Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

процідила Ірка. — Я майорові давно вже обіцяла: перевтілюся й усю їхню братію перевертнів на дрібні шматочки порву. А його першого! Годі мені мізки пудрити! — майже зриваючись на вереск, закричала відьма. — Вічно на щось натякаєте, вічно недоговорюєте… Яка ще Хортова кров? Які ще сімейні стосунки? Хто такий «він», яким ви мені вже всі вуха просвистіли? — І, шкірячи зуби, Ірка наблизилась до Ментівського Вовкулаки. Її очі налились лютою зеленню, і зелений вогняний ореол спалахнув навколо її тіла.

— Свистіти — це он, до соколів, — ображено буркнув перевертень. — А я нормально, по-людському, кажу. Про старого Хорта. Ну… про Симаргла, татка твого! — І він знову кивнув на центральний кам’яний вівтар.

— Кого-кого? — здивовано роззявила рота Ірка.

Світіння навколо її тіла почало повільно згасати… Дівча приголомшено обвело поглядом галявину.

— Ой, тільки не треба придурюватись! — роздратовано пирхнув майор. — Можна подумати, що ти раніше не знала! Ви ж навіть зовні, ну… не те щоб на одне лице, але на одну морду — це точно! А ще ці крила… — Він похитав головою. — Недобре, дівчинко! Навіть якщо ти не схвалюєш його вчинки, навіть якщо не хочеш із ним спілкуватись, робити вигляд, що й знати рідного батька не знаєш — це неправильно, повір старому! Звісно, його потяг до жертовної крові справляє неприємне враження… Але ж він не якийсь там маніяк! Ти пригадуєш, скільки йому років! І коли він виховувався… І взагалі, якщо ти сама категорично відмовляєшся від жертвопринесень, не треба нав’язувати свою точку зору іншим! — Вовкулака зиркнув похмурим поглядом на Балабана й розгублених соколів, що юрбилися біля «вісімки». — Я б на твоєму місці, наприклад, одного-двох таки замочив. І світ від цього змінився б тільки на краще! У всякому разі, особисто мені жилося б комфортніше.

— Панове, панове, не треба знову сваритись! — Пилип із конопель швидко став між двома зграями перевертнів. — Дружба. Взаєморозуміння. Любов. Тільки не війна! Адже була така важка ніч! Давайте всі розслабимось, послухаємо регі й викуримо косячок миру! — Він спритним рухом відкрив свій золотий портсигар і раптом нерухомо застиг. Портсигар був порожній. Жодної саморобної цигарки, набитої травою, у ньому не було. Пополотнівши, Пилип скрикнув: — Коноплі! Що з моїми коноплями! — І кинувся геть із галявини.

— А що з його коноплями? — поцікавилась Тетянка в Богдана.

Той тільки розгублено знизав плечима.

Тихенько, намагаючись не створювати зайвих звуків, вони підійшли до Ірки, котра стояла біля центрального вівтаря. Якийсь час друзі мовчали, тупцяючи в дівчинки за спиною. Ірка не ворушилася, низько опустивши голову й не зводячи очей із кам’яного кола. Тетянка ніяково відкашлялась, порушуючи важку тишу:

— Ну, ти ж сама хотіла дізнатись, хто твій татко, — зітхнула вона, невпевнено поглядаючи на Ірку. — А він виявляється, ось… Не якесь там ледащо, а сам бог…

— Дурниці! — так само невпевнено відповіла Ірка. — По-моєму, майор усе це вигадав, аби я від нього відчепилась. Ну ти сама подумай, якби тобі сказали, що твій татко Зевс, а матінка — Афіна Паллада, ти б повірила?

— Нізащо! — рішуче відрізала Тетянка й одразу ж пояснила: — Зевс сам батько Афіни, він не може з нею одружитись! І взагалі, про твою матінку мови не було, тільки про татка! Ірко, ну ти сама подумай, це ж круто: батько — бог! У нас у школі в однієї дівчинки троюрідний прадід графом був. У її батьків прямісінько на паркані будинку мозаїкою родовід викладено, а в неї самої ніс увесь час у стелю дивиться, так вона його задирає! А граф, порівняно з богом, повний відстій! Навіть цар…

— Тетянко, припини! — втомлено сказала Ірка, відводячи погляд від кам’яного вівтаря. — Батько — бог! Ну й що з того? — Вона знизала плечима. — Ним навіть похвалитись не можна. У прадіда-графа, може, якийсь дурко й повірить, а от у батька-бога — тільки повний кретин…

— У будь-якому разі, ти тепер знаєш, чому він із вами не живе… — пробелькотіла Тетянка.

— То мені що, відразу має полегшати? — в’їдливо поцікавилась Ірка. — Аякже, він покинув нас не через те, що був пияком, як я раніше думала, а через свою божественість? Та яка мені взагалі різниця! Бог він, бачте! — Відьмочка роздратовано пирхнула. — Собака він натуральний! Пес! — закінчила вона й, круто розвернувшись, пішла геть із людної галявини.

Вовки та соколи шанобливо й із ледь помітним острахом розступилися в різні боки, пропускаючи дівча.

Вона йшла, намагаючись не озиратися, аби ніхто не бачив сліз, що нестримно текли з її очей. І щосили намагаючись не звертати уваги на відчуття чогось невидимого й безтілесного, що тяглося за нею, аби зупинити її, втримати.

Вона дослухалась тільки до тихих кроків за спиною — Тетянка й Богдан мовчки, ні про що не питаючи, йшли слідом за нею, і тільки їхня присутність утримувала її від того, аби не розплакатися вголос.

Здалося, майор спробував було її погукати, але з ким-ким, а з ним Ірка точно не хотіла говорити.

Струшуючи прикрашеними гривками, проскакали гнідий і вороний коники. Круглопикий мент лиш привітально повів вусами, а дядько Микола потягнув за вуздечку, спинився й суворим голосом сказав, поглядаючи на Ірку згори вниз:

— Сімейні справи — своїм ходом, але ж і робота страждати не повинна. До батька можеш навіть і не заглядати, а на Хортицю щоб без нагадувань приїздила! Важко острову без хазяйського ока!

Коні поскакали далі.

Ірка чудово розуміла, що її друзям якомога швидше хочеться дізнатись, чому саме Ірчине око тепер на Хортиці хазяйське, але вони, як і раніше, мовчали, залишаючи подругу наодинці із собою.

— На автобус? — нарешті несміливо поцікавилась Тетянка.

— Ага, — коротко кивнула Ірка, востаннє схлипнула й витерла очі рукавом.

Друзі повернули до гаю…

— Отакої! — вигукнув Богдан, спиняючись.

Пилип стояв на колінах перед випаленим шматком землі, там, де ще зовсім недавно росли височезні хортицькі коноплі. Він низько нахилив голову й розгнівано стис кулаки… Так в американських фільмах героїчні хлопці стоять над тілами своїх загиблих напарників. І скупа чоловіча сльоза стікає по обличчю героя.

Поруч, безугавно пахкаючи самокрутками, у почесній варті застигли Пилипові волхви. Нарешті сивий поклав руку на плече володаря конопель, котрий стояв навколішки.

— Пилипе! — зі стриманим сумом у голосі сказав сивий. — Нехай твоя скорбота буде світла. Вони загинули в бою!

Пилип із конопель звів на нього страдницькі, сповнені сліз очі:

— Вони ж були для мене всім! — Він підвівся, обтрусив джинси від світлих плям попелу й замислено мовив: — Треба шукати нову місцину, — і миттю десь розчинився. На золі залишились тільки відбитки його колін.

Тетянка раптом