Елізабет Костова - Викрадачі

утім, ми обоє, здається, усвідомлюємо, що просто не здатні на такі самопожертви. Завдяки чудовому рахунку її батьків у старому квакерському банку (ми так і не знали, що було на тому рахунку: акції компанії вівсяних пластівців, нафтових родовищ, залізниць чи справжні гроші), Мазі забезпечила нам дванадцять років навчання в одній з найкращих квакерських шкіл, де вчителі розмовляли тихо й приязно, бездоганно підстригали сиве волосся й опускалися на коліна, щоб подивитися, чи не отримала ти серйозних ушкоджень, коли хтось уперіщив тебе дрючком. Ми вивчали праці Джорджа Фокса,[92] брали участь у благодійних заходах, а також висаджували соняшники в бідному районі на півночі Філадельфії.

Перший любовний досвід я отримала, коли навчалася в середніх класах[93] квакерської школи. Одна зі шкільних будівель колись слугувала станцією «підпільної залізниці»,[94] і там був замаскований люк, що вів до шафи на горищі. У цьому будинку займалися сьомі й восьмі класи, й коли я перейшла туди, мені подобалося залишатися в класі самій на декілька хвилин під час обідньої перерви.

Я стояла й прислухалася до духів тих чоловіків і жінок, які колись тікали на волю. У лютому 1980 року (мені тоді виповнилося тринадцять) Едвард Роун-Тілінджер теж залишився на перерву в класі й поцілував мене в куточку, відведеному семикласникам для читання. Я вже роки два очікувала цього, й для першого поцілунку виявилося непогано, хоча кінчик його язика нагадував кусень жорсткого м’яса, а ще мені здалося, нібито Джордж Фокс поглядає на нас з портрета, який висів на протилежній стіні. Наступного тижня Едвард переніс свою увагу на Пейдж Геннесі, в якої було гладеньке руде волосся й яка мешкала поза містом. Мені знадобилося не більше кількох тижнів, щоб угамувати ненависть до неї.

Ганьба, якщо все, що здатна пригадати жінка — то самі чоловіки: спершу хлопці, тоді інші хлопці, а потім усе чоловіки й чоловіки. Мені це нагадує наші підручники з історії, що складалися з самих воєн та виборів — війна за війною, а між ними нудні періоди миру, які переглядалися нашвидкуруч. (Наші вчителі шкодували про це й давали нам додатковий матеріал з історії суспільства й рухів протесту, але й це не виходило за межі тієї мети, яку переслідували підручники.) Дивуюся, чому жінки розповідають про себе в такий спосіб, проте й я, здається, роблю так само — можливо, через те, що ви попросили й мене розповісти про себе, й описати мої стосунки з Робертом Олівером.

Якщо продовжувати у подробицях, то роки, проведені мною в старших класах, пов’язані не лише із самими хлопцями, а й з романами Емілі Бронте й історією Громадянської війни, з ботанікою на схилах парків Філадельфії, відбитками написів на могильних плитах, «Втраченим раєм»,[95] в’язанням, морозивом та з моєю імпульсивною подругою Дженні (яку я відвезла до клініки на аборт тоді, коли сама ще жодного разу не скидала перед хлопцем сорочку). В ті роки я навчилася фехтувати: мені подобались і білий одяг, і вологі запахи нашого маленького фізкультурного залу, й та мить, коли кінчик моєї рапіри торкався грудей суперниці. Також я навчилася виносити нічний горщик, не проливши ані краплі — тоді я добровільно працювала в лікарні району Честнат-хіл, — а ще розливати чай на нескінченних благодійних вечорах, які влаштовувала Мазі, й посміхатися так, що її подруги-благодійниці говорили: «Яка в тебе мила дочка, Дороті! А що, хіба твоя мати теж білявка?» — саме те, що я бажала почути. Навчилася накладати тіні на віки й так вставляти тампон, що він і не відчувався всередині (цьому мене навчила подруга, тому що Мазі ніколи не обговорювала з нами такі речі). Навчилася рівно бити по м’ячу ключкою, коли грала в хокей на траві, й робити кольорові кульки з попкорну, й розмовляти французькою й іспанською не так, як розмовляють французи й іспанці. Навчилася потай співчувати іншій дівчині, якщо мусила поводитися з нею неприязно, а також поновлювати вишивку на оббивці стільців. Серед усіх цих занять я вперше відкрила, як почуваєшся, коли накладаєш на полотно фарби своїм пензлем, але до розповіді про це я повернуся дещо пізніше.

Мені здавалося, що всього цього я навчилася самотужки або завдяки вчителям, але зараз усвідомлюю, що то завжди було виконанням далекоглядного плану Мазі. Коли ми були зовсім малі, вона кожного вечора мила нас із голови до ніг у ванні, дістаючись чутливих перетинок пальцем з туго напнутою віхоттю. Так само вона домагалася, щоб її дівчата звикли підтягувати бретельки ліфчика кожного разу, як надягають його, щоб вони вручну прали шовкові блузки — обов’язково в холодній воді — й замовляли салат, коли ми обідали в ресторані. (Якщо бути справедливою, вона також наполягала на тому, щоб ми запам’ятали імена й часи правління найвидатніших королів і королев Англії, географію Пенсильванії й те, яким чином діє ринок цінних паперів). Вона відвідувала батьківські збори завжди з маленьким блокнотом, перед кожним Різдвом ходила з нами до магазинів купувати нові вечірні сукні, зашивала наші джинси сама, але зачіски нам робили у найкращому салоні в центрі міста.

Зараз Марта виглядає ефектно, а я — задовільно, хоча протягом довгого часу носила лише старі речі, потерті й подерті. Мазі зробили трахеостомію,[96] але кожного разу, коли ми при'їжджаємо до неї в гості — а вона й тепер мешкає в нашому будинку, покоївка займає кімнату на другому поверсі, а над нею орендує кімнати вихователька дитячого садка, — вона вигукує: «Ой, дівчата, які ви красиві! Як я вам вдячна за це!» Ми з Мартою усвідомлюємо, що вдячна вона насамперед собі, але навіть враховуючи це, все одно відчуваємо себе такими визначними в нашій маленькій вітальні, повній старовинних речей, такими великими, витонченими й довершеними, немов ті амазонки.

Утім, чому слугували всі ті одягання, чищення, прибирання, затягування? Мушу знов повернутися до чоловіків. Мазі не розмовляла з нами про чоловіків і про секс, удома в нас не було батька, який міг би відлякувати наших приятелів, навіть просто розпитувати про них, а спроби Мазі захистити нас від спілкування з хлопцями були надто чемними, щоб ми брали їх до уваги.

— Хлопці дечого забажають від вас, якщо вони самі платитимуть за всі ласощі й розваги під час побачення, — повторювала вона.

— Мазі, — Марта робила великі очі, така була в неї звичка, — зараз ідуть вісімдесяті роки двадцятого століття. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятий рік залишився давно в минулому. Привіт!

— Це тобі привіт! Я