Влада Клімова - Скажи, що любиш, Влада Клімова

Ближче до ночі Аліса прокинулась і, натиснувши маленький нічничок, стала тихо милувалась своїм прекрасним коханим чоловіком. З першої миті їх доленосної зустрічі вона обожнювала кожну клітиночку його мужнього і красивого обличчя: чарівні шовкові брови та звабливі вуса бездоганної форми. Ці солодкі ніжні вуста, що завжди зводять її з розуму...

Коли Вадим відкрив очі, дружина всім серцем поринала в його окрилену душу.

– Моя дружина: перед Богом і перед людьми. Господи, який же я щасливий. Як безмежно тебе кохаю. Що мені зробити, щоб подарувати тобі ще більше щастя? – прошепотів він.

– Неймовірне маленьке диво, – однозначно відповіла Аліса.

– Найбільше у світі я теж хочу саме його, – прошепотів він.

Так це була тільки їх ніч, під зорями, що сяяли на небосхилі за велетенським вікном. Її ще називають шлюбною. Та здається в житті цих двох – всі ночі були шлюбними. І зовсім не вперше Аліса покірно відкривалась, поглинаючи насолоду всім своїм єством, а поміж коханням напівсвідомо пестила свій животик, наче допомагала хвостатим завойовникам знайти в її чарівному тілі найзатишніший куточок. Вона ще не знала, що неймовірне маленьке диво в ній уже жило...

Через кілька днів, сусідніми рейсами, Назаренки зі Стасом вилетіли з Борисполя – хто куди. Молоду сім’ю чекала прекрасна весільна подорож до Монако, а Стас повертався на роботу в Мілан. Звичайно ж, завдяки шенгену, друзі домовились через кілька днів знову зустрітись і товариш пообіцяв, що на своєму швидкісному Chevrolet Camaro, покатає їх по незабутніх куточках матінки-Європи. В шалених планах молодят були ймовірно: Париж, Неаполь, Марсель і, звичайно ж, Мілан.

Просто заради цікавості, Назаренки вже побували в шикарному і незабутньому казино «Монте-Карло» та відвідали перлину туризму – трасу Формули-1. Під Неаполем вони лазили на Везувій, а в Марселі катались на яхті та їли мідій в прованських прянощах. Але коли Стас привіз їх до себе в Мілан – час побіг так швидко, що голова йшла обертом, особливо в Аліси... Окрім вечора в «Ла Скала», все інше Назаренки пам’ятали уривками та систематизували тільки тоді, коли відкривали незліченні фото і відео у своїх телефонах.

Париж вони залишили на фінал подорожі, а перед розставанням вірний друг запросив молодят у чарівний ресторанчик, просто неба.

Щаслива парочка вже виглядала приголомшливо. Статний засмаглий красень Вадим, зі своїм неповторним смарагдовим поглядом, та ніжна і тендітна шоколадка Аліса – засліплювали оточення шармом і красою. На майданчику, під зорями, наживо грали музики й навіть був присутній невеличкий кордебалет. Трійця вже закінчила насолоджуватись стравами та відпочивала за коктейлями, коли старший серед музик, з гітарою підійшов до їх столика і привів за собою веселих танцівниць.

Зазвучала запальна Тарантела й артисти запросили Алісу до танцю. Вадим ще й досі пам’ятав, як вона не любить швидких витребеньок і тому, ввічливо приклавши руку до грудей, негативно закивав головою:

– Grazie! Mille grazie!

Але дружина зараз виглядала такою щасливою, бо доторкнулась до руки коханого і, сяючи яскравою посмішкою, попросила:

– Чого ти, хороший мій! Я потанцюю...

Вона уважно подивилась на рухи танцівниць, повторила їх і гаряче поринула в прекрасний танок. Її прикладу наслідували й інші відвідувачі та вже скоро заклад потопав у щасливих посмішках. Гарнюня маленька танцівниця у коротесенькому пляжному платтячку, що чарівно підкреслювало гнучке і сексуальне дівоче тіло; з пухнастими локонами, розсипаними по засмаглих плечиках – приголомшила Вадима. Він думав, що бачив і знає про кохану все, та зараз наче загіпнозований не міг відвести погляду від свого скарбу. А Стас, що познайомився з дружиною товариша під час серйозної урочистості, тепер з розумінням і посмішкою слідкував за давнім другом:

– Що, брате, продовжує дивувати тебе кожного дня?

– Ой, Стасе-братику, і кожної ночі. Коли я вперше побачив її в тій адміністрації, то навіть уявити не міг: яке це багатогранне і неймовірно прекрасне створіння, талановите і безмежно віддане. Тому я покохав її миттєво і на все життя. Ми – дві краплинки цілого світу, за який я без жалю віддам, і тіло, і душу...

