Юрій Павлович Винничук - Лютеція

— Їздила на лижви.

Молоточки застукали в моїх скронях. Ще одна загадка? Карлик, який передавав записки Вагилевича, розносить тепер листи? Але чому це мусить бути той самий карлик? Ні, це інший карлик. Інший, але... тут я пригадав останній запис Вагилевича.

— Чого ти замовк? — запитала Олена.

— Заткало.

— Тебе так знервував той карлик?

— Ні. Дещо згадав...

— Про мене?

— Еге ж, — збрехав я. — Ти прекрасна. Я буду тебе згадувати все життя.

— Тобто не прийдеш...

— Волію зберегти тебе у своїй пам’яті такою, як в останню нашу ніч.

— Можна, я тобі інколи зателефоную, і ми помовчимо?

— Добре. Якраз мовчання удвох мені й бракує.

Епілог

Іван Вагилевич

Останній запис. Лютий 1844. Винники

«Уранці я почув звук ріжка, потім у браму хтось почав гупати. Я накинув кожуха й спустився на подвір’я, геть усе засипане по коліна снігом, вітер шарпав крони дерев, сніг ішов безупину і скрипів під ногами. Мені ледве вдалося відчинити браму. За нею тупцяв знайомий поліцейський. Неподалік чекали сани, запряжені двома засніженими кіньми, та ще один поліцейський з батогом, а на санях лежало щось накрите рядном і снігом.

„Моє шанування, пане Яне, — сказав він, приклавши долоню до шапки. — Що то вас так замело? Треба двірникові сказати, щоб зайшов до вас. А ми тут опитуємо людей. Он у тому ліску навпроти ми знайшли повішену дівчину з рудим чи, точніше кажучи, помаранчевим волоссям. У дорогій шовковій сукні. Чи не доводилося вам її бачити?“

„Н-не знаю... дівчата з таким волоссям траплялися не раз“, — пробелькотів я, затинаючись і перехоплюючи подих. Відчув, як мені стало гаряче, і вдихнув на повні груди свіжого повітря.

„Везе ж вам... бо мені такі не стрічалися. Вона тут... на санях... ходімо поглянете...“

Я пішов за ним, волочачи ноги, налиті свинцем. Він відгорнув рядно. Обличчя дівчини було жахливо спотворене птахами, вона могла бути схожа і на Люцію, і на ще когось, але я не мав сумніву, що це вона. Її розкішне волосся, у якому заплутались дрібні галузки, сухе листя і хвоя, спливало уздовж тіла, сукня була та ж, що й останнього разу, коли я її бачив, — червона, з шовкового мусліну з білим мереживом і білими коронками. Тільки кожушка не було. Куди він подівся?

„Можливо, це Люція Хмелевська, — сказав я, відчуваючи, як колотить моє серце. — Живе... тобто жила на Хорунщині“.

„О, доня пана Хмелевського? Який жах! Але ви не певні?“

Щоб упевнитися, я мусив би оглянути її ліве плече, але ж тоді поліцейський зрозуміє, що між нами щось було, та почне випитувати далі. Звідки б я міг знати про татуювання, якщо не був із нею близьким? Хоча наяві і справді не був. Я розвів руками.

„Що ж, — зітхнув поліцейський, — тоді рушимо далі...“ — Він зробив зо два кроки, зупинився, потупав чоботами, струшуючи сніг, і обернувшись до мене, промовив: „Може, вас буде цікавити... У неї на лівому передпліччі витатуйований голуб. І так, між нами, останнім часом було виявлено понад три десятка загиблих з такими знаками. Усі вони загинули трагічно або ж вчинили самогубство. Не знаю, що їх об’єднує. Наш художник замалював їх. Ось, погляньте... — він вийняв з-за пазухи невелику папку, розгорнув і показав мені рисунки. Я впізнав кількох з тих, кого бачив у шинку. — Нікого вам не доводилося раніше бачити?“

„Ні“.

„А цього карлика?“ — він показав ще один рисунок.

Я відчув, як захлинаюсь повітрям, і закашлявся.

„Так, я бачив його... — видушив я захриплим голосом. — Раз чи двічі навіть розмовляли“.

„Цілком слушно, що ви про це розповіли, — покивав головою поліцейський і не без іронії додав: — бо вас із ним бачили. І про що ви говорили?“

„Нічого особливого. Про Юлію...“

„A-а, так-так... Юлія... la femme fatale... На жаль, її розпитати не можемо, виїхала до Кракова. А все ж... лише Юлія була темою ваших бесід?“

„Так. Ви ж, мабуть, знаєте усі перипетії наших стосунків“.

„Звичайно, — він усміхнувся у вуса. — Що знає весь Львів, те мусимо знати й ми. А деколи й значно більше... — тут він загнувся, мабуть, спохопившись, що це може скидатися на натяк про їхніх агенток. — Але як ви з тим карликом зазнайомилися?“

„Я з ним не знайомився. Навіть не знаю, як його звати. Він якось підійшов до мене і заговорив. Зголосився передати записку Юлії“.

„Ага... записку... І ви передали?“

Я тут вирішив триматися своєї версії.

„Передав“.

„І знову мушу зазначити, що це похвально з вашого боку. Маю на увазі те, що ви в цьому призналися. Бо є свідки, які бачили, що ви якусь записку писали“.

„Мені нема чого приховувати“.

„Не сумніваюся, пане Яне... не сумніваюся... Ну, що ж, вибачайте, що потурбував. Просто сліди вели до вашого будинку...“

„Які сліди?“

„Сліди з лісу... через оте пасовисько... Хтось ішов до вас... але не дійшов... Однак це жіночі сліди... розмір ноги той же, що й у покійної. На жаль, сніг їх присипав, і відбитку підошви не видно. Тому твердо засвідчити, що йшла саме вона, не можемо. Сліди обірвалися он там — за тією вербою. Вперше щось подібне бачу. Таке враження, що хтось ішов, ішов, а відтак піднявся у повітря. Але менше з тим... Ага, ще забув... Оця книжка... — він витяг з-за пазухи томик Шлегеля. — Ми її виявили в снігу там, де вона повісилася. Це щось наукове. І це доволі дивно. Зазвичай панночки мають при собі якусь поетичну книжку або молитовник. А тут — науковий трактат. Вам, мабуть, це буде цікаво? Візьміть собі. Якщо знайдете там розгадку її самогубства, повідомте нам. Будемо дуже вдячні. І ще одна несподіванка — кудись зник її кожушок. Не могла ж вона серед зими прогулюватися в самій сукні. Навіть якщо вирішила покінчити самогубством. Тоді б на неї усі звертали увагу. А кожушка нема. Отже...“

„Отже, вона не сама повісилася“, — сказав я.

„Браво, пане Яне, мені така сама думка спала, щойно я це зауважив. Але поки що ситуація темна... Ну, моє шанування“.

„А що той карлик?“ — зупинив я його.

„A-а,