Люко Дашвар - Покров

банки з якоюсь гидотою, коти під ногами — ходять ліниво, а очі насторожені… Це навіть не Гоголь: збочений етно-Хічкок!

До халупки входить Кривошиїха, подає Хотинському чашку з украй смердючим відваром.

— Пий, як здохнути не хочеш!

— Пішла ти! — жбурляє чашку на підлогу.

Коти вигинають спини, йдуть на Хотинського.

— Дай мій мобільний! — хижо вимагає Хотинський. — Треба викликати «швидку»! І міліцію! Мене ледь не вбили!

— Не допоможуть тобі лікарі й міліція! Я допоможу…

— Дай мобільний, стара потворо! — хрипить од люті. — Бо я тебе голими руками задушу!

Кривошиїха всміхається похмуро.

— Бабі моїй Кривошиїсі грозили, прабабі Кривошиїсі, її прабабі Кривошиїсі, то куди вам… Ми — Сіркової крові, а хто свою кров не ганьбить, тому вона — покров! Захист надійний…

— Щоб ти здохла!

— Сам до ранку сконаєш, як мене не слухатимеш!

— Дай мобільний!

— Головою думай, чоловіче!

Різкий біль скручує думки в правильному напрямку. Хотинський задихається, руки тремтять.

— Дай… твоєї трави!

Кривошиїха киває похмуро, виходить із халупки, наче надворі цілюще джерело з смердючим відваром із землі б’є, за мить повертається з повною чашкою. Хотинський жадібно п’є, відкидається на тапчан. «Дайте мені тільки вибратися… — пульсує зла думка. — Я вас усіх… Усіх!»

— Усіх не подужаєш, — баба дивиться Хотинському в очі.

— Відчепися! Я спатиму! Що ти мені дала? Снодійного?

— Розповісти про що думаєш? — питає баба.

— Ні!

— Розповім! То теж лікує!

— Годі! Краще дай якогось знеболювального!

— Думаєш… — Кривошиїха не зважає. Всідається на міцний табурет навпроти тапчана, веде: — Думаєш, є ще надія гроші нові зі старих паперів собі забрати. А її нема. Ніщо не допоможе…

— А я спробую!

— Не дозволю!

— Ти? Як? — сипить, стогне.

— Та просто. Отут і лишишся. А як сконаєш — котам віддам.

Хотинський жахається, бо в бабиних очах і промінчика сміху.

— Я пожартував…

— Ні. Збрехав. Ти завжди брешеш…

— Подумаю… над твоїми словами… при нагоді, - Хотинський врешті усвідомлює: оця халупка, оця баба на сю мить і є його найбільшою небезпекою, і вже годі бикувати, треба приспати бабину спостережливість, аби якось чкурнути… Коли сили будуть…

— Ні! Знову брешеш! Думаєш ти, що вишкрябаєшся з цієї халепи. Що здоров’я пігулками зміцниш, знайдеш Мар’яну… Псуватимеш її життя нескінченно й затято, аж поки не виснажиться, не скаже: «Здаюся! Ти переміг!» — Кривошиїха замовкає, гладить кота, що скаче їй на коліна. — Одного не знаєш… Хлопець, якого ти зарізав, не помер. Живий. Є Мар’яні захист. Непростий захист. По крові.

— Живий?

— Тільки рипнися, чоловіче. Загримиш за ґрати! Свідок є, як ти хлопця вбивав. З мобільним свідок. Ти на мобільному.

— Брешеш!

Баба всміхнулася сумно.

— Забудь про легкі гроші. Легких грошей не буває.

- І що буде? Віддаси мені мобільний свідка?

— Не торгуйся. Просто вір. Відчепишся від Мар’яни, і я про все забуду.

Хотинський глипає на бабу ошелешено.

— Чому ви мені помагаєте? — і сам не помічає, як із гидливого «ти» переходить на шанобливе «ви». — Я ж — лайно, як вас послухати!

— Мати тебе покинула, коли малим був. Батько одразу ж мачуху в дім привів… — замовкає, дивиться на Хотинського. — Била? — хитає головою. — Била…

— Звідки ви… — Хотинський шаленіє.

Баба супиться.

— Десь вона є на землі… Мати твоя. Не кидала сина. Збрехали тобі.

— А що ж…

— Не знаю! Мачуху запитай!

