Юрій Павлович Винничук - Лютеція

— Не згадуй мені про неї! — знервувався він мені на радість. — Це такий заколуп, що дай дорогу! Вона мене просто використала. Розумієш? Використала, як крейду до дошки. Жила в мене, я її обходжував з усіх боків, пік, варив, помагав учитися... а вона поступила і... — тут він мусив шморгнути носом і скрушно похитати головою. — Знайшла собі доброго цвиндрика... викладача, розумієш? Викладача! Розлученого!

— Ну, не лякай, — спинив я його. — За статистикою, розлучаються понад 60 відсотків. Це наче гра в рулетку.

— Але де логіка? Де?

— Викладач — це стабільність. А такі, як ти або я, — вічна хиткість. Нині щось є, а завтра — катма. Біля нього вона поступить в аспірантуру, буде викладати. А що ми? Нині вона використала тебе, а вчора ти використав іншу. Все гармонійно. Я ніколи не нарікаю. Бо я теж не без гріха.

— А кохання? — він шукав у моїх очах співчуття, але його не було. Я ще тоді зрозумів, що Уляна дуже виразно націлена на свій життєвий план. Мабуть, мала рацію. Тільки такі й виживають.

— Кохання цвіте дуже коротко, — зітхнув я. — І в цьому є своя приваба. Інакше коханням можна й задовбати. Що може бути жахливішим за вічне життя? Тільки вічне кохання.

Але Ромко не здавався:

— І старший за неї на двадцять років!

— Четверта дружина Чарлі Чапліна, Уна О’Ніл, була молодша за нього на тридцять шість років.

Тут уже Ромко не витримав і різко обірвав балачку:

— Шо ти п’єш? Нє, це не для мене. Іду засандалю чогось міцнішого.

А може, і ця розмова була сном? І сон у сні сну оплітав мене й зневолював, міняючись місцями з тим, що було увіч, а що наснилося, та й не лише мені. Я сидів причмелений і відсутній, думки мої метлялися, наче гілля дерев під час бурі, я чув приглушений шум і далекі голоси, що зникали й вигулькували, сплітаючись у невиразний шепіт. За вікнами й справді нахмарилося, алкогольний вітер кинув у вітрину жменями мокрого снігу, а відтак залопотіла злива — рясний сніг з дощем, люди кинулися ховатися по кнайпах і крамницях. У цей час влетіла й Олена.

— Ти знову її діставав? — перше, що запитала вона, впавши на крісло біля мене.

— Ти звідки знаєш? — запитав я байдужим тоном, наливаючи їй вино.

— Бачила тебе з вікна авдиторії... — Вона глянула на мене, як дивляться на малого збитошника, який щойно перевернув вазонок. — Ромео, блін...

Ми пили вино й мовчали.

— Це було востаннє, — видушив я.

— Це тиха шизофренія. Ти вигадуєш свої сни, потім сам і віриш у них. Я, знаєш, що думаю... було все навпаки. Тобто та твоя Лютеція не зі сну, а ти її бачив колись насправді. Вона тобі сподобалася, ти її провів очима, потім вона вилетіла з твоєї пам’яті, як вилітають десятки інших дівчат, на яких задивлявся. А потім наснилася. Так буває часто. Пам’ять виконує роль проводиря в пустелі часу, і ніхто не може відмовитися від її послуг. А сни, як форма пам’яті, для мандрівника в часі відіграють не меншу вагу, бо сон позбавлений гармонії, логіки, а часто й сенсу, але зате насичений фантасмагоріями й гротеском. Тому його можна вважати міфологічною формою пам’яті. Сни гіперболізують наші почуття. Дрібні переживання виростають до великих, випадкові особи раптом стають близькими, ніщо перетворюється на щось. Не раз мені снився який-небудь чувак, до якого я ніколи жодних симпатій не відчувала, а в сні я просто вмлівала біля нього. У тебе теж було так?

— Було. Але ці сни повторювалися.

— Це нормально. Дуже багато різних снів повторюються, але все решта — твоя вигадка. Недарма я захоплююсь психологією й збираюся стати психотерапевтом. Незабаром ця спеціальність стане дуже модною. Так що ти — мій перший пацієнт. Якщо хочеш — я проведу з тобою сеанс гіпнозу, і припиниш думати про дівчину зі снів.

— Але сни — це те, чим я живу останнім часом. Вони мене тримають, як поплавки.

— А якби не тримали, то що б ти зробив?

— Не знаю.

— Однаково треба тобою зайнятися. Щоб уся ця дурня з голови вивітрилася.

Я пригорнув її до себе, вона не опиралась, але й не виявляла жодних почуттів. З таким успіхом я міг би пригорнути тополю.

— Шкода, що ти не скористався своїми снами, коли тебе мали забирати в армію, — промовила вона. — Їй ж сам розповідав про друзів, які від армії рятувалися тим, що вдавали диваків і лікувалися на Кульпаркові. Хтось із них рахував усе, що потрапляло в його поле зору, — штахети, дерева, паркет... А твої сни — це прекрасна підстава для шизухи. Хтось на тобі, може б, і дисер захистив.

— Якби ж то я мав під боком такого психіатра, як ти, щоб мені підказав, як діяти. А так пропав цілий рік ні за цапову душу.

Ми пили вино, розмовляли, і я вдячний був їй за те, що вона може мене вислухати, а мені не соромно признаватися в тому, в чому не признався б нікому іншому.

Несподівано я побачив клаповухого карлика, він був зодягнений в дублянку, а під нею в костюм, і виглядав дуже поважно на своїх кривеньких ніжках. Він теж сховався в кнайпі, акуратно струсив сніг з коміра, вийняв з кишені гребінця й зачесався. Потім пробіг очима по залі, на мені зупинився на мить довше, відтак підійшов до бару випростав руку й постукав монеткою, затисненою в пальцях, по прилавку, бо головою не сягав. Бармен перехилився й привітався, видно, вони зналися. «Як завжди?» — запитав бармен. Карлик кивнув, і бармен простяг йому келих коньяку. Карлик поклав гроші й рушив у глиб зали. Я дивився йому вслід з очевидним ошелешенням.

— На що ти так витріщився? — запитала Олена.

— Цей карлик схожий на того, який снився Вагилевичу. Пригадуєш, я тобі розповідав про його сни.

— І це саме той карлик?

— Я його теж бачив у снах. Тільки вбраний був інакше.

— Чому ж ти його не запросив до нашого столу? Може, ми б довідалися багато чого цікавого.

Вона глузувала з мене, але насправді поява карлика чомусь мене стривожила. Щось повинно статися. Може, і справді підійти до нього й запитати...