Елізабет Костова - Викрадачі

що зможу, якщо вас влаштує такий спосіб — тоді я наприкінці не розридаюся в присутності зовсім незнайомого чоловіка.

— Я просто незнайомий, — заперечив я, — а не зовсім незнайомий. Ми ж разом були в музеї, не забули?

Мері сиділа й дивилася на мене у неяскравому світлі вітальні. Вона мала рацію — тут усе було приведено до ладу, логічно, і за хвилину я підведуся, ввімкну ще одну лампу, запитаю, чи не пригостити її чимось, перш ніж ми підемо, вибачусь і піду до ванної, помию руки й відшукаю легке пальто. За обідом ми, напевно, обговорюватимемо Роберта, принаймні, недовгий час, але також поговоримо про живопис і живописців, про наше дитинство в компанії Конан Дойла, про те, чим ми заробляємо на прожиття. І я сподівався, що ми обов’язково ще поговоримо про Роберта Олівера в майбутньому. Очі в неї були дуже виразні — не веселі, але трохи зацікавлені тим, що вона бачила навпроти себе, а в мене було попереду ще не менше двох годин у розташованому поблизу ресторані, за вишуканим столом, щоб розвеселити її й примусити посміхатися.

1878 рік

Ма chere!

Пробач мені, будь ласка, недостойну поведінку. Це сталося не внаслідок якихось попередніх міркувань, не через брак пошани до тебе, повір — скоріше, внаслідок тієї несамовитої пристрасті, яку за багато останніх років удалося пробудити лише тобі. Можливо, колись ти збагнеш, як може чоловік, що наближається до кінця свого життя, цілковито втратити на мить голову, як він здатний думати лише про найдорожче, що мусить незабаром утратити. Я не збирався робити тобі жодного безчестя, ти повинна усвідомлювати, що наміри, через які я запросив тебе подивитися на картину, були чистими. Ця робота надзвичайна. Я знаю, що попереду в тебе багато інших, але дозволь мені, будь ласка, показати журі цю першу видатну роботу — нехай це буде моєю спокутою й моїм вибаченням. Я впевнений, що члени журі не зможуть не визнати її ніжності, витонченості й майстерності — і навіть якщо їм не вистачить розуму прийняти картину, її все ж побачать, нехай лише члени журі. Щодо використання твого імені або псевдоніму — я зроблю все так, як ти накажеш. Дозволь же мені подати картину, аби я мав право відчувати, що зробив твоєму таланту й тобі хоча б невелику послугу.

Зі свого боку, я вирішив подати картину з моїм молодим другом, оскільки вона тобі сподобалася, але її, зрозуміло, я подам під моїм власним іменем, і, скоріше за все, у неї ще менше шансів бути прийнятою, ніж у твоєї. Ми повинні підтримувати один одного.

Твій покірливий слуга О. В.

Розділ 45

Мері

Коли ми жили разом з Робертом Олівером, у нашому житті траплялися певні речі, яких я не була здатна з’ясувати навіть для себе; ще й досі бажаю в них розібратися, якщо це можливо. Роберт сказав під час однієї з останніх суперечок, що наші стосунки від початку були збоченими, тому що я вкрала його в іншої жінки. То була кричуща несправедливість, хоча він дійсно був одружений, коли я закохалася в нього вперше, й усе ще не розлучився, коли я закохалася в нього вдруге.

Сьогодні вранці я сказала Марті, моїй сестрі, що доктор попросив мене розповісти про Роберта все, що я тільки зможу пригадати, а вона відповіла:

— Що ж, Мері, ось тобі нагода говорити про нього двадцять п’ять годин, і нарешті нікого це не дратуватиме.

— Принаймні, тобі не доведеться цього читати.

Я не дорікаю їй через таке ущипливе зауваження, бо вона це сказала з любові до мене. Коли мені було найгірше, то майже всі сльози за Робертом Олівером я пролила на її плече. Вона прекрасна сестра, надзвичайно співчутлива. Можливо, Роберт заподіяв би мені ще більше шкоди, ніж вийшло, якби сестра не допомогла мені піти від нього. З іншого боку, якби я прислухалася до всіх її порад, то ніколи не відчула б усього того, про що зараз не шкодую — попри все, що сталося. Моя сестра, хоча вона дуже практична жінка, часом шкодує за певними вчинками. Я зазвичай не шкодую. Роберта Олівера можна розглядати як рідкісний виняток.

Я хочу, щоб ця розповідь була докладною, тож почну із себе. Народилась я у Філадельфії, і Марта так само. Наші батьки розлучилися, коли мені виповнилося п’ять років, а Марті чотири. Після того батько поступово зникав з нашого життя. Перш за все залишив наш район Честнат-хіл, переселився до центру міста й поринув у позови своїх клієнтів. У нього була чудова квартира, майже зовсім гола, у великому житловому будинку. Ми із сестрою відвідували його там щотижня, потім раз на два тижні, й здебільшого дивилися мультики по телевізору, поки він читав гори паперів, які називав «витягами». Тож він «витягав» свої папери, а ми одного разу теж дещо витягли. Я знайшла під ліжком його труси, що були запхнуті туди разом з якоюсь іншою парою, зробленою з бежевого мережива. Ми не могли збагнути, що з ними робити, але здавалося неправильним залишати їх під ліжком. Коли тато пішов на ріг вулиці за недільним випуском «Інкуайрер»[90] і нашими рогаликами (а це зазвичай потребувало трьох або й чотирьох годин), ми поклали ту білизну в каструлю, винесли надвір і закопали між кованими чавунними ґратами й обвитим плющем деревом.

Коли мені виповнилося дев’ять, тато переїхав з Філадельфії до Сан-Франціско, а ми відвідували його раз на рік. Там нам подобалося більше: татова квартира була розташована високо над океаном, повитим імлою, і просто з балкона можна було годувати чайок. Мазі[91] (так ми називали маму), відправляла нас до Сан-Франціско літаком самих — з того часу, як вирішила, що ми вже достатньо дорослі. Поступово наші візити до Сан-Франціско скоротилися до одного кожні два або й три роки, потім ми їздили лише тоді, коли відчували, що нам цього хочеться й коли Мазі погоджувалася заплатити. Нарешті він зник остаточно: переселився до Токіо й надіслав нам фотографію, на якій тримав під руку якусь японку.

На мою думку, Мазі була лише задоволена, коли батько переїхав до Сан-Франціско: тепер вона була вільна цілковито займатися нами з Мартою, і робила це з такою наполегливістю й наснагою, що ми із сестрою ніколи вже не бажали мати власних дітей. Марта каже, що вона відчуватиме себе зобов’язаною робити заради них усе, що робила наша матуся, навіть і більше, а її на це не вистачить;