Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Ірка глянула на свої пазурі. Вона знала, вона відчувала, як легко, як просто простромлять вони тіла перевертнів, і паруюча кров захлесне вівтар, і вона, Ірка, навчиться перевтілюватися й розбереться з усіма зміями, жабами та їхнім хазяїном…

— Нас, нас! — зашептали Ментівський Вовкулака й Балабан. — Ми вже старі, ми життя прожили! Візьми нас!

— Нас! Ні, нас! — заклекотала галявина.

— Перепрошую, а самовідводи приймаються? — долинув тривожний голос Пилипа з конопель.

І тільки два голоси, одні-єдині два голоси, яким Ірка надавала значення, мовчали. Очікувально. Осудливо.

— Якщо, аби допомогти нам, Симарглу потрібна жертва, то чим він кращий за цього? — Ірка кивнула головою в бік темної фігури в плащі.— Фіг йому, а не жертва, я таким не займаюся!

— Ха, так я все-таки переміг? — трохи непевно уточнив хазяїн персня, і його червоні очі й рубін на пальці засвітилися. — Ти не взяла силу в Симаргла, дівчисько, і тепер…

— Слухайте, ви із Симарглом тут що, одні? — обурилася Ірка й стрибнула.

Ударившись об камінь лапами, вона шльопнулася на всіма забутий бічний кам’яний вівтар, оточений п’ятьма стелами. Дівчинка відчула, як від центрального кола до неї потяглася хвиля образи.

— Та пішов ти зі своїми претензіями! — гаркнула вона. — Може, тутешній богині теж потрібна кров, але вона її принаймні отак нахабно не вимагає! — І Ірка з усього маху вдарила лапою об камінь, роздираючи шкіру й оббризкуючи своєю кров’ю всі п’ять стел.

— Не звертай на нього уваги, дівчинко! — раптом озвався дзвінкий жіночий голос. — Чоловіки отак завжди спершу нароблять дурниць, а потім ображаються! Іди до мене!

Дуже висока, дуже сильна жінка дивилася на Ірку з усіх п’ятьох кам’яних стел з тією величезною, безмежною ніжністю, про яку Ірка завжди так мріяла й із якою ніколи не зустрічалася наяву. Жінка зникла, на її місці з’явилася бабуся в слов’янському одязі, потім сувора юна вершниця з луком за плечима, знову жінка в розкішному східному вбранні… Але погляд її завжди залишався тим самим. Лагідна долоня торкнулася Ірчиного волосся, і тихий голос прошепотів:

— Усе буде добре, дівчинко! Тобі не потрібна Симарглова сила. Усе, що тобі потрібно, він і так вклав у твою кров! Для справжньої хортиці вистачить усього лише краплі, пролитої на землю Хортиці!

Краплі Ірчиної крові повільно розтанули на кам’яних стелах. Дівча почуло вдалині заливчастий гавкіт. Побачило, як, розбризкуючи навсібіч воду, прямо по гладі Дніпра мчить величезна хортиця. А на її спині шумлять дерева, сильні груди випираються скелястою кручею, вуха й хвіст шелестять степовою травою, могутні лапи стеляться стежками… І раптом Ірка почала рости, ясно й чітко розуміючи, що вона і є ця хортиця, вона і є Велика Хортиця! Це вона всім тілом відчуває, як у хортицьких соснових гаях проривається до світла самотній молодий дубок і як б’є вода в джерелах, і чиї вогні світяться поміж дерев у ніч Сонцестояння. Відчула, як давлять на плечі кам’яні кільця, що їх поклали на неї метушливі двоногі блішки. Дуже давно. З погляду блохи.

Тепер по цих кам’яних прикрасах щось неприємно повзало… І тоді вона потихеньку, ледь-ледь ворухнула плечем.

Перед очима знов потемніло…

Широко розчепіривши лапи, Ірка стояла між п’ятьма кам’яними стелами. Вівтар під нею гойдався, немов від землетрусу. Зміюк, які заполонили галявину, збило вбік, позгортало в здоровенні шиплячі клубки… звільнивши полонених людей!