– Та це я з самого початку зрозумів. Як і будь-хто, побачивши вас хоча б одну мить разом, – зітхнув Валігура.

А танок, тим часом скінчився і розпалена та щаслива Аліса повернулась до столика. Вона сіла до чоловіка на одне коліно й ніжно обійняла його за шию.

– Я принесу нам ще по коктейлю, – здогадливо запропонував Стас і відійшов до бару.

– Ти ж не танцюєш швидких танців, – заглядав їй в очі шаленим поглядом Вадим, а вона потерлась носиком об його ніс і щиро зізналась:

– То було давно, коханий! А зараз я танцювала для тебе і, здається, можу все на світі.

– Ти така гаряча... Я дуже хочу тебе, моя чарівна італієчко, – відповів зізнанням чоловік, а вона розсміялась своїм прекрасним сміхом і перепитала:

– Прямо тут? А що скажуть всі ці люди?

– Що я кохаю тебе до нестями й хочу завжди та всюди, – не в змозі відмовитись від її вогню, прошепотів Вадим і справді відчував, що невідкладно повинен піднятись з дружиною в номер.

Стас тільки й встиг підійти до столика, але парочка вже зібралась і було зрозуміло, що коктейлі та його компанія близько не зрівняються з тим, про що домовилися ці двоє.

І вже не вперше за шлюбну подорож крихти одягу розлетілись в різні боки, а доведений до відчаю її танцями чоловік цілував дружину гаряче і безсоромно. Збуджена його пестощами Аліса тремтіла від божественної насолоди, бо її коханий знову не стримував пристрасті та накопичених бажань. Він утопав в ній жадібно і натхненно так, щоб наповнити всю до дна впертими хвостатиками й точно привезти додому з теплих країв малесеньке диво.

Вранці втрьох, зі Стасом, вони повинні були летіти в Париж, але Алісі чомусь стало дуже зле. Бідолашна намагалась стерпіти, та настирлива нудота просто не відпускала її з ванної кімнати. Вадим подзвонив другу і сказав, що на Ейфелеву вежу їм сьогодні точно не піднятись. Товариш, жартома, привітав «породистого жеребчика з добре виконаним шлюбним завданням» і пообіцяв, що завтра обов’язково відвезе парочку в аеропорт. На пляж вони теж не пішли. Чоловік приніс коханій її улюбленої води та соковитих місцевих фруктів, але нічого з цього вона й бачити не могла.

– Може це твої вчорашні танці завадили? Чи з’їла щось не те? – ніжно пестив жінку Вадим, а вона була на диво блідою і кволою. – А може це те, чого ми так неймовірно чекаємо? – наче дитина, не міг вгамувати щастя дорослий і безмежно щасливий чоловік, хоч спостерігати за дружиною в такому стані – було абсолютно неприродно і жалісно.

Вперше в житті, в літаку Алісу теж страшенно нудило. Не на жарт стурбований її станом Вадим ніжно пригортав свою чарівну краплинку до грудей, а вона тихо ховала щасливий погляд і тільки встигала хапати пакети. Інколи жінка поглядала за вікно літака і таємниче посміхалась. Їй здавалось, що зараз вони з коханим пролітають десь поряд з тією величною силою, що подарувала їм доленосну зустріч, шалені почуття та, швидше за все, прекрасне малесеньке диво з оксамитовим поглядом. І хоч почувалась вона жахливо, та вже настирливо чекала на нього.

Розділ 9. Як знати напевно

По прильоту додому, Аліса відпочила і їй стало трішечки краще. Наступного дня вона заспокоїла чоловіка і відправила на Поділ, а сама миттю збігала до аптеки. Домашній тест красуню не підвів і видав законні дві смужечки. Тепер вона сиділа на величезному круглому ліжку, пестила його поверхню і ніжно посміхалась. Не важко було здогадатись, що завагітніла вона саме на цьому місці, з їх першого незахищеного і божественного єднання. А вже потім було дивне запаморочення на високих східцях Андріївської церкви, в день вінчання. Хоч тоді вона думала, що то від хвилювання. Потім кілька разів було недобре під час шлюбної подорожі, коли вони з Вадимом уже настирливо працювали над збільшенням сім’ї. Та тепер Аліса знала і хотіла їх прекрасної маленької крихітки понад усе на світі.

