Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– У тебе з ним ще поки небагато майбутнього.

Аби зрозуміти, що вона має на увазі, мені знадобилося лише кілька митей. Коли втямила, мені стає цікаво: а що ж у нас буде за майбутнє? Відтак замислююсь над тим, як це майбутнє поступово розширяється, відкривається достатньо для того, щоби Генрі прийшов до мене з минулого. П’ю шоколад та дивлюся на замерзле подвір’я Кімі.

– Сумуєте за ним? – запитую.

– Так, сумую. Але тепер він уже дорослий. Коли ж приходить маленьким хлопчиком – ніби бачу привид. Розумієш мене?

Ствердно киваю головою. Кімі завершує гру та складає карти в колоду. Дивиться на мене, всміхається.

– А коли у вас буде дитинка, га?

– Не знаю, Кімі. Не впевнена, що ми зможемо мати дітей.

Вона встає, підходить до плити й помішує печеню.

– Ну, хтозна…

– І то правда.

Хто знає.

Пізніше лежимо з Генрі у ліжку. Все ще падає сніг, батареї легенько шиплять. Обертаюся до нього, зустрічаю його погляд і промовляю:

– Зробімо дитинку.

Понеділок, 11 березня 1996 року (Генрі тридцять два)

Генрі: Вийшов на доктора Кендріка. Він працює у Чиказькій університетській лікарні. Мерзенний вологий холодний березневий день. Березень у Чикаґо мав би бути кращим за лютий, утім, це не завжди так. Сідаю в електричку, лицем проти руху. Позаду пролітає Чикаґо, незабаром ми вже на 59-тій вулиці. Виходжу, пробиваючись крізь змішаний із дощем сніг. Сьогодні понеділок, зараз дев’ята ранку. Кожен переймається собою, впираючись початку нового робочого тижня. Мені подобається Гайд-парк. Тут почуваюся, наче я не в Чикаґо, а десь у іншому місті, – Кембріджі, приміром. Сірі кам’яні будинки потемніли від дощу, з дерев жбухають на перехожих великі крижані краплі. На серці – повний спокій: справу зроблено. Зможу переконати Кендріка; хоча у мене й не склалося з багатьма іншими лікарями, намагатимусь переконати саме його. Він стане моїм лікарем, тому що у майбутньому він – мій лікар.

Заходжу до невеликої з фальшивим шиком будівлі, що поблизу лікарні. Підіймаюсь ліфтом на третій поверх, відчиняю скляні двері з золотавою табличкою «Доктори С. П. Слоун та Д. Л. Кендрік». У приймальні називаю своє прізвище та сідаю в одне з глибоких м’яких блідо-бузкового кольору крісел. Приймальня у рожевих та фіолетових тонах – гадаю, щоби урівноважувати пацієнтів. Доктор Кендрік – генетик, і не випадково – філософ, що, мабуть, виступає для нього способом упоратися з суворою практичною реальністю генетика. Окрім мене сьогодні більше нікого немає. Я прийшов на десять хвилин швидше. Шпалери – в широку смужку, колір точнісінько, як на пляшечці «Пепто-Бісмол». Вони дисгармоніюють із картиною з млином, що висить навпроти мене, – на ній переважають коричневий та зелений кольори. Меблі у стилі колоніальної епохи, на долівці – досить непоганий килимок, типу м’якого персидського килима. І мені якось шкода його, що він застряг у цій неприємній приймальні. Секретарка – приємна на вигляд, середнього віку жінка, проте через зловживання засмагою на лиці має глибокі зморшки. Навіть зараз вона дуже засмагла – у березні, тут, у Чикаґо.

О 9:35 чую голоси, що лунають з коридору, і до приймальні заходить русява жінка з маленьким хлопчиком в інвалідному візку. У хлопчика ДЦП, чи щось таке. Жінка всміхається до мене, всміхаюсь їй у відповідь. Коли вона повертається, бачу, що вона – при надії. Секретарка каже:

– Можете заходити, містере Детембл.

Минаючи хлопчика, всміхаюсь до нього. Він поглинає мене своїми величезними очиськами, та не всміхається у відповідь.

Коли заходжу до кабінету доктора Кендріка, він щось записує у блокноті. Сідаю; він продовжує писати. Виглядає молодшим, аніж я думав: йому десь під сорок. Мені завжди здавалось, що лікарі повинні бути старими. Нічого не можу з цим вдіяти, це тягнеться ще з дитинства, з отієї безкінечної вервечки лікарів. У Кендріка руде волосся, худе лице, борода та окуляри з товстими лінзами у дротяній оправі. Він дещо схожий на Д. Г. Лоуренса. На ньому симпатичний, попелястого кольору костюм з вузькою темно-зеленою краваткою та затискачем для краватки кольору райдужної форелі. Попільничка, що біля його ліктя, ущент завалена недопалками, кімната просякнута цигарковим димом, хоча в цю мить він і не палить. Усе дуже сучасне: трубчаста сталь, бежева твідова тканина, світле дерево. Він піднімає на мене очі, дивиться та посміхається.

– Доброго ранку, містере Детембл. Чим можу вам допомогти? – Дивиться у свій календар. – Тут, здається, немає ніякої інформації стосовно вас. У чому ваша проблема?

– Dasein.

– Dasein? – спантеличено перепитує він. – Буття? Як це?

– У мене такий стан, який, як мені кажуть, стане відомим як «хронологічна патологія». Мені важко залишатися у теперішньому часі.

– Перепрошую?

– Я мандрую в часі. Не за власним бажанням.

Кендрік шокований, але не втрачає самовладання. Він мені подобається: намагається спілкуватися зі мною, як з нормальною людиною, хоча, переконаний, подумки він уже розмірковує, до кого зі своїх друзів-психіатрів мене спровадити.

– Але чому ви шукаєте генетика? Може, вам потрібна консультація філософа?

– Це генетичне захворювання. Хоча було би приємно потеревенити з кимось про глибшу сутність цієї проблеми.

– Містере Детембл, ви, очевидно, розумна людина… Я ще ніколи не чув про таку хворобу. Нічим не зможу вам допомогти.

– Ви мені не вірите.

– Авжеж. Не вірю.

Тепер моя черга співчутливо усміхатися. Мені неприємно про це думати, але потрібно це зробити.

– Упродовж життя мене оглядало багато лікарів, але нині вперше я можу представити докази. Звичайно, ніхто мені не вірить, ніколи. У вас із дружиною народиться наступного місяця дитина?

– Так, – насторожено відповідає. – Звідки ви знаєте?

– Через кілька років я загляну у свідоцтво про народження вашої дитини. Я подорожую до минулого моєї дружини; інформація, яку я там записую, – тут, у цьому конверті. Вона передає його мені, коли ми зустрічаємося у теперішньому. А я віддам його зараз вам. Відкрийте відразу після того, як народиться ваш син.

– У нас буде дочка.

– Ну, насправді ні, – спокійно заперечую. – Але не сперечаймося. Збережіть його, і відкрийте одразу після народження дитини. Не викидайте. Після того як прочитаєте, подзвоніть мені, якщо захочете, – з цими словами встаю. – Нехай щастить! – промовляю, хоча сьогодні мені не віриться в удачу. Мені дуже його шкода, проте іншого способу це зробити просто не існує.

– Прощавайте, містере Детембл, – холодно прощається доктор Кендрік.

І я виходжу. Заходжу в ліфт та думаю, що зараз він, мабуть, відкриває конверт. Усередині нього – аркуш з надрукованою інформацією:

Колін Джозеф Кендрік,

6 квітня 1996 року,

1:18,

3 кг 300 г, білий, чоловіча