«Чого поставали, тікайте, поки вони не оговталися!» — хотіла закричати Ірка, але замість цього в неї вирвалося розкотисте, громове:

— Гав! — і немов перелякане її власним гавкотом, за плечима в неї щось затріпотіло.

Ірка озирнулася…

«Ну нічого собі!» — від здивування вона висолопила язик і важко захекала.

За її сильною, темною, гладкошерстою собачою спиною красувалися сильні крила! Ірка невпевнено знизала плечима… Крила розпросталися, залопотали, проганяючи вітер…

— Хортова кров! Справжня! — немов не вірячи власним очам, вигукнув Балабан.

А хазяїн персня страшно закричав:

— Ні, ти не могла, не повинна була! Ні!!! Я все зробив, щоб ти не потрапила сюди, щоб не зуміла… Я не дозволю! Нізащо! — він крутонув на пальці свій рубіновий перстень.

Плащ пітьми, що огортав його, здійнявся шкіряними крильми завбільшки з півнебо. Хльоснув лускатий хвіст, висікаючи іскри з каменів святилища. Шия видовжилася, потяглася вгору…

І за якусь мить над Іркою, похмуро зблискуючи червоним вогнем очей, нависла гігантська голова стародавньої рептилії. Довга, як у крокодила, пащека розімкнулася, показуючи гострі й величезні, немов мечі, зуби.

— От гад, та це ж Змій! — задерши голову до чудовиська, яке здіймалося над галявиною, пробурмотала Тетянка. — Тільки на нього й чекали!

Шия Змія раптом сіпнулася, немов гармата під час пострілу, з роззявленої пащі вирвався клубок вогню й націлився просто на Ірку, котра стояла між п’ятьма стелами. Сильні ноги хортиці спружинили, і Ірка відскочила вбік. Вогненна куля врізалася в камінь вівтаря й, безсило зашипівши, згасла, начебто звалилася у воду.

Ірка відштовхнулася лапами… Сильне, слухняне, немов добре налагоджений механізм, тіло корилося миттю. А свідомість… Свідомість була її власна, відьми Ірки Хортиці. Перестрибнути через кам’яний бортик, ударити крильми, злетіти, на ходу міцно хапонути за хвіст Змія, який роздратовано хльостав ним навсібіч, перепурхнути незграбі-чудовиську за спину. Незнайомими й незвичними були лише цілковита безстрашність і азарт сутички, які панували в душі: «Ну дайте, дайте мені добратися до цієї зміюки!» Та Ірка відчувала, що до своїх нових відчуттів вона швидко звикне.

Жовтогаряче світло центрального вівтаря в розімкнутому кільці потьмяніло, начебто ображено наїжачилося, зате коло з п’ятьма стелами на мить засвітилось зеленим світлом відьомського вогню. Довкола Ірчиної шкіри теж затанцював вогненний ореол, але не жовтогарячий, як раніше, а зелений!

Хортиця злетіла в небеса. Гуркочучи, немов ракета на зльоті, гігантський Змій кинувся за нею. Вони зависли одне навпроти одного на тлі темних небес.

— А ми чого стоїмо? — стривожено запитав Балабан.

Він ударився об вільний від зміюк клаптик землі під ногами… І за мить сокіл-балабан з нальоту збив змія прямо з Тетянчиної швабри.

— От спасибі! Так, а ми ж із тобою ще не закінчили! — І, постукуючи шваброю по землі, Тетянка кинулась наздоганяти жабу, яка щодуху стрибала геть.

Б’ючи дзьобами, немов кулемети, соколи наздоганяли зміюк, які розповзалися хто куди. Меч сам стрибнув у руку здухача й легко розсік зміїний клубок навпіл… У стрибку Ментівський Вовкулака ловко відкусив голову гадюці, яка нависла над Рудим…

Тим часом Ірка весело жбурнула Змієві в морду зелений клубок відьомського вогню. Змій мотнув головою — потік полум’я збило вбік, кинуло на верхівки дерев — і