Маючи звичку: все і завжди доводити до логічного кінця, вона пішла до діагностичного центру на Кільцевій. Там уважний лікар впевнено підтримав її щасливі підозри. Але він чомусь наполягав на вдвічі більшому строку вагітності? Не дивлячись на статеві стосунки з Вадимом майже з першої зустрічі, Аліса довіряла досвіду коханого і стверджувала, що лікар помиляється. Той направив її на якісь аналізи та запросив на УЗД через два тижні. Він запевняв, що тоді в центрі точно зможуть відповісти спантеличеній жінці: як про строки, так і про кількість діточок, що живуть в її тендітному тілі... А от ця новина видалась піднесеній красуні майже жахливою!

Після шлюбної подорожі в банку у Вадима Георгійовича накопичилось безліч важливих справ. Але сьогодні Аліса ледве дочекалась його. Почувши новину Вадим повинен був закружляти її від щастя на руках, а він теж став чомусь дуже серйозним.

– О, Господи! Як? Та може те світило медицини помилилось? Ти ж у мене сама ще дитятко. Як ти будеш носити та вперше народжувати відразу двох? От я нездара! – бідкався він.

Та Аліса ніжно пестила його шовкові щічки й заспокоювала:

– Ну, коханий, ти ж так марив про велику сім’ю...

– Але ж не про всю відразу. Сонечко, мені страшно! – стривожено шепотів майбутній тато.

А через два тижні Алісі Сергіївні дійсно підтвердили, як аналізами, так і на УЗД, що вона носить під серцем двійняток.

Спочатку все було добре. Навіть марудний токсикоз і запаморочення трішки відступили, та почались інші неминучі зміни в організмі майбутньої тендітної матусі. З часом Назаренки дізнались, що у них народяться не просто двійнятка, а дівчинка з хлопчиком. Інколи, на мить забуваючи про щоденні страждання своєї коханої, щасливий чоловік наче літав. Але коли вони перевіряли стан судин і серця майбутньої крихітної матусі – його шалено закохане серце огортав нестерпний біль. Вадим уже не радий був тим божевільним заняттям, які передували нинішній ситуації зі здоров’ям найдорожчої у світі жінки та винив у всьому не природу, а себе.

– Знаєш, Стасе, я повний дебіл, – жалівся він вірному другу, коли розмовляв з Міланом по Skype. – Не міг нормально подарувати коханій крихітне дитятко! Я спати не можу, так боюсь. А у нас лише трішки більше, ніж половина строку...

– Назаре, та чого ти кіпішуєш? Я в такому взагалі без поняття, та це й на краще. Але в Італії розповсюджені дуже великі сім’ї. У мене самого кілька таких знайомих. І всі вони розповідають одне і теж: тяжко, страшно, але ж можливо і неймовірно прекрасно! – підтримував Вадима товариш.

Тяжко, страшно, але неймовірно прекрасно протікали дні молодої сім’ї Назаренків, в очікуванні найважливішого в їх житті дива. Аліса вже якось призвичаїлась до постійно підвішеного стану і невгамовно ніжно пестила маленьких крихіток, що безжально катували свою матусю. Скоро Вадим наполіг на необхідності взяти в дім помічницю по господарству і вони, з трьох десятків претенденток, вибрали гарну працелюбну жінку з передмістя. Таким чином завбачливий чоловік допустив в будинок людину, яка мала його суворий наказ: при будь-яких негараздах, чи навіть підозрах на такі – негайно телефонувати йому і лікарям. Здавалось, жінка була щирою та кмітливою і навіть Аліса з нею дещо повеселішала.

Інколи до Назаренків приїжджала старша донька Вадима і тоді Алісі було зовсім непереливки. Тринадцятирічна Даринка, в якій вже просто вирували жіночі гормони, бігала по дому, розповідала якісь дурниці про друзів, показувала безліч фото і відео і доводила вагітну «мачуху» до повного виснаження. Звичайно, дитина навіть не підозрювала, що неймовірно ускладнює стан слабкої татової дружини, а може її це навіть заводило? Як знати напевно?

Та одного разу сталося дивне. Помічниця Галя повернулась з Борщагівського ринку зі свіжими продуктами й почала готувати обід. Аліса тихо відпочивала в подушках нагорі, коли хтось подзвонив у високу хвіртку. Галя подивилась на монітор пристрою, що фіксував цілодобовий огляд камер спостереження, попросила почекати й пішла відзвітувати хазяйці. Аліса тільки-но задрімала, але піднялась на ноги та пішла подивитись. За двором стояла абсолютно незнайома жінка та просила впустити, щоб викликати швидку, бо телефона у неї немає, а на зупинці дуже погано якомусь дідусеві.

