтось без когось не журиться, нехай купить трембіту. Нехай пише,— хтось любить, як хтось пише. Паси, поза коней і [...]

Поклін родичам і братам.

Па!

Хтось

146. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

14 липня 1901 р. Виоісниця 14—1.VII 1901. Вижниця

над Черемошем, в домі п. Москви

Лілея моя! Дякую за готовність приїхати до мене, але помагати мені властиве нема в чому, почуваюся я настільки здорового, що скрізь у всьому даю собі раду сама. Товариство твоє мені, звісно, завжди миле, але ради самої приємності не варт зриватися і їхать такий світ. Це все я кажу зовсім обдумано і щиро. Я це тут на перепутті (пиши мені сюди, то перешлють, а дальшу адресу подам, доїхавши), їду-таки в гори, бо коли їхать, то найкраще тепер, серед літа. Кашляю все ще по-прежнему, але сподіваюсь, що в горах мине. Напишу згодом довше, а сьогодні не маю енергії, бо й так мусила довго писати. Будь здорова і сама й не сама.

Твоя Леся

147. ДО П. А. КОСАЧА

14 липня 1901 р. Виоісниця Буковина Вижниця

над Черемошем у н. Москви, властителя руського склепу

14—1

-ѴІГ 1901

Любий папа!

Листа твого отримала я вже тут, переслала мені його Ольга, а я ждати його в Чернівцях не хотіла, бо зважила, що краще їхати помалу в гори, спиняючись то тут, то там, щоб потроху звикати до більших високостів 204. Тепер я у Вижниці над Черемошем (єсть ще якась друга Вижниця над якоюсь іншою річкою, то треба так на адресі писати), се вже в горах, приблизно на такій високості, як Кимпо-лунг, де я жила, звідси днів через два поїду в Буркут, звідти напишу точний адрес 205, спиняючись по дорозі в Яворові у Окуневських (у тої п. Ольги Окуневської, піаністки; що колись училась у Лисенка) і в Ольги Федорівни в Ясенові, а потім поїду в Буркут, се єсть колонія для анемічних і пр. високо в горах (1200 метрів), недалеко від Венгрії (там