Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

вже кілька днів не було, блукав у 1973 році, у якійсь сільській місцині в Індіані. Зараз я втомлений, голодний та неголений. А найгірше – це те, що у мене синець під оком, і я не можу відшукати свій одяг. Піднімаюсь і зачиняюсь у книгосховищі, присідаю та міркую. Поки думаю, хтось заходить, розстібає ширінку та прилаштовується біля пісуару. Зробивши свою справу, застібує ширінку, якусь мить ще стоїть, і саме тоді я примудряюся пчихнути.

– Хто там? – запитує Роберто.

Тихенько сиджу. Крізь шпаринку між дверима та кабінкою бачу, як Роберто повільно нахиляється донизу та дивиться з-під дверей на мої стопи.

– Генрі? – здогадується він. – Попрошу Мета принести тобі одяг. Одягнися, будь ласка, та зайди до мого кабінету.

Прокрадаюся до кабінету Роберто та сідаю навпроти нього. Він розмовляє по телефону, тож крадькома кидаю погляд на його календар. Сьогодні п’ятниця. Годинник над столом показує 14:17. Мене не було трохи більше, ніж двадцять дві години. Роберто акуратно кладе слухавку та повертається до мене.

– Зачини двері, – наказує мені.

Це лише формальність, бо стіни у наших кабінетах не доходять до самої стелі, проте виконую те, що мені наказують.

Роберто Колі – видатний науковець у царині італійського ренесансу, він керує відділенням «Спеціальних зібрань». Зазвичай це дуже оптимістичний чоловік, рум’яний, бородатий та привітний; утім, зараз він дивиться на мене з сумом поверх своїх двофокусних окулярів:

– Ми не можемо з цим миритися, ти розумієш, про що я.

– Так, – погоджуюся, – розумію.

– Можу я тебе запитати, звідки у тебе з’явився отой синець під оком? – його голос стає безрадісним.

– Думаю, не вписався у дерево.

– Ну, звичайно. Який же я дурний, що не здогадався!

Сидимо та дивимося один на одного.

– Учора помітив, – продовжує він, – як Мет заходить до твого кабінету з купою лахів. І це не вперше я таке помічаю. Запитав його, де він узяв цей одяг, а він відповів, що знайшов у чоловічій вбиральні. І я спитав, чому він зобов’язався перенести його до твого кабінету, а він відповів, що це начебто твій одяг, що й було насправді. Оскільки ж ніхто не міг тебе знайти, ми просто залишили його на твоєму столі.

Він витримує паузу, ніби очікуючи, що я щось маю сказати, втім, нічого путнього не зринає у моїй голові, тож він продовжує:

– Сьогодні зранку дзвонила Клер та сказала Ізабель, що у тебе грип і ти не вийдеш на роботу.

Схиляю голову, затуляю лице руками. Почало сіпатися око.

– Поясни, – вимагає Роберто.

Як мені хочеться сказати: Роберто, я застряг у 1973 році і не можу звідти вибратися. Я був у Мансі, штат Індіана, днями жив у корівнику, і мене побив власник ферми, бо подумав, що я хочу згрішити з його вівцями. Звісно, я не можу всього цього розповісти. Тож промовляю лише:

– Роберто, насправді, я не пам’ятаю. Вибачте.

– А, добре; думаю, Мет виграв.

– Що виграв?

Роберто посміхається, і в мене закрадається слабка надія, що, можливо, він мене не звільнить.

– Мет закладався, що ти не робитимеш навіть спроби, щоб усе нам пояснити. Амелія поставила на те, що тебе викрали інопланетяни, Ізабель – що ти вплутався у міжнародний наркокартель, і тебе викрала та вбила мафія.

– А Кетрін?

– О, ми з Кетрін переконані, що все це через твої дивні, якщо не сказати більше, – сексуальні примхи, у тому числі оті твої оголення та книжки.

– Це щось подібне до епілепсії, – глибоко вдихаючи, пояснюю.

Роберто скептично ставиться до моєї відповіді.

– Епілепсія? Ти зник учора після обіду. У тебе синець під оком та порізи по всьому обличчю та руках. Охорона вчора обшукала за тобою все уздовж і впоперек. Кажуть, що у тебе звичка роздягатися за стелажами.

Втуплююсь на свої нігті. Коли піднімаю голову, Роберто дивиться у вікно.

– Не знаю, що з тобою робити, Генрі. Мені не хочеться з тобою прощатися. Коли ти тут і одягнений, ти досить… компетентний. Але це… ну, нікуди не годиться.

Кілька хвилин сидимо та просто дивимось один на одного. Зрештою Роберто промовляє:

– Пообіцяй, що такого більше не повториться.

– Не можу. При всьому моєму бажанні.

Роберто зітхає та махає рукою у напрямку дверей.

– Йди. Йди, внеси до каталогу колекцію Квіґлі. Розвієшся на якийсь час.

Колекцію Квіґлі нещодавно подарували, у ній міститься понад дві тисячі друкованих текстів вікторіанської епохи, переважним чином про мило.

Слухняно киваю та піднімаюсь.

Коли відчиняю двері, Роберто співчутливо запитує:

– Генрі, усе настільки погано, що ти навіть не можеш розповідати про це?

– Так, – вагаючись, відповідаю.

Роберто мовчить. Зачиняю за собою двері та йду до свого кабінету. За моїм столом сидить Мет, переносить інформацію зі свого календаря до мого. Коли заходжу, він піднімає голову.

– Звільнив тебе? – запитує.

– Ні, – відповідаю.

– Чому ні?

– Не знаю.

– Дивно. Між іншим, я прочитав за тебе лекцію для чиказьких майстрів книжок ручної палітурки.

– Спасибі. Поставити тобі завтра обід?

– Авжеж! – Мет звіряє свій календар. – За сорок п’ять хвилин у нас семінар-практикум з історії типографії для групи з Колумбії.

Киваю та починаю порпатися у своєму столі, шукаючи список того, що ми повинні показувати.

– Генрі?

– Га?

– Де ти був?

– Мансі, Індіана, в 1973 році.

– Ага, так, – Мет закочує очі та саркастично скалиться. – Не заморочуйся.

Неділя, 17 грудня 1995 року (Клер двадцять чотири, Генрі вісім)

Клер: Гостюю в Кімі. Грудневий недільний день, падає сніг. Купувала усе до Різдва, а тепер сиджу на кухні Кімі і п’ю гарячий шоколад, грію ноги біля плінтусного радіатора та розважаю її історіями про святкові гірлянди й про те, як торгувалася, купуючи товар. Поки розмовляємо, Кімі грає у солітер. Мені подобаються її відпрацьовані рухи при тасуванні карт, те, як спритно вона кладе червону карту на чорну. На плиті булькає печеня. З їдальні долинає якийсь шум: падає крісло. Кімі підіймає голову та обертається.

– Кімі, – шепочу, – там якийсь хлопчик під столом.

Хтось хихотить.

– Генрі? – кличе Кімі.

Жодного звуку у відповідь. Вона піднімається з крісла та стає у дверях.

– Гей, друже, припини! Одягніться, містере.

Кімі зникає у їдальні. Чутно чийсь шепіт. Ще голосніше хихотіння. Тиша. Раптом маленький голий хлопчик постає у дверному отворі та споглядає мене. І так само раптово зникає. Кімі повертається на кухню, сідає за стіл та знову береться за свою гру.

– Вау! – вражено вигукую.

Кімі всміхається.

– Тепер таке не часто трапляється. Коли він приходить, то вже у дорослому вигляді. Проте не так часто, як колись.

– Ніколи ще не бачила, щоб він потрапляв у