Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Ви тепер по нього? — спитав напружено корчмар.

— Та де там, — махнув рукою Вишняк. — Ми три дні в кульбаках майже без перепочину. Відкрий, господарю, кімнату окрему мені, та кімнату загальну — цим чотирьом паничам. І води гарячої у ночви, гарненько помитися не завадить.

— Буде зроблено, — корчмар заусміхався. — То, може, й пообідаєте?

— З превеликим задоволенням.

Корчмар хутко подав їм гарячого борщу зі сметаною та пампушками, а сам побіг метушитися з кімнатами та купанням.

— Отже, — сказав Вишняк, обгризаючи м'ясо з кістки. — Як перепочинемо, ви пройдетеся селом та розпитаєте про того Данила Щебетюка та його черес. Еней піде із Малюком, Щезник із Варганом. Може, почуєте щось нове. Опісля поїдемо в гості до пана Борцеховського. Якщо Данило працює в маєтку, то буде цікаво дізнатися, звідки він дістав черес. І цур мене пек, якщо воно не пов'язано з фальшивим шелягом.

Після обіду ватага роз'їхалася: Гнат з Яремою рушили на північ Яструбиного, де мала знайтися Мотря, а Пилип із Северином — на південь, де мешкала бабця Килина. Вишняк лишився у корчмі.

— Не залякуйте людей, вас і так бояться, — наказав він. — Будьте ввічливими. Переконайте, що про небезпеку не йдеться. Як потрібно, то підмастіть хабаром. Як упруться та не схочуть розмовляти, то дайте спокій.

Дім Килини відрізнявся серед інших хат на вуличці густим жовтавим димом із димаря та неповторним дріжджовим амбре.

Стара годувала курей: їй було далеко за сімдесят, спина нагадувала літеру «Г», від чого пересувалася бабця за допомогою двох палиць, на які спиралася всім тілом. Але попри вік поралася з господарством бабця Килина вельми моторно.

— Хто такі будете? — стара зустріла характерників підозріливо. — Ви не з нашого села.

— Добривечір, хазяйко, ми з Сірого Ордену, — обидва поштиво вклонилися.

— Звідкіля? — хитро блиснули очі. — Я такого села не знаю!

— Характерники ми, бабцю.

— А, сіроманці, тю, — Килина кивнула. — Заходьте. То ви по мою килинівку приїхали?

— Килинівку?

— Самогон так мій зветься, за моїм ім'ям! Люди його кухвами хлебчуть, навіть шляхта не гидує. То ви за пляшкою?

— Ми маємо деякі питання...

— Відповіді не продаю. Самогон продаю. Якщо не купуватимете — здиміть звідси, — стара махнула палицею — було це кумедно і водночас переконливо.

— А якщо купимо дві пляшки, то відповісте? — запропонував Пилип.

— Бігме! Кварта вартує вісімдесят шелягів, — судячи з її тону, то було явно завищена ціна.

— Недешева ваша килинівка, — крекнув Северин.

— Видко, що ви її ніколи не куштували. У будь-якій корчмі переплатите, — стара поправила барвисту хустку на рідкому сивому волоссі. — За цим самогоном з усього полку чумаки приїздять, вся Слобожанщина знає мою килинівку. То чиста сльоза Діви Марії!

Уміє продати товар, віддав належне Северин.

— Дайте нам дві кварти. І відповіді на кілька питань. Решти не треба, — Пилип передав їй пару талярів. — Згода?

Бабця з підозрою забрала срібняки, спробувала по черзі на зуб, зникла у хаті. Повернулася із двома темними пляшками.

— То що там у вас за питання? — спитала Килина дружньо.

— Ми щодо Данила, — почав було Пилип.

— Казала тому бевзю, щоби кинув череса і не маявся дурницями! Казала, що за такі баляндраси сіроманці приїдуть по його душу, — Килина гнівно затрясла палицями. Кури сполохано розбіглися. — Не можна такими речами жартувати!

— Чи вам відомо, звідки він його дістав?

— Та звідки-звідки, з маєтку великого цабе спер, звідки ще. У нього там багато всіляких рідкісних штукенцій. Збирає їх за величезні гроші.

— Отже, Данило ні з яким характерником не бився?

— Та не смішіть стару, — махнула Килина палицею. — На шкільній лаві він останній раз бився. Ото виросло базікало і вигадує казки, аби дівок на сіно затягти. Ви до нього поїдете?

— Поїдемо. Спасибі, бабусю.

— Чуєте мене, сіроманці? Ви йому шкоди не заподійте. Він дурбецало, але добрий хлопчик, нікому лиха не чинив. Як помру, то хто за моєю могилою прибирати буде? Всі роз'їхалися, забули стару Килину, один Данило навідується.

— Не турбуйтеся, бабусю. Нам лишень треба дізнатися, звідки взявся той черес.

— Тоді з Богом, онучки, — заспокоїлася стара. — Нехай килинівка смакує.

Марко вислухав доповідь, скептично подивився на пляшки самогону та конфіскував обидві.

— Як будемо роз'їжджатися, поверну, — пообіцяв він.

Невдовзі повернулися Гнат з Яремою: знайшли Мо-трю та ще кількох свідків того вечора, які підтвердили слова корчмаря та нічого нового не додали. Черес був схожим на справжній, Данило приходив із ним один раз, обмовився про маєток і на тому все.

— Мотря така нічогенька, — зауважив Гнат, багатозначно покручуючи вуса. — Очима мене аж проїла.

— Опиши цю знаменну подію цукерочці Орисі, — запропонував Ярема, якому довелося вислуховувати фантазії про погляди Мотрі всю дорогу до корчми.

Гнат у відповідь показав дулю.

— Треба їхати до маєтку та розпитати Данила особисто, — підсумував Пилип.

— Так, — кивнув Марко. — Поїдемо завтра зранку, аби не повертатися поночі.

Проте зранку поїхати не вдалося.

Корчмар приніс Вишняку аркуш коштовного паперу, прикрашений знайомим гербом з хортами, — офіційне запрошення від пана Борцеховського для панів характерників на невеличку вечерю, написане власноруч.

— «З найкращими побажаннями, Олександр Бор-цеховський», — дочитав Марко вголос. — А він швидкий.

— Що переказати посланцеві пана магната? — спитав обережно корчмар.

— Перекажіть, що ми приймаємо його люб'язне запрошення та приїдемо на домовлену годину.

Корчмар поштиво кивнув і зник.

— Це... дивно, — сказав Северин.

— І підозріло, —