Важко уявити жінок, які не купляться на страждання старенького й Аліса впустила в дім чужу. Та зробила звичайний виклик на 103, подякувала і мирно пішла на вихід. Але перед цим ще попросила у Галі води. Аліса повернулась до себе нагору, а непрохана гостя, що нібито «не мала телефону» дістала звичайний смартфон і зробила кілька знімків з фото закоханої парочки, які були щедро розставлені по дому.

Далі все відбувалось, як в банальному телесеріалі, з детективним підтекстом. Після обміну життєвими історіями між закоханими ще на Дарниці – Вадим пообіцяв Алісі та неухильно дотримувався повного ігнору її гидких родичів. Але ж стервезна старша сестра вже дізналась в адміністрації від пліткарок, що красуня-Аліса вийшла заміж за багатого й успішного, та тепер «царює» у власному маєтку десь за містом.

Спочатку сестра Віра почала надзвонювати Алісі та вимагати грошей «мамі на ліки», та коли про це дізнався Вадим – давній номер, разом зі стареньким смартфоном зник назавжди, а його місце в сумочці від Prada зайняв новий айфон, з абсолютно невідомим для дурнуватої рідні номером. Звичайно, Аліса поновила контакти з небагатьма дорогими їй людьми, та набридливі «родичі» наче відчепились.

Вірна подруга Аліси – Лана, яка була присутня при доленосній весняній зустрічі теперішніх Назаренків, вже неодноразово побувала в їх гарненькому домі на Софіївській Борщагівці. Але навіть, якщо й заздрила подрузі, то видно цього зовсім не було. Вона і досі працювала в адміністрації та навіть намагалась приструнити деякі довгі язики, але ж хіба нормальна людина може впоратись з отруйними гадами? Якось сестра Віра навіть спробувала підстелитись до Лани з грошима, щоб дізнатись адресу Аліси. Та дівчина послала її якомога далі й, звісно, сповістила про це Назаренків. Але за нинішніх обставин такі незначущі подробиці тут же забувались, бо кожного дня відбувалось щось нове.

Нікому й в голову не могло прийти, що тупенька і товста сестра Віра уже дізналась про першу сім’ю Вадима. Вона довго полювала під школою на його доньку, щоб налаштувати Даринку проти нової сім’ї. Одначе її алкоголік все ж мав трохи більше мізків і порадив дружині не йти аж так напролом. Спочатку треба було прослідкувати за Даринкою, за місто, і тільки потім підіслати когось зі знайомих жіночок в особняк Назаренків, для підтвердження інформації.

Усе вищезазначене наштовхує на думку про, як мінімум, захоплення сім’ї фінансиста в заручники, з метою вимоги викупу. Але ж не будемо дарувати таких вишуканих компліментів підлим і заздрісним створінням. Звичайно, в затишному домі Аліси та Вадима було вже чим поживитись, та здається у нахабних куренівських родичів зріли зовсім інші плани. А та жаліслива жіночка «без телефону», що просилась подзвонити на 103, якраз і була хорошою знайомою Віри. За фотопідтвердження вона отримала від гидкої парочки, не більше не менше, як застілля з випивкою.

Розділ 10. Адам і Єва

Гучне свято, з приводу тринадцятиліття Даринки, вирувало в кафе з друзями, без участі Аліси. Тато Вадим заїхав зовсім ненадовго, подарував доньці давно жаданий нею подарунок – сережки з діамантами та помчав на Софіївську Борщагівку до своєї маленької коханої дружини.

Сьогодні вечір в Аліси та Вадима видався, на диво, тихим і чарівним. Вони лежали на улюбленому круглому ліжку біля величезного вікна і милувались як захід сонця, поступово, передає володіння небосхилом прекрасним зорям... Ще коли Назаренки шукали собі житло, Аліса миттю запала душею на це панорамне диво та уявляла собі: як вони з коханим будуть проводити щасливі вечори. Ця її мрія уже здійснилася, як і шалене бажання народжувати коханому красивих діточок. Хто ж міг подумати, що доля подарує їй виконання другого бажання – з перевиконанням?

Бідолашна вагітна вже прийняла необхідні ліки й нагодувала коханого смачною вечерею. Галю вони відпустили додому, та просто насолоджувались тишею. Вадим ніжно обіймав доволі повненький животик дружини й відчував, як час від часу, хтось зі спадкоємців намагається «привітатись» з таточком. Тоді чоловік танув від блаженства та у своїх мріях поринав кудись до зірок. Не важко було здогадатись, що він зараз уявляє: якими саме будуть їх неймовірно прекрасні Адам і Єва...

