Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

враз спалахнула пожежа, заграву від якої Ірка піймала бічним зором. Змій роззявив пащеку… Втягнув у себе повітря… І тут Хортиця зрозуміла, що зараз вона, із усією своєю щойно здобутою силою, наче муха, проскочить Змієві поміж зубів і безслідно зникне в його горлянці. «По-моєму, я трохи переоцінила свої можливості!» — промайнуло в галові.

Ірка круто розвернулася й, щосили працюючи крильми, полетіла над островом. У спину їй бив тугий, злий вітер. Це Змій, розсікаючи повітря, нісся за нею. Ірка інстинктивно кинулась вбік. Обдавши жаром шкіру, вогненна куля просвистіла в неї над плечем. Хортиця знову метнулася, в останню секунду встигнувши піджати хвоста. Зуби-мечі клацнули якраз біля неї.

Ірка зробила крутий віраж, мигцем побачивши переслідувача, який гнався за нею.

«А він мене майже наздогнав! і я йому, мабуть, на один зуб!»

Новий клубок вогню вже летів прямо на неї. Злякано дзявкнувши, Ірка спікірувала вниз і пірнула в щільні зарості м’ясистих стебел. «Ой, та де ж Пилипові коноплі!» Ірка глянула крізь сплетіння стебел. Просвіти конопельної хащі осяяло яскраве сяйво. Дихнуло нестерпним жаром. Хортиця стрімголов викотилася геть. На конопельний гай упав цілий шквал вогню. Купу зелені неначе злизав якийсь вогняний язик. Ірка стояла обіч голої випаленої галявини. Одні тільки клоччя сухого сірого попелу й чорної сажі повільно осідали на землю.

«Треба щось робити!»

Позаду знову почувся свист, який щомиті дужчав. Ірка кинулась до води. Вона пронеслася над кручами. Тепер під нею простиралася гладінь Дніпра, посеред якої виступала з води маківка найстрашнішого, найнебезлечнішого, давно затопленого дніпровського порога, Тринадцятого.

«Пора!» — зробивши в повітрі хвацький кульбіт, Хортиця розпростерла крила й зависла якраз навпроти морди гігантського Змія. Його голова була більша, ніж уся Ірка, навіть разом із розмахом її крил. Змій гнівно уп’явся своїми похмурими червоними очима в песика, який літав перед самісіньким його носом, наче хотів загіпнотизувати його.

Ірка завмерла, немов заворожена. Одна-єдина думка крутилася в її голові: «Якщо він вирішить мене проковтнути, а не дихнути вогнем, мені кінець!».

Аж раптом вузькі вертикальні зіниці сповнилися торжеством. Змій роззявив пащеку ширше, явно наміряючись спопелити нікчемну шавку прямо в повітрі. Ірка побачила, як по довжелезній шиї прокотилася куля, начебто снаряд подавали в гаубицю. Здригаючись від раптового жаху, вона глянула крізь частокіл здоровенних Змієвих зубів. У горлянці у Змія засвітилося, немов лава піднімалася у вулкані, готова от-от политися через край.

«Зараз, зараз!» — ледве стримуючи себе, щоб не залопотати крильми й не кинутися геть, Ірка піджала лапи й згорнулася клубком.

У горлянці Змія заклубочився вогонь… І цієї миті з Ірки хлинув вузький потік зеленого відьомського вогню. Прямо Змієві в зуби. Він наче палицею заштовхнув вогненну кулю назад у горлянку й ковзнув слідом.

У змієвому животі глухо бабахнуло. Він здригнувся всім своїм величезним тілом. Клуби чорного диму вирвались йому з вух і з-під хвоста. Його пащека беззвучно відкрилася. І раптом Змій перевернувся в повітрі, неначе підбитий бомбардувальник, і зі свистом понісся вниз, туди, де вишкірялася з води гостра верхівка лиховісного Тринадцятого порога.

