Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Шеляг із чобота. Він фальшивий.

Пилип передав призначенцю монету. Марко придивився, покліпав очима і раптом зареготав. Його сміх поряд з небіжчиком прозвучав дивно.

Марко кинув шеляга Северину: замість тризуба на мідяку було викарбовано чийсь особистий герб. На щиті, розрізаному червоною стрічкою, бігли два хорти; гасло проголошувало: «Nihil verum est licet omnia». Чорнововк передав шеляга Яремі.

— Щастить нам на монети, — пробурмотів Гнат. — То таляр древній, то шеляг підроблений... Краще би справжніх дукачів знайшли.

— Я знаю цей герб, — повідомив Ярема. — Із нових. Належить магнату Борцеховському.

— Молодець, брате, — зрадів Марко. — Твоє знання виграло нам часу! Отже, шлях лежить до пана Борцеховського.

Він помовчав та закінчив іншим тоном: — Після нього ми з вами розпрощаємося.

— Чому це? — здивувався Гнат.

— Бо я не можу керувати загоном, в якому довіряю лише одному брату із чотирьох.

І Вишняк пішов до дуба.

Розділ 10

Коли віз із двома скарбничими забрав безіменного покійника, ватага рушила далі.

Маєток Борцеховського лежав на землях Сумського паланку, неподалік села Яструбине. Характерники їхали швидко, зупинки робили рідко, скакали поночі та прокидалися зі сходом сонця. Усі прагнули дістатися єдиної ланки, яка могла з'єднати зі зникненням Савки.

Слова Марка помітно вдарили по Гнату та Яремі. Бойко жодного разу не дістав зачитаної «Енеїди» і не згадував про тренування з Северином. Похмурий Яровий смалив люльку, вибивав тютюн, забивав наново, зберігаючи непритаманне мовчання. Інший мовчун, Пилип Олефір, поводився незворушно і відлюдькувато, тобто як завжди.

Вони не мали сумнівів, що цього разу клопотання Марка задовольнять. Занадто серйозною була їхня помилка. Що тоді? Їх переведуть до іншого командувача? Чи ватагу розіб'ють, і вони роз'їдуться вартовими по паланках, як то мало статися одразу після Києва?

Коли Северин наважився поставити ці питання Вишняку, той відповів, що гадки не має, як воно буде, а загалом це його не обходить.

За три дні характерники дісталися Яструбиного та зупинили коней біля найбільшої місцевої корчми «Pid kukhlem».

Корчмар хекнув, розгледівши їхні череси, і замість привітання випалив:

— Так і знав! Ви по Щебетюка душу?

— Можливо, — сказав Марко, наче саме за тим і приїхав. — Розкажіть, добродію, що вам відомо.

Корчмар озирнувся (мабуть, за звичкою, бо крім них у вранішній корчмі нікого не було) та заговорив стишено.

— Слово честі, панове, Данило — добрий хлопець, хоч і не дуже розумний, але не треба нічого поганого з ним робити... Якщо треба побити, то ви побийте, але тільки без чарів ваших, без прокльонів... Не заслужив він. Розумієте?

— Розумію, — кивнув Марко. — Насправді, все залежить не тільки від нього, а від розповідей свідків. Тож розкажіть нам у подробицях, як усе було.

Северин швидко кинув погляд на решту: вони також не розуміли, про що йдеться, але вирази облич тримали незворушними.

Корчмар зітхнув, витер руки об рушник, вийшов з-за шинквасу. Потім повернувся, налив собі пива та сів за найближчий стіл. Ватага зайняла лаву навпроти. Корчмар по черзі оглянув суворі пики характерників і ковтнув пива.

— Це сталося на Великдень, точно пам'ятаю. Тоді з маєтку багато людей повернулося, пан Борцеховський на великі свята завжди відпускає робітників до рідні, він великої доброти людина... Данило прийшов напідпитку, та це не дивно — всім відомо, що його бабця Килина, бережи її Господь, жене такий самогон, що від одного ковтка волосся дибки. Вам налити, до речі? За рахунок закладу.

— Ні, дякуємо. Продовжуйте оповідь.

— Так, так... Щебетюка тут усі люблять, а після початку служби на пана Борцеховського полюбили ще більше, бо він як вертається до села, то завжди приносить із собою якісь цікаві гостинці... Як ото цигарки з заморського тютюну. Великі такі, товсті й брунатні, смак чудернацький. Ви такі куштували?

Призначенець проігнорував питання та поставив власне:

— На Великдень він теж щось приніс?

— Так, так... Спочатку ніхто і не помітив, бо він його собі на пузо натягнув, аж потім розгледіла Мотря, та як заголосить — бісовий пасок, бісовий пасок! Я обернувся на вереск та бачу Данила: руки в боки, посмішка до вух, а на животі у нього черес із трьома клямрами!

— Справжній? — спитав Марко.

— Та де ж мені знати, пане лицарю, я ті череси здаля бачив, як ото на вас зараз дивлюся. На вигляд схоже: клямри на місці, одна наче мідна, друга срібна і третя золота, як ото гроші від шеляга до дукача. Ну, всі заголосили, мовляв, де його взяв, а хто, а звідки, а що тепер буде... Данило розсміявся та пообіцяв розповісти все, як пивом пригостять. Хтось кухля підсунув, він випив та й каже — побив я одного нахабного характерника та черес у нього забрав! Всі йому — брешеш, куди тобі характерника побити, ти ж навіть проти отця Фоки не встоїш... Отець Фока то наш священик тутешній, йому вже під дев'яносто, — пояснив корчмар та собі ковтнув пива.

— І що було після?

— Ну, власне, це все, — сказав корчмар. — Цілий вечір Щебетюк вихвалявся, розповідав, що тепер у Сірий Орден піде та характерником стане. А як захмелів, обмовився, ніби знайшов черес у маєтку.

— Більше він його не приносив?

— Не приносив, пане лицарю. Данило потім як протверезів, то благав язиком не плескати, та хто його там слухав.

— Іншим характерникам про це не розповідали?

— Боже збав! Не хотів горопасі негараздів улаштовувати. Щебетюк — гарний хлопчина, хоч і бовдур, кажу вам. Але люди патякають, така вже наша натура, слово туди, слово сюди, з села до села, так увесь паланок знає, от воно й до сіроманців докотилося. Як вашу п'ятірку побачив, так і зрозумів, що по Данила приїхали. Характерницькі череси краще не займати...

— Дякую за