Вранці Галя приїхала трохи раніше і Вадим, ніжно поцілувавши Алісу, вибрався на Кільцеву. Сьогодні в банку планувалось просто море роботи, тому фінансист настирливо петляв між інших автомобілів, щоб швидше потрапити на Поділ. Уважна, як завжди, хазяєчка перевірила записи покупок і попросила помічницю сходити на ринок за улюбленою зеленню. Жінка швидко зібралась і вийшла. На хвіртці вона майже зіткнулась з Даринкою, яка сьогодні чомусь прокинулась занадто рано. Виявилось, що дівчинці просто припікало похвалитись перед мачухою татовими сережками.

Найрідніші жінки Вадима Назаренка сиділи на другому поверсі й, завдяки численним фотогалереям, обмінювались враженнями: одна про вчорашню гулянку, а інша – про подорож Європою. Наразі Аліса почула виклик від хвіртки та попросила Даринку відчинити швидкій Галі. Неуважне дівча, навіть не поглянуло на монітор та натиснуло кнопку. Яким же було здивування обох красунь, коли замість Галі посеред холу намалювалась старша сестра Аліси – Віра.

– Господи! Хто це? – винувато забелькотіла Даринка.

– Познайомтесь, – спокійно відреагувала на непрохану гостю Аліса. – Це моя старша сестра Віра Сергіївна. А це донька мого чоловіка від першого шлюбу – Даринка.

Товстуха Віра, наче в тумані, крутила головою і роздивлялась: в якому прекрасному світі живе її молодша, донедавна дуже нещасна, сестричка.

– А так, так! Приємно, – відсторонено кивала вона і продовжувала зловтішно ковтати слину.

– Дариночко! Будь ласка, піди в нашу з татом спальню, там на столику мій особистий тобі подарунок, – намагалась розібратись з Вірою наодинці Аліса.

Шалено обожнюючи подарунки, мала зірвалась з ніг і кинулась знову нагору.

– Ти як мене знайшла? – тепер іншим тоном запитала у віроломної родички Аліса.

– А що тебе шукати? В адміністрації кожна собака знає про твій небувалий злет, – збрехала та.

– Це не правда. На відміну від тебе, я ніколи не роздавала фальшиві автографи, – настирливо трималась Аліса.

– Та годі тобі, сестричко. Я страшенно рада за тебе. Он який у вас палац! А можна мені ближче подивитись на те диво, що сяє нагорі? – підступно посміхнулась Віра, показуючи на панорамне вікно.

– Будь ласка, – щиро погодилась хазяйка «дива». Товста тварюка аж занадто жваво опинилась на другому поверсі, а ввічлива господиня почала тихо підійматися сходами, щоб все-таки поговорити з непроханою гостею сидячи.

Не встигла вона дійти й до середини, як Віра з усіх ніг побігла назустріч і з силою штовхнула Алісу вниз. Нещасна вагітна жінка похитнулась і, втративши рівновагу, здійснила фатальний «політ» аж на середину холу. Тоді Віра накинула на голову невеличку хустку, що до цього прикрашала її обвислу шию і десь взяла темні окуляри. Опустивши низько голову, вона вислизнула з-під чисельних камер геть.

Даринка почула дивний шум і вибігла зі спальні. Побаченого дівчинка не забуде вже ніколи. Її юна мачуха лежала посеред кухні з розкиданими руками й не ворушилась, а іншої жінки – ніде не було. З криками мала побігла вниз і намагалась якось допомогти нещасній дружині тата, й саме за цим процесом її застукала домашня робітниця.

– Ти що наробила негідниця? – на диво владно закричала Галя, а дівчисько як всі неврівноважені підлітки, в істериці, вже ридало на весь дім.

– Я нічого не робила! Це не я… Тут була якась тітка. А тепер її немає, а Аліса померла, – продовжувала істерити дитина, та сільська жінка зорієнтувалась майже миттєво і викликала «швидку». Далі вона тремтячими руками набрала Вадима.

– Вадиме Георгійовичу, це я – Галя. У нас страшна біда. Я не вберегла Ваш скарб. Аліса Сергіївна попросила купити зелень. Мене не було хвилин двадцять. Тут ще прийшла Ваша донька… А тепер Аліса Сергіївна лежить на підлозі, наче нежива. Я вже викликала «швидку». Прошу, будь ласка, приїздіть як тільки зможете...

Від почутого нещасний фінансист спочатку завмер на мить, а потім прожогом кинувся з кабінету, де підписував угоду. Не пам’ятаючи себе, Назаренко влетів до кімнати охоронців і підполковник Крук навіть піднявся йому назустріч, бо зроду не бачив товариша таким блідим.

