Люко Дашвар - Мати все

три… Так і не зібрали? До вікна присунуте широке зручне крісло.

Стас провалився у крісло, задер ноги на підвіконня, примружився – сонце… Травень прощається. Літо… А Платон із дівчиною так і не знайшлися. І не дуже шукають уже. Як Іветта злягла, так і загальмували. Дратувалися, пояснювали Стасові, коли той намагався з’ясувати, хто саме відповідає за пошуки втікачів:

– Мужик! Ну не відволікай. Орієнтировку маємо: якщо десь засвітяться, не упустимо. У нас щодня – десятки злочинів…

– Мати дуже переживає…

– Мати? А ти скажи їй: охолоньте, мамо. І радійте, що у вас не така дитина, як он та сучка, яку ми вчора затримали. Падло сране! Квартиру материну захотіло! Пацана свого зеленого підмовило, щоб той її матір убив. А саме, падло, алібі собі забезпечувало. Сиділо у школі на уроці та з пацаном SMS’ками обмінювалося. Хочеш почитати? Ні? А я тобі прочитаю. «Любий… Як справи?», «Ок! Вона у ванній», «Супер! Лечу! Ти мене хочеш?», «Скоріше, диван я вже розстелив»… І трахалися! Чуєш? Трахалися, а у ванній мертва мати лежала! То куди нам бігти, скажи? Сучок рвати чи твоїх утікачів шукати?!

Стас зітхнув від моторошних згадок. Глянув на сонце. Платонові, певно, теж сонце в очі. І хіба погано? Одна біда – Іветта з котушок. Хоч би дівка підказала: «Напиши матері кілька слів. Мовляв, живий-здоровий…»

Стас заплющив очі. Спробував уявити, який тепер Платон, і чомусь побачив його на вітру: сильні руки, довге волосся тріпотить, груди голі. Про Раю згадав. «Цікаво, коли їй народжувати…» – подумав байдуже і незчувся, як заснув.

…Коли замість сонця у вікна засвітили ліхтарі, він розплющив очі, потягнувся солодко – оце дав! – озирнувся… На порозі Платонової кімнати стояла Ліда. У черевиках, легкому жакеті, із сумкою в руці. Тільки-но повернулася?

– Поговорімо? – ніяково видушив Стас.

– За годину, – повідомила вона ввічливо. – Режим. Зараз маю дати мамі ліки, потім вечеря, ванна…

– Допомогти?

– Ні. Дякую.

Стас вибрався з теплого крісла, подумав: це навіть добре, що «за годину». Він зосередиться і знайде ті слова, які впадуть у Лідине серце і поведуть до нього.

Кімнатою одкровень, примирення чи остаточного розриву стала кухня. Стас курив біля вікна. Ліда зайшла з порожньою тарілкою, кинула її в мийку, втомлено опустилася на стілець біля стола. Стас озирнувся і сів навпроти.

– У тебе нема бороди… – констатувала Ліда.

– Набридло виділятися…

– Дивно.

– Нормально. Порозумнішав… Захотілося заховатися в юрбі звичайних людей, бо я і є звичайний. Я не бігаю до матері щодня, якщо знаю, що в неї все гаразд. А коли їй стає зле – не ховаюся по закутках. Ми… Скакуни… Ми – звичайні. Нас горе докупи збирає… І взагалі, всі нормальні люди – звичайні, а ті, що вважають себе надзвичайними, просто пихаті хворі потвори.

– Вибач. Я – Вербицька.

– Та ти що? І коли це до тебе дійшло?

– Не так давно, як хотілося б.

– То поясни. Вербицька… – вона не для Скакуна?

Ліда опустила голову, сумно всміхнулася.

– Навпаки. Ти б ніколи не одружився, якби мама…

– Маячня! Іди негайно до своєї мами і запитай!

– Мама зараз погодиться і з тим, що Ангеліна – королева.

– А не скажи. У всьому, що не стосується Платона, вона цілком при тямі.