Склавши крила, Ірка каменем кинулася слідом, обігнала Змія, який падав, і в останню секунду встигла всадити у воду ще один спис відьомського вогню. Хвилі розступились, здійнявшись з обох боків, немов величезні водяні стіни, а під ними оголився гребінь дніпровського порога. І саме на цей гребінь, наштрикуючись на гостре каміння, з усього маху впала важка Змієва туша. Змій страшно скрикнув… Піднята відьомським вогнем хвиля хлинула назад. Страшенний вир закрутив Змія, намотуючи його на вістря зниклого під водою порога, немов на гвинт кухонного комбайна. У темній вирві води швидко промайнули кінчики шкірястих крил, хвилі здійнялися знову… А тоді все стихло.

Ірка, яка літала в повітрі, полегшено зітхнула й понеслась назад, до кам’яних кілець Симарглової галявини.

Розділ 19

Відьма від бога?.

Ірка легко приземлилася на галявину між кам'яними вівтарями. На якусь мить їй зробилося страшнувато: а раптом тепер вона назавжди так і залишиться здоровенною псиною із крильми. Буде літати собі над хортицькими кручами, на обід куштуватиме альпіністів з мотузок…

Але варто було Ірці лиш захотіти знову стати людиною, як крила легко склались за спиною, а шкіра поповзла, неначе стікаючи з неї…

— Ух ти, як у тебе класно виходить! — вигулькнувши з-за кам'яної стели, сказала Тетянка. — І крильця тобі страх як пасують!

— Так, нормально виглядають! — байдуже, начебто в перевтіленні у гігантську крилату хортицю не було геть нічого незвичного, погодилась Ірка. — А де жаба?

Тетянка так само байдуже підняла свою швабру. На поперечині жалюгідно теліпалася луснута жаб’яча шкурка.

Гидливо схопивши шкурку двома пальцями. Тетянка віддерла її від швабри;

— Мені її передача ніколи не подобалась! — Вона жбурнула жаб’ячу шкурку геть.

Та впала на каміння й спалахнула ліловим вогнем. Одна мить — і тільки пляма липкої сажі залишилася від шкури Царівни-жаби.

— Сподіваюся, втретє вона вже не вилізе! — буркнув майор.

Широким кроком він рушив до центрального вівтаря, уже на ходу репетуючи:

— Чого сидиш, вуха розвісив, ану злазь із каменюки! — він грізно навис над Рудим, котрий із острахом притисся до кам’яної стели. — Ти в мене тепер місяць із казарми не вийдеш! Ти в мене сортири навіть не зубною щіткою, ти в мене їх зубочисткою драїти будеш! Однією й тією ж цілий місяць!

— За що? — ледь-ледь проскімлив Рудий, важко сповзаючи з каменів.

— За любов до земноводних!

— Суворо він із вами, — пробурчав Кречет, про всяк випадок теж злазячи з кам’яного кола, і бочком-бочком, чіпляючись за стели, пошкутильгав до своїх.

— А з тобою твій старший розбереться, — пообіцяв йому навздогін майор. — Хортиці спасибі скажіть! Мало того, що вона заради вас, двох йолопів, крові своєї не пошкодувала, так іще й, он, проти його волі пішла! — Він кивнув на вівтар, що звільнився. — Гадаєте, їй дуже треба через вас сімейні стосунки псувати, телепні? — Вовкулака розвернувся до Ірки й, дивлячись на неї, із захватом мовив: — Ну, ти й дала жару своєму старому! Ти коли його подалі послала, у мене від страху аж хвіст на вузол зав’язався! — Він довірливо стишив голос, нахилився нижче до Ірчиного вушка: — Слухай, а я й раніше здогадувався, що у вас із ним стосунки не дуже! Але навіть не думав, що все так серйозно… Може, ти б із ним того… не собачилася… Ти ж усе-таки одна-єдина Хортова кров!

І ось тоді Ірка загарчала.

— Ой, Ірко, ти що, знову неконтрольовано перевтілюєшся? — нажахано заметушилась Тетянка.

— Чому ж неконтрольовано, цілком свідомо, — міцно стиснувши зуби,