Хотинський кам’яніє. Очі зволожуються стрімко й невтримно.

— Жінка одна тебе любить, — продовжує баба. — Знає, що ти лайно, а любить. Віддяч! Як не коханням, то хоч вірністю.

За три дні після драматичної пригоди в Дорошівці Мар’яна з Полею повернулися до Києва, бо з ін’юрколегії повідомили: летять канадійці з Перпетуїним листом. Мар’яна йшла до вже знайомого офісу сама — Поля одразу по приїзді поїхала в бік Броварів, хоч Мар’яна благала: «Почекай на мене, давай разом».

— Не можу… — сказала Поля.

— А раптом мене знову Хотинський підстерігатиме?

— Нащо я лишила твоїй бабі молоток?… — тільки й відповіла Поля з прикрістю. — Дала би тобі зараз.

Мар’яна обійняла подругу: «Ти там… обережно».

- І ти… — відповіла Поля.

Біля офісу на Мар’яну вже чекав Пітер.

— Як дісталася? Без пригод?

Мар’яна роззирнулася — нікого.

— Нормально.

— Хотинського бачила?

— Ні, - відповіла після напруженої паузи. — Чому питаєш?

— Не зважай! — Пітер жестом запросив Мар’яну до офісу, де в кабінеті Стороженка зібралася чимала компанія: сам Стороженко, його спокійні й рухливі колеги, які приїжджали по Мар’яну в Дорошівку, двійко незнайомих Мар’яні чоловіків з однаковими бейджами на лацканах. Підвелися, побачивши дівчину, чемно представилися: співробітники «Банку Монреаля». Після п’ятихвилинного обміну люб’язностями всі врешті розсілися, представник канадського банку відкрив кейс, простягнув залитий сургучем конверт у пластиковому пакеті чомусь не Мар’яні, а Стороженку. Швидко заговорив англійською.

— У пакеті конверт і юридично завірена довідка банку про те, що цей конверт є оригінальним, — шепотів Пітер Мар’яні, перекладав. — Він зберігався в банку з квітня 1881 року донині, жодного разу не відкривався, не оброблявся ніяким випромінюванням, не переміщався, не покидав банківського сховища… У квітні 2011 року згідно з бажанням клієнтки банк розпочав пошуки спадкоємця, які на сьогодні вважає успішно завершеними за допомогою юридичної фірми Пітера Кравчука та української ін’юрколегії.

Канадець замовк. Стороженко уважно читає довідку, дістає конверт із пакета, ковзає поглядом по присутніх.

— Виконуючи останню волю пані Перпетуї Маркової Дорош, у присутності уповноважених української і канадської юридичних служб, а також представників «Банку Монреаля» передаю цей конверт на ознайомлення Мар’яні Валентинівні Озеровій як юридично встановленій особі-спадкоємиці.

Простягує конверт Мар’яні.

— Прошу, пані Озерова.

Мар’яна бере конверт. Завмирає. Дивиться на Пітера.

— Мені страшно… — признається.

— Усе добре, заспокойся, — усміхається Пітер. — Поганих новин не буде.

Мар’яна видихає і торкається мотузки, якою обмотаний конверт: сургуч тріщить, розсипається.

— Найкраще підтвердження оригінальності конверту, — зауважує Стороженко.

Мар’яна дістає з конверта складений учетверо аркуш пожовклого цупкого паперу, розгублено зиркає на присутніх чоловіків.

— Уголос читати?

— Як вам зручніше, але ми тут зібралися саме для того, аби юридично зафіксувати зміст листа, у якому, певно, містяться конкретніші розпорядження щодо спадку, — відповідає Стороженко.

Мар’яна розгортає аркуш… Очі чіпляються за рівні рядки… Забуває про присутніх.

Шановний нащадку славної крові Яреми Петріва Дороша. Смиренно благаю прочитати це послання від грішної Перпетуї Маркової Дорош з терпінням, без осуду й гніву. Гірка доля подарувала мені лиш один промінь — доброго янгола мого Ярему Петріва Дороша. Заради грішного кохання забула я Божі заповіді, довірилася долі, народила в гріху сина Гната від Яреми Петріва Дороша, хоч про це не знала жодна жива душа християнська. Бо щоби захистити невинне дитя перед людьми, дати йому чесну фамілію й гідне життя, за півроку до народження Гната пан Ярема