– Я роблю все можливе.

– І щока не горить?

– Я не ображаюся.

– А я й не вибачаюся!

– Тоді… навіщо ти тут?

Стас остовпів. Розмова пішла геть не так, як хотілося. І кого звинувачувати – сам завівся з півоберта.

– У справі, – кинув зло. – Квартира наша… Твоя… Якщо ти не збираєшся туди повертатися…

– Квартира твоя, – наїжачилася.

– З яких це?

– Я так вирішила… – Як із плеча панського. – Ми, Вербицькі… Платимо за рахунками. Завжди. Я тут житиму. Квартира… Бери. За чотири роки…

– Майже п’ять!

– За майже п’ять років… які тобі довелося жити зі мною.

– Подавися, Лідо Вербицька! Мені від тебе нічого не треба! – підхопився. Стілець на підлогу – хрясь! Як дав по ньому ногою, той аж до вікна відлетів. Дверима – грюк!

Ліда схлипнула, затулила лице долонями.

– Не можу… Не можу більше…

Двері знову з грюкотом розчахнулися. Тремтячий від люті Стас кинув на стіл ключі від двокімнатних апартаментів, ухопив Ліду за плечі, та так смикнув до себе, що й із-під Ліди стілець упав. Тримав дружину за плечі, дивився в очі.

– Ніколи… Ніколи я не одружився б із тобою через гроші. Погано ти мене знаєш, Лідо Вербицька!

– Вибач, – забелькотіла. – Мама… Я подумала – вона могла так зробити…

Стас вишкірився недобре.

– У мене сусідка є… Натка. Тричі заміжня була. І що це має означати? Мінімум три версії: стерво, перебірлива, нещасна. А кому судити? Нам із тобою?

– До чого це?

– Були гроші. Та я відразу сказав – мені цього не треба. А Іветта однаково притягла. Мінімум три версії… Твоя яка? Я на тобі через гроші оженився? А моя така: дають – бери. Чому не брати? Тільки ми тут із тобою до чого?! Я їх десь закопав і на шльондр витрачав? У дім усе. У сім’ю, а сім’я… Блін, як же ти мене дістала!

– Вибач…

– А далі? Далі що? У тебе були питання – я відповів. А тепер я питаю: із тобою що? Якого біса ти сиділа тоді в тій довбаній шубі з валізою? Якого біса ти посеред ночі вискочила з дому? Де ти вешталася, Лідо?! Я хочу зрозуміти. Ти у змозі сказати правду? Що з тобою?

– Нічого! – знітилася. – Відпусти…

Відштовхнув. Вишкірився:

– Назавжди?

– Мені… мені треба подумати.

– Невже розлюбила?!

– Що ти, Стасе!

Він усміхнуся подумки: не розлюбила. Чого ж тоді…

– Ходімо додому, Лідо, – попросив. – Я скучив…

Вона почервоніла, відвела погляд.

– Ні, ні… Я не можу. Я більше не розриватимусь. Моє місце тут. Із мамою. До її останнього дня. До того ж… У мене плани… Навчатися. Знову… Маю стати хірургом. Як тато. Тому ти подумай… Може, тобі й не потрібна така я?

Стас сіпнувся, ухопив зі столу ключі від двокімнатних апартаментів, підніс до Лідиного обличчя.

– Бачиш? Я йду додому. До нас додому. Я чекатиму тебе… недовго. Якщо ти повернешся, а мене вже не буде – то вже й не шукай. Зрозуміло?

– Зрозуміло… – прошепотіла спустошено.

Кинула збентежений погляд на настінний календар. «Двадцять дев’яте травня, – зафіксувала. – А недовго – це скільки?»

– Дякую, Стасе.

– За що?!

– За те, що підтримав маму… поки мене не було поряд.

Стас посміхнувся криво, хотів був кинути щось їдуче: «Та Бога ради!» чи «Ти не дякуй, а плати, якщо ти