– Вадику, щось сталося? – врівноважено поцікавився він.

– Славо, біда! Моя дружина... Молю, їдьмо. Ти поведеш, бо я не зможу, – навіть в такому стані ще правильно розставляв пріоритети Вадим.

– Хлопці, я на виїзд, – скомандував підлеглим відставник і автоматично перевірив зброю під піджаком.

Він завів свій «броньовик» і помчав у бік Кільцевої.

– Вадю, що діється? Що з Алісою? – намагався професіонально зорієнтуватися в екстремальній ситуації підполковник Крук і тому розпитував.

– Не знаю, Славо! Домогосподарка подзвонила і сказала, що моя донька вбила чи покалічила Алісу...

– О Господи! Везе ж тобі на жінок, Вадику. Поки що не панікуй. Вони викликали лікарів? – дістав з заднього сидіння тривожну фару водій. Тепер вони поїхали швидше, бо хоч деякі автомобілі на дорозі стали пропускати чорний броньований мінівен, з тривожними вогнями на даху. У Вадима знову задзвонив телефон.

– Що, Галю! Кажи, – трусився бідолаха.

– Вадиме Георгійовичу, швидка прибула. Ваша дружина жива, тільки сильно впала. Її везуть в дев’яту лікарню.

– Розвертайся, Славко. Їдемо в дев’яту міську.

З грубими порушеннями дорожніх правил підполковник хвацько розвернув важке авто, залишаючи на асфальті чорні відбитки шин і помчав в напрямку Шевченківського району.

Коли чоловіки прибули на місце, операція вже йшла. Сидіти на лікарняній лавці Вадим не міг і тому бігав по сірому коридору туди-сюди. Повз них прошелестіла медсестричка і нещасний намагався зупинити її, проте тренована дівчина миттю оббігла його й зникла за зачиненими білими дверима.

Здавалося доки вийшов лікар, пройшла ціла вічність. Сивочолий хірург подивився на присутніх і спокійно спитав:

– Хто з вас чоловік постраждалої?

– Я! – підбіг до нього Вадим і стурбованим поглядом намагався залізти лікарю в голову, щоб відразу дізнатись всю правду про стан коханої.

– Ну, словом, так, – дивлячись на його страждання, з розумінням зітхнув медик. – Ваша дружина жива і зараз її стану нічого не загрожує. Та, на жаль, обидва плоди довелося вилучити. Від такого падіння вони були нежиттєздатні. А пацієнтка, з важким струсом мозку, зараз знаходиться в комі.

Знову від почутого Вадима затрясло і він, не пам’ятаючи себе, сильно вдарив кулаками об стіну. Зі збитих кісточок на руках бризнула кров.

– Та що ти робиш, дебіл! – скрикнув підполковник і встиг скрутити товаришу руки за спиною, бо Вадим явно не збирався зупинятись. – Вибачте, лікарю, а можна моєму другу чогось заспокійливого? Бо він ще знадобиться нам цілим...

– Так, звичайно, – зняв з голови шапочку хірург і провів чоловіків по коридору. Він відчинив якісь двері та скомандував:

– Любаню, вколи хлопцю, що там у тебе є зі швидких седативних, тільки щоб не спав і оброби йому руки. А я – відпочивати.

Після ін’єкції Вадим став набагато спокійнішим, навіть якимось байдужим. Він сидів в коридорі, склавши обсипані білим кровоспинним порошком руки, як буддійський монах, і тихо шепотів:

– Дітки мої ріднесенькі... Крук, вони ж ніжками мене торкались, а тепер нежиттєздатні. А моя дівчинка? Славо, я без неї ні дня не проживу...

– Тихо, Назаре. Аліса сильна, вона обов’язково одужає й у вас все ще буде. Хіба ж я знав, що мій Тимурчик до диплома не доживе? Але ж якось дихаю. Всі під Богом ходимо, – намагався використати свою біду, як приклад, підполковник.

– Та до дідька такого Бога, бо одна моя рідна людина відібрала відразу трьох найдорожчих, – знову закричав Вадим так, наче седативне зовсім не діяло.

В коридорі раптом з’явився той лікар і Крук миттю вирішив, що Алісі стало гірше, але прибитому товаришу він нічого не сказав. А медик, що в житті бачив дуже багато поганого, сьогодні чомусь перейнявся окремо взятим випадком і пояснив:

– Слухайте, везіть його додому. Зараз сидіти тут марно. Жінка все одно проспить ще довго. А якщо будуть зміни – ми повідомимо.

– Покажіть мені її, будь ласка, – зірвався з лавки Вадим і намагався навіть стати перед лікарем на коліна.

