Люко Дашвар - Покров

умовив мене повінчатися з паном Самійлом Дорошем, своїм немічним старим розбитим паралічем дядьком. Мріяв мій добрий янгол, що житимемо ми разом, радітимемо Гнатові, турбуватимемося про старого Самійла й чекатимемо смиренно, коли Господь покличе до себе пана Самійла й пані Станіславу, вінчану дружину пана Яреми. Бо тільки після їхньої смерті судилося нам бути разом без осуду людського і ганьби. Та Господь покарав нас, грішних. Забрав доброго янгола мого, залишив із малим дитятком і немічним Самійлом на руках. День і ніч молилася я, щоби Господь простив нас, грішних, щоби дарував спокій душі раба свого Яреми. Та Господь послав мені нове випробування. Завітала до дому нашого прочанка, Божа людина, повідала страшну правду. Що дізналася про кохання наше вінчана дружина пани Яреми, била Богу поклони, щоби звів пана Ярему в могилу, а рід його прокляла до сьомого коліна — щоби жили нащадки пана Яреми в смутку і злиднях, щоби сьоме коліно стало останнім, щоби після нього не лишилося Дорошів серед живих…

- Господи! — Мар’яна відірвалася від листа, задихнулася.

— Усе в порядку, Мар’яно? — стривожено спитав Пітер.

— Не думаю… — знову увіп’ялася поглядом в аркуш.

…Крихітна безпомічна піщинка я в морі Божих промислів, та не можу без сліз сердечних думати про страшне прокляття. Молюся Господу, щоби карав мене, не нащадків славного роду Дорошів. Заради збереження крові Дорошевої дала я обітницю Господу, що ніколи собі на потребу й півкопійки не залишу, крім скромної їжі й чистої води. Що день у день складатиму все, що маю, до одної скрині, а скриню ту заповім нащадку в сьомому коліні доброго янгола мого Яреми. Хай кожен золотий, политий сльозами й молитвами грішної Перпетуї, допоможе встояти перед прокляттям, продовжити рід Дорошів. Та перед тим благаю нащадка пана Яреми, який продовжив його рід по лінії сина його Валеріана, що народився від вінчаної дружини пана Яреми пані Станіслави, без гніву прийняти в серце правду: прямим нащадком пана Яреми є і той, хто продовжив його рід по лінії сина його Гната, якого народила я, грішна Перпетуя Дорош, у дівоцтві Ізоватова. Смиренно прошу стряпчих, доброчесних свідків, серед яких неодмінно мають бути добродії з «Банку Монреаля», засвідчити мою волю: наступні розпорядження щодо спадку можна виконати тільки в присутності як прямих нащадків пана Яреми Дороша по лінії його сина Валеріана, так і прямих нащадків по лінії його сина Гната, за умови, що вони є серед живих християнських душ. Благаю їх прийняти одне одного без злостивості й заздрощів заради збереження крові Дорошів. І простити нас, грішних. Якщо ж нащадків по одній із ліній Бог не лишив жити, всі права на спадок я передаю нащадкам по тій лінії, яка ще жива.

Перпетуя Маркова Дорош, у дівоцтві Ізоватова

Монреаль, 1881 рік

Мар’яна відірвала очі від послання Перпетуї, глянула на присутніх — чоловіки завмерли, в очах питання.

— Читайте… — прошепотіла приголомшено, простягнула аркуш Пітеру, і всі довгі півгодини, поки чоловіки ретельно вивчали документ, обережно передаючи його з рук у руки й ставлячи якісь позначки в своїх нотатниках, все дивилася на зламаний сургуч. «І я, і Ярко… від Яреми… Сьоме коліно, останні Дороші? Прокляті? Помремо, ніхто після нас не лишиться? Так он чому Кривошиїха казала, що ніколи дитинки не матиму! Як страшно!»

— Неймовірний віраж, — урешті подав голос спокійний співробітник ін’юрколегії. — Виникають питання.

— У нас є відповідь, — зауважив Стороженко. — Усі звернули увагу? В останніх рядках чітко вказано: нащадок по лінії Гната, офіційного сина Самійла Дороша, за твердженням Перпетуї — сина Яреми… має бути присутнім, якщо… Я процитую! — увіп’явся очима в аркуш. — «…за умови що вони є серед живих християнських душ», — повернувся до рухливого колеги: — Потрібне свідоцтво про смерть Ярослава Раєвського-Дороша. Якомога скоріше!

— Почекайте! — смикнулася Мар’яна.

Пітер зблід, завмер.

— Перепрошую? — витягнув шию Стороженко.

— Ні… Нічого, — Мар’яна прикипіла очима до сургучу. — Листа Перпетуї можу собі забрати?

— Трохи пізніше, коли завершимо зі спадковими справами, — відповів рухливий. — Зараз можемо зробити вам копію.

Стороженко підвівся, обійшов стіл, відсунув крісло, допомагаючи розгубленій Мар’яні підвестись.

— Розумію… Надто багато емоцій. Відпочивайте, пані Озерова. У нас пара днів піде на юридичне оформлення послання Перпетуї як такого, що прямо впливає на наступні кроки щодо спадку. Запросимо свідоцтво про смерть Ярослава Раєвського-Дороша, а потім зв’яжемося з вами. Вас підвезти?

— Ні… - Мар’яна сунула до виходу, все озиралася на Пітера — навіть голови в Мар’янин бік не повернув: блідий, напружений, крутив олівець, супився.

Мар’яна вже взялася за ручку дверей, серце тягнуло назад. Завмерла. Озирнулася до заклопотаних чоловіків у кабінеті — уже діяли, зібралися докупи, щось тихо і жваво обговорювали.

— Він живий! — видушила винувато.

— Перепрошую? — не зрозумів Стороженко.

— Ярослав Раєвський-Дорош — живий! І я… приймаю його в серце… Без злостивості і заздрощів… Заради збереження крові Дорошів…

Поля зникла. Уже під вечір, коли розбита й ошелешена Мар’яна дісталася хрущовки на Воскресенці, десять разів поговорила з батьками й бабцею, запевняючи — все гаразд! — коли розхристані думки — гроші, Ярко, Дороші, прокляття, гріх, — врешті вишикувалися за значущістю — дитина, прокляття, все решта, — коли наплакалася — сьоме коліно, зурочена, остання… Тому й дитини не народить? За що?! За похіть якоїсь Перпетуї?! Коли двадцять разів перечитала послання з давнини, намагаючись віднайти поміж рядків прихований зміст, тільки потім згадала про подругу, зателефонувала.

— «Абонент поза зоною…»

Насторожилася. Давай надзвонювати, та марно. Під ранок мобільний сам ожив: номер невизначений. Байдужий чоловічий голос повідомив: Поля затримана, перебуває в Броварському райвідділі міліції.

З сонцем Мар’яна дісталася Броварів.

— На Київ повезли, — пояснив похмурий черговий.

— Куди саме?

— Не знаю.

— За що її затримали?

— За підозрою у вбивстві.

— Поля вбила людину?

— Колись… А тепер повернулася на місце злочину. Достоєвський! — виявив ерудицію черговий, демонстративно почав клацати мобільним: мовляв, розмову закінчено.

— Пітере! Поможи! — захекана Мар’яна бігла на Майдан. Мобільний біля вуха. — Біля Архистратига… Чекаю!

Після трагічного 19 лютого 2014-го Мар’яна вперше повернулася на Майдан. Бігала поміж наметів, що скупчилися ближче до поруйнованого Будинку профспілок, шукала знайомі лиця, бо ж мав тут залишитися хоч хтось, хто знав Полю, кого вона перев’язувала, втішала, обнадіювала. Та по Майдану ходили незнайомі люди зі скриньками для пожертв. Кинулася до одного — вусатого, з оселедцем, у камуфляжі.

— Поможіть! Дівчину заарештували. Медсестру. Поля! Її тут усі знали. Вона від початку на Майдані була.

— Поможемо, — кивнув вусань. — Грошей трохи підкинь, зберу людей, покричимо у мєнтів під вікнами. Вона в якому відділку? Топати далеко?

— Які гроші? Ви здуріли? Поля тут…

— А я