Люко Дашвар - Мати все

дорогенька. Чи ти?…» Не Іветта сидить – горе. Очі тьмяні, щоки ввалилися, вуста тонкі – ниткою, руки… Де грація, витонченість жестів? Німа, горем закута… Спина, шия – здалися. Не тримають голову. Зігнулася, ніби за ту шию Платон учепився і висить.

– Мамо… – І кроку не ступити.

Іветта ледь помітно здригнулася, Ліда зірвалася, упала матері в ноги, обхопила їх обома руками.

– Матусю… Я тут. Я поряд. Я ніколи тебе не покину. Матусю…

– Лідочка? – шелестом.

– Матусю… Сонце моє! Я люблю тебе! Я… Рідна! Тобі треба перепочити…

– Тут перепочину, – повернула голову до вікна і знову закам’яніла.

Ліда боялася кричати і плакати, хоч душа кричала і плакала. Притулилася до Іветтиних колін, здригалася від німих ридань і тільки коли помітила, як здригаються Іветтині коліна, відсторонилася винувато. «Прости, мамо». Сиділа на килимі біля крісла-трону, дивилася на Іветтині босі ноги з довгими, як у небіжчиці, нігтями.

– Ангеліночко, – прошепотіла раптом жорстко. – Води зігрій. Миску неси. Манікюрний набір… Та не барися.

– Ой, святі-грішні, біжу, – забубоніла нянька, засовала вітальнею. – Ти надовго, Лідусю?

– Назавжди…

Під ранок разом з Ангеліною дотягла Іветту до ліжка у спальні, і, коли нещасна забулася непевним тривожним сном, Ліда врешті отямилася, та не звалилася, напосіла на няньку: розказуй!

Нянька плакала, божилася – нема життя! Як Платосик не знайдеться – пропаде Іветта. Тане, бідна, і плеча не підставити. Руїни. А все та Райка, хай би її чорти!.. Вона, лукава, привчила Платосика пігулки у глиняного бичка ховати. Стасик його під ліжком знайшов. І де вони того бичка ховали? Сам Бог знає, бо на Ангеліні гріха нема! Щодня під ліжком підлогу мила, а бичка не бачила. О-ой, добив той бичок Іветту. Як гепнула об підлогу, так із того бичка пігулки й посипалися. Це ж що виходить? І без ліків міг? І брехали ж! Обоє брехали з дня у день, що Платон пігулки ковтає. Оце Іветту й добило. Не треба було нам тієї Райки в дім! Вона все заколотила! Дитинку їй, бач, урятувати треба…

– Мама не хотіла своїми руками вбивати те дитя, – прошепотіла Ліда, вразилася: істина.

– Ой, святі-грішні! Все вона тобі «мама», – бовкнула нянька.

– Я – Вербицька. Мій обов’язок…

– То тебе обов’язок до нас привів, Лідусю? Не серце?…

– Не колупайся в моєму серці, Ангеліночко, – наказала. – Бо вижену.

– Ой! Ой! Та ти тільки глянь на себе! Чисто друга Іветта. Уже й хазяйнувати взялася.

Ліда глянула няньці в очі, сказала:

– Так і є. Мама… злягла. Я тут тепер за хазяйку.

– Чого б це?!

– Бо я остання справжня Вербицька, і все, що тут є… Тільки моє. І дім, і татків інструмент, і весь його спадок, і ти… І… мама.

– А Платон? – набундючилася нянька. – Платосика не шукатимеш?

– Не шукатиму, – прошепотіла. – Захоче – сам повернеться. Хоча з медичної точки зору було б вельми цікаво відстежити його адаптацію… До того ж Платон – не Вербицький… І вплив наших генів…

– Не Вербицький? А може, я тобі збрехала тоді… у церкві?!

– Годі вже!

– Чого б це? Збрехала!

– Навіщо?

– Бо Іветта Андріївна веліла так казати. Знала ж, бідна, що колись дізнаєшся.

– Навіщо веліла брехати?

– Щоб ти на неї лютувала! Не на тата свого. Хоч було за що…

– Мовчи! Тата не чіпай! Ох ти ж і грішна, Ангеліночко! Виходить, Платон…

– А я звідки знаю?! – вибухнула нянька. – Як мені хазяйка веліла говорити – так і кажу!