– Та хоч, будь ласка, хоч як. Пацієнтка в реанімації й нікого я туди не пущу. Тому їдьте собі додому. Попереду вас чекає ще дуже багато роботи, а зараз відпочивайте.

– Я не поїду, – вперто заявив Вадим.

– Вибачте, але наше приміщення не призначене для ночівлі. Тому дуже прошу його покинути, – суворо сказав лікар і уважно подивився на друга бідолахи: – З ним є кому побути? Діти ще є?

– Ой, лікарю! – відійшов з медиком на кілька кроків підполковник і тихо пояснив: – Будемо розбиратись, але здається саме його старша донька і скинула молоду дружину зі східців. Та я Вам цього не говорив.

– А я нічого й не чув, – з розумінням відповів медик. – Ну, тоді я так розумію, що залишаєтесь тільки Ви? Удачі.

Розділ 11. Жінка без обличчя

З горем пополам, В’ячеслав Янович домовився з Вадимом про ніч у себе вдома. У звичайній подільській квартирі пахло медом. То дружина підполковника Крука готувала домашню пахлаву. Після лікарняного заспокійливого, підполковник додав Вадиму в десерт трохи коньяку і тепер точно знав, що той поспить. Він облаштував нещасного в кімнаті загиблого сина та пішов розбиратись у ситуації.

Спочатку подзвонив лікарю й дізнався, що стан Аліси без змін. На цей час навіть така інформація була позитивною. Далі набрав Тамару Назаренко і довго розпитував про те, що повідомила їй донька, але нічого розумного не почув. У дівчинки продовжувалась істерика і вона тільки стверджувала, що невинна. Підполковник занадто добре і давно знав усіх Назаренків і в його голові не вкладалась картина надуманого злочину. Навіть якщо Даринка випадково зачепила Алісу на східцях – це бачили численні камери в домі. Тому ранком, пославшись на кримінальний підтекст події, він попросив у голови відділення банку кілька годин і, спочатку відвіз Вадима в лікарню. Потім, з ключами від особняка, поїхав за відеозаписами. Крук планомірно зібрав на флешку набагато більше записів, ніж треба було за часом, і повернувся на роботу.

У підвалі фінансової установи на старому Подолі, в повній тиші з помічниками, працював такий собі Кеш. Нічого спільного з мультяшним папугою талановитий айтівець, звісно, не мав. А своє прізвисько, з хакерською кров’ю в усіх жилах, він отримав за шалену швидкість обробки даних та феноменальну пам’ять і кмітливість. Тому все зібране відео В’ячеслав Янович приніс саме йому і пішов виконувати стандартні службові обов’язки.

Кілька разів відставник дзвонив Вадиму та просив їхати з медзакладу, хоча б на роботу. Та чоловік нещасної красуні, що зараз мирно спала в комі, наче зомбі, відмовлявся покидати сірі стіни лікарні. Він навіть намагався домовитись про перевезення дружини спеціальним медичним транспортом до приватної клініки, з більш сучасною апаратурою. Але все той же хірург запевнив, що не дивлячись на скромність установи – знань і обладнання для лікування даної хворої у них достатньо. Тим більше, що перевозити пацієнтку зараз він категорично не дозволить.

Ближче до вечора начальник служби охорони банку завітав у підвал:

– Що скажеш, Кеш? Є щось цікаве?

– Яновичу, дещо є. Почну з головного,– кивнув хлопець.

Він відкрив уже скопійовані шматки записів і першим показав кадр з жінкою, яка похапцем вибігала з дому Назаренків, швидше за все, відразу після падіння Аліси зі сходів.

– Так от ти яка, вбивця дітей? – завівся, завжди на диво спокійний, відставник. – Кеш, ти ідентифікував цю падлюку?

– Яновичу, я б з радістю, але ж у неї зовсім немає обличчя. А такі хусточки й окуляри носить пів міста. Кого шукати? Є ще часткове віддзеркалення у склі на кухні, але там теж повний голяк. Все зі спини...

– Тобто ти хочеш сказати, що замах на Алісу виконала професіоналка? – недовірливо спитав Крук.

– Та не обов’язково. Це може бути звичайний збіг. Навіщо професіоналці приходити в дім, коли там були свідки? Звідкіля вона знала, коли домогосподарка піде на ринок? А якби та поралася на кухні до вечора? Це ж не кілер, який днями чекає свою ціль, а звичайний збіг або таки заказуха. І якби хотіла вбити, то вбила б. Часу у неї було вдосталь. Начальнику, тут щось інше. Але я шукатиму, – пообіцяв комп’ютерний геній.

