Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Не знаю, — відповів Марко. — Може, кілька годин.

— Чи можна його якось... змусити перекинутися?

— Ні. Все залежить від сили волі. У будь-якому випадку він обернеться: головне, аби перетворення не вбило його, — Марко застібнув жупан і затягнув черес.

— Перетворення може вбити?

— У такому стані — може. Ми лише зупинили кров, а ти поранив його сріблом. Подорожником це не лікується, — Марко глянув на Олефіра. — Брате Варгане, чи можеш сходити до села за їжею? Помираємо з голоду.

— Авжеж, — Пилип без питань покрокував до селища.

— Краще б я пішов... Варган усю ніч не спав. А я, каюся, заснув, — зізнався Ярема.

— Я відправив його не просто так, — тут Вишняк став схожим на старого себе. — Треба поговорити.

Гнат насупився. Северин потупив очі. Ярема зітхнув. Марко обвів усіх важким поглядом та зупинився на Чорнововку.

— Саме через це я не даю других шансів, брате. Ти знову не сказав мені правди. Ти знову підвів мене. І цього разу поставив під загрозу не тільки себе, а й товаришів.

— Це було наше спільне рішення! Ми утрьох проголосували, — вступився Гнат.

— Знаю. Але саме з Щезником я вже мав розмову щодо довіри, — Вишняк похитав головою. — Вочевидь, ви не маєте її до мене. Настільки, що самотужки готові лізти до чорта в зуби. Ви хоча б уявляєте, куди збиралися йти за цим невідомим типом? І що могло статися, якби брат Варган не попередив мене?

Мовчання стало йому відповіддю.

— І не здумайте ображати Олефіра, бовдури, — гримнув Марко. — Він вас порятував, а не зрадив! Без нього ви... Господи Ісусе, навіть не зметикували прийти раніше та розвідати місцевість! Чого вас узагалі навчали?!

Трійця потупила очі. Вишняк опанував себе і продовжив спокійно:

— Одним лише посланням у вас посіяли розбрат, підозри та зневіру. Вас збивали з пантелику, а ви й раді були повірити. Адже страшними таємницями легше виправдати все навколо, чи не так? Скажу якомога простіше: немає ніякого заколоту, страшної таємниці, абощо. Ви переплутали, де свій, а де ворог, і рушили в пастку.

— Ми були готові до неї, — наважився сказати Северин.

— Думаєте, змогли би самотужки протистояти їм? Марко вказав пальцем на полоненого вовка.

— Уявіть, що він зробив із Павичем, аби той розповів усе. Не тільки про себе, а й про вас. Хто ви. Які на вигляд. Що любите, що ненавидите. Уявіть, чим вони його змусили записати це повідомлення. До якої межі довели, що він зрадив вас.

Ярема почервонів. Северин бездумно обривав пожухлу траву.

— Уявіть, що він у полоні вже місяць... І ви ледь не потрапили туди. Через власне невігластво, погорду та самовпевненість.

— Вибач, брате Кремінь, — сказав Ярема. — Ми повелися нерозважливо.

— Так. Вибач, — кивнув Гнат. — Ми напартачили.

— Вибач, — пробелькотів Северин.

— Подякуєте Варгану. Бо дідько знає, що б із вами було без нього, — Марко кинув погляд на вовка. — Сподіваюся, ця пташка зацвірінькає, бо інакше відповіді ми знайдемо нескоро.

Марко пішов до дуба відправляти термінові повідомлення.

Після недовгої мовчанки Гнат і Северин на два голоси розповіли Яремі про гонитву та битву з вовком, про повернення, хутір та дорогу на возі. Найбільше шляхтича вразила згадка про Вільну Зграю.

— Тобто... Ось цей... Він міг...

— Я майже певен, — сказав Северин. — Мій вчитель казав, що Вільна Зграя робила так під час Вовчої війни: виманювала схожими повідомленнями... А я, йолоп, зовсім забув.

— Хіба твій батько не знищив усіх тих недобитків?

— Не всіх. У його списку лишилися десятки імен.

— Але навіщо? — хитав гривою Ярема. — Навіщо викрадати нас? Яка мета? Нащо це робити?

— Гадки не маю. Але Савка у них.

Повернувся Марко і розмова стихла. Гнат та Северин непомітно для себе задрімали та прокинулися, коли прийшов Пилип із кількома паляницями, овочами, сиром та салом.

— Дякую, братику, — сказав йому Ярема. — За все дякую. Ти нас порятував.

— Не варто, — відмахнувся таврієць.

— Ні. Я був йолопом. Ти мав рацію, — наполягав шляхтич.

— Так, я мав рацію, — погодився Пилип.

— І я дякую, — додав Северин.

— А я піду до вітру, — сказав Гнат.

Деякі речі не змінюються, — подумав Чорнововк.

До кінця сніданку дихання бранця почастішало.

— Почув сало, падлюка... Зараз очуняє.

Очі вовка розчахнулися. Він спробував ворухнутися, засичав крізь замотану пащеку, а потім забився у судомах. Його тіло попливло брижами.

— Будьте напоготові, — Марко скочив на ноги. — Якщо розірве пута, спробує втекти!

Мотузки розірвалася разом із хутром. На обличчя характерників порснула кров, а скоцюблене тіло страшно захрипіло. Бранець вибалушив очі, притулив руку до пораненого боку, застогнав і харкнув кров'ю.

— Погано, — Вишняк схилився, проводячи руками над пораненням, шепочучи замовляння.

Полонений знову плюнув кров'ю, завищав голосно, поки не скінчилося повітря в легенях, смикнувся, обвів їх невидющим поглядом, аж тіло його обм'якло, очі заскляніли, а дихання спинилося.

Марко створив нову чару і сильно потрусив чоловіка за плечі. Голова безпорадно мотлялася на розслаблених м'язах шиї. Вишняк навідмаш ударив бранця по щоках, але марно: він бив покійника.

— Трясця, — характерник підвівся і щосили гупнув ногою по землі. — Єдиний слід просрали!

— Не єдиний, — втрутився Пилип.

Марко підняв на нього лютий погляд.

— Що ти маєш на увазі?

— Я обшукав його речі. У кишенях штанів, крім персня Савки, було три таляри і двадцять шелягів. А також один шеляг у чоботі.

— Чудово, брате, — саркастично відповів Вишняк. — І що з