– Годі! – аж потьмяніла. – Годі мене плутати, нянько! Захочу, і без тебе до правди докопаюся. Та й не треба копатися… Так знаю. Одна я – Вербицька. Бо Вербицькі тіла людські лікують… А Платон… Платон душі гоїв. Інша кров… Інша місія… Хай літає…

– Аби не впав! – прошепотіла нянька.

– Мені однаково! Мені маму треба на ноги поставити!

Режим. У професорській оселі на Подолі запанував новий режим. Зранку Ліда міряла Іветті тиск і температуру, власноруч розкладала у пластянки ліки, пересвідчувалася, що нянька приготувала для матері щось смачне і поживне. Потім допомагала Іветті дійти до ванної, вмивала, переодягала, саджала біля вікна у крісло-трон.

– Сьогодні ще поснідай у кріслі, – говорила-навіювала. – А завтра спробуємо пересісти за стіл. Думаю, Платонові це сподобається.

– Добре, Лідочко, – Іветта кволо всміхалася, повертала голову до вікна, ніби Платон уже спішив подивитися, як мама снідає за столом.

Ліда залишала Ангеліні аркуш паперу – усе по годинах розписане. Спішила до клініки.

– Як справи, пані Лідо? – питала Зоряна.

– Все чудово.

– Як мама? Як Платон?

– Дякую, Зорянко, всі живі-здорові. А що у нас сьогодні? Аналізи з лабораторії вже привезли? Я не можу починати прийом без аналізів пацієнтів.

Та – починала. Дві ставки випросила – щодня зранку до вечора. Коли останній пацієнт виходив із кабінету лікаря Вербицької, Ліда викликала таксі і мчала додому. До пацієнтки Іветти. Нагодувати, заспокоїти, перевірити тиск, допомогти дістатися до ліжка й упасти поруч із мамою на те місце, де колись лежав тато. У рожеву кімнату так і не заходила.

За тиждень до професорської оселі на Подолі прийшов Стас.

– Лідки нема! – роздратовано буркнула нянька.

– А відколи, добра пані, Ліда для вас Лідкою стала? – здивувався Дезінфікатор.

– Як здуріла, так і стала! – насупилася Ангеліна.

Стас мовчки зміряв няньку поглядом, пішов до вітальні.

– Іветто Андріївно? Добрий день… – Обережно. Придивився, зрадів: – А ви сьогодні маєте прекрасний вигляд!

– Мене лікує Лідочка, Стасе, – кволо всміхнулася Іветта. Кивнула в бік синової кімнати. – Ви до Платона зайдіть. Він на вас чекає…

– Добре…

Стас озирнувся, зустрівся поглядом з Ангеліною. Нянька кивнула, мовляв: «Отакі у нас тепер діла, Стасику. Тільки те й роблю, що чатую, бо сам Бог знає, чого в наступні п’ять хвилин від Іветти чекати». Стас збентежився. Нахилився до Іветти.

– А Ліда…

– Наша Лідочка – справжня Вербицька, – прошепотіла Іветта. – Зосередилася на лікуванні хвороб тілесних. Душі не гоїть. Ні своєї, ні чужої…

«Марить», – подумав Дезінфікатор, поклав важку долоню на маленьку, ніби лялькову, Іветтину ручку.

– Я дочекаюся її?

– Краще у Платоновій кімнати. Заодно і його розвеселите. Ви ж знаєте, які ці хлопці? Занудьгує і втече, а мені… мені не хотілося б…

– Звичайно, у Платоновій. Уже йду…

Стас погладив суху Іветтину ручку. Поплентався за маршрутом. Вона не озирнулася йому вслід. Вона дивилася у вікно.

…По кімнаті втікача розляглися руїни Іветтиних надій. Пил на моніторі, книжки стосиком на підлозі, ніби хтось вишукував щось на полицях, книжки викинув, а назад поставити – уже й не треба. На ліжку покривало зім’яте звисає вузькою смужкою, як рука мерця. На килимі пігулки: одна, дві,