Наразі В’ячеславу Яновичу дзвонила колишня дружина Вадима і плакала:

– Славчику, щось треба робити. Я намагалась поговорити з тим ідіотом, але ж він вважає нашу доньку вбивцею. Прошу тебе: приїдь до нас ненадовго, бо я малу вже не можу стримувати. Вона речі в тюрму збирає.

– Зараз буду, – пообіцяв підполковник і знову покинув будівлю банку. Йому самому було дуже цікаво поговорити з Даринкою тому, що вона дійсно могла прояснити ситуацію з таємничою гостею й дивним замахом на Алісу.

Цього разу Крук взяв свій власний автомобіль зі стоянки й миттю опинився на Оболоні. З неймовірними зусиллями затиснувши Фольксваген між численних авто біля під’їзду, він піднявся на шістнадцятий поверх.

Тамара Назаренко зустріла його виряджена, як актриса. У неї з’явились сучасні накладні вії та занадто широкі татуйовані брови. Колись це була звичайна симпатична жінка, а тепер нагадувала чи то робота-Соню, чи ляльку з коміксу.

– Чай? Каву? – в шовковому домашньому вбранні Томка намагалась виглядати світською левицею, але під шовком як і раніше, ховалась нещира позерка.

– Правду і бажано від Даринки.

– Зараз подивлюсь чи не спить. Я, по-тихому, дала їй слонячу дозу валер’янки.

Крук зітхнув і обвів поглядом колишній дім Вадима. Спочатку тут мало оселитися щастя, але так і не змогло. А от зараз мужик тільки почав був жити по-людськи, з щиро коханою дівчиною, та знову доля відібрала у нього цей шанс...

– Дядю Славо! – кинулась підполковнику на шию дочка Вадима. Вона була в рожевій піжамі, з довгим розпущеним волоссям, а заспані оченята благали про допомогу: – Я невинна, а тато вважає мене вбивцею його діточок... Я так більше не можу! Я вени собі поріжу!..

– Та що ж це до Назаренків причепилась якась суїцидальна інфекція? Давай: сіла, розслабилась і розповіла все від початку до кінця. А то загіпнозую. Ти мене знаєш, мала, – серйозно сказав Крук, який дійсно інколи бавився незначними навичками гіпнозу.

– Добре. Я розповім, як було. Я хотіла похвастатись перед Алісою татовим подарунком, бо ж вона на мій день народження чомусь не прийшла. У хвіртці мене ледве не вбила хатня робітниця, а потім ми з Алісою почали нагорі гортати галереї в телефонах. Майже відразу приперлась якась селянка й Аліса дозволила її впустити. Сказала, що то сестра. Ні разу не схожа! Страшна, товста баба з вулиці. Аліса ж у нас красуня. Вибач, мамо! – показала язика матері дівчинка і продовжила: – Аліса відправила мене в спальню за ще одним подарунком. Я тільки-но почала приміряти перлинове кольє, як почула гуркіт на сходах. А коли вибігла – баби вже не було, тільки Аліса валялась на підлозі, наче мертва. Я страшенно злякалась і почала її підіймати. Тут з’явилась їх прислуга Галя і звинуватила у всьому мене. Дядю Славо, Богом клянуся, що я не скидала Алісу з дітками вниз. Я б не змогла, то ж мої братик і сестричка були. А він волає, що я їх вбила і тепер йому навіть не донька...

Дівчинка знову залилась гіркими сльозами, але підполковник не купився на жіночі примхи та продовжив допит:

– Так, стоп! Зупинила істерику. Де тобі тато все це наговорив?

– Телефоном, звичайно. Де ж іще? Він сидить у тій богодільні й чекає, коли Аліса прокинеться або помре...

Зараз натренованому працювати з різними людьми підполковнику поліції здавалося, що за минулу добу він постарішав років на десять. Але треба було доводити справу до кінця і чоловік продовжив:

– Кажу: перестала! Згадуй зараз же: Аліса якось називала ту бабу?

– Ні! Я не знаю... Не пам’ятаю... А тато стверджує, що бабу я вигадала, бо служниця її не бачила...

– Все, мала! Перестань, я тобі вірю. Баба дійсно була. От якби тільки ти могла згадати хоч якесь її ім’я. Згадаєш – дзвони. Не татові, а мені! Зрозуміла? І взагалі перестаньте йому надзвонювати, Назару й без вас зараз дурно. Взагалі йому не дзвоніть! Проводжати не треба.

Підполковник швидко спустився на свіже повітря та відчував, як перед його очима від втоми й напруги, танцюють яскраві метелики. Він зробив головