Юрій Павлович Винничук - Лютеція

Ми спорожнили обидві пляшки, і я взяв ще одну.

— Ти мене хочеш споїти?

— Але ж воно так легко п’ється. Хіба ні?

— Мені подобається з тобою вбивати час, — сказала Олена.

— Мені й мовчати з тобою подобається...

— Шкода, що це не може тривати довго.

— Так... — погодився я. — Ти теж збираєшся заміж, як і Юля? — Вона кивнула. — Кого тобі підшукали?

— Людину, за якою буду чутися, наче за муром.

— Розкажи про нього.

— Йому тридцять два, одружений не був, хірург, доцент.

— Ти з ним достатньо поспілкувалася?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що це ідеальний вибір.

— Але з ним вбивати час тобі отак не вдасться?

— Мабуть, ні.

Карлик виплив з напівтемної глибини приміщення, пройшовся попри нас, глипнувши на мене ще раз, і зник у дверях. На вечірніх вулицях випогодилося, знову заметушилися перехожі. Я підійшов до бармена.

— Ти знаєш того карлика? Хто він?

— Є такий вираз: «це той, хто рішає питання». Так от — він рішає питання.

— То хто ж він?

— Не знаю. Але коли треба посередника з ментами, суддями чи кагебістами — він тут як тут.

Посередник... для Вагилевича він теж був посередником...

— Поїхали до тебе, — промовила Олена.

Я взяв ще дві пляшки, розрахувався, і ми вийшли на вулицю. Погода була гидотна, мокрий сніг під ногами перетворився на кашу й розповзався. Дрібна мжичка сіялася в обличчя.

Удома в мене було вимкнене світло, а без світла — й опалення — холод панував у кімнатах. Я запалив свічки, ми розташувалися на канапі, накрившись ковдрами, закинули ноги на столик, пили вино й розслаблялися. Олена попрохала, щоб я почитав їй сни Вагилевича, я читав, вона замріяно слухала, схиливши голову мені на плече. Так виглядало наше прощання. Ми цілувалися, а в ліжку, роздягнувшись догола, притулилися одне до одного, та заснути не могли. Тоді я встав, засвітив ще кілька свічок, налив по келиху вина, сів проти неї і відгорнув ковдру. Вона лежала переді мною у всій своїй оголеній красі. Я простягнув келих і розсунув її ноги. Ми пили вино, а я любувався її піхвою, Олена дивилась на мене з усмішкою, підігнувши ноги в колінах, щоб я міг досхочу намилуватися, а я мовчки дивився на неї, просто дивився і п’янів, бо нема кращої півонії понад піхву, і нема кращої орхідеї понад неї, і нема нічого кращого понад цю розкішну троянду ночі. І коли я цілував її, вона розкривалася переді мною, як Фаюмський лабіринт, як Вавілонська бібліотека, як Всесвіт. І мене зовсім не переслідувало бажання проникнути туди, ані як злодій, ані як розбійник, мені досить було цього делікатного контакту. Але вона поволі пересунулася головою донизу, і я відчув, як хвиля насолоди затоплює і мене. Опісля ми лежали якийсь час в безруху, вона — спиною до мене, я — з її стиглим персом у жмені, зануривши носа в полум’яне волосся. Нам було тепло під двома пуховими ковдрами й затишно, ми швидко заснули.

Ще одна цнотлива ніч із цнотливою дівчиною. Можливо, комусь здасться, що вона була недостатньо цнотливою, але те, що відбулося між нами, все ж було просякнуте невинністю. Скільки в мене таких ночей було? Про такі ночі якось навіть незручно друзям признаватися, більшість із них ніколи-ніколи не пережили нічого подібного, можливо, тому, що їм дівчата не довіряли, або вони не вбачали в цьому особливого кайфу. Але ні, таки щось у цьому є, коли потім не відчуваєш жодних зобов’язань, мовби й нічого не було, але щось таки було, оце довірливе лежання поруч, поцілунки без особливої пристрасті, але щирі й ніжні, ковзання рук по тілу — обережне й полохливе, і шепіт... шепіт, хоча в цілому будинку нікого, крім нас, але хочеться не говорити, а саме шептати, як шепталося в дитинстві з іграшками перед сном...

3

Тієї ночі снилися мені різні цікаві історії, снився Станіславів мого дитинства, стара хата, маленькі поплутані вулички, але не снився ані Ринок, ані Лютеція. Можливо, тому, що я напився, а може, Олена вплинула на мене гіпнозом?

Наступної ночі так само я не зміг повернутися в той сон. Зима хурделила снігами, подвір’я геть замело, але я його не розчищав, просто сидів у хаті й читав. Сніги сягнули вікон. Сусіди, мабуть, думали, що я помер. Я бачив, як вони з вулиці зиркали на моє подвір’я і розмовляли, осудливо хитаючи головами. На їхні подвір’я було любо поглянути — сніг відкинуто, доріжки заметено. Але я нікого не чекав. Та, що могла б прийти, не прийде. Не прийде Юля, бо вийшла заміж, не прийде Олена, бо теж збирається. А мені самому нікуди не квапилося, мені подобалося моє Макондо, й зовсім не тягнуло в центр. Гроші тепер були, я накупив продуктів і міг хоч би й місяць носа не показувати, ще й хліб почав пекти сам. Поволі сни, до яких я звик, розприслися без сліду. Я почав вірити в те, що дівчина з моїх снів не має насправді жодного стосунку до тієї Люції, яку я бачив увіч. Мабуть, я її бачив і раніше, запам’ятав, а потім вона почала з’являтися в моїх снах, як пояснила Олена. Так уже не раз бувало...

Я писав про Вагилевича. Один із романів, які так і не будуть ніколи викінчені, бо коли тебе не друкують, писати роман непросто. Але тоді я ще писав, розшифровував його сни й шкодував, що мої сни були такі куці.

Зателефонувала Олена й запросила на весілля. Я здивувався й запитав, чи вона питала дозволу у свого тата й тітки.

— Їх давно вже попустило, — заспокоювала, — приходь. Вони в захваті від майбутнього зятя. Прийдеш?

— Можливо.

— А що там Вагилевич?

— Якраз пишу про нього.

— Може, так виглядає реінкарнація? Він переселився в тебе?

— А ти в Лютецію чи Юлію?

— Мені більше подобається Лютеція. А Юлія — це і є, мабуть, Юля. Хоч і не така стерва, як у Вагилевича.

— Чим тобі подобається Лютеція?

— Тим, що така невловима. Ніби поруч, а водночас за межею. Мрія, яка ніколи не збудеться. Кожен з нас носить у собі подібну мрію... Між іншим, знаєш, кого я бачила? Карлика. Того самого. З клапатими вухами. Він працює... ти будеш здивований... листоношею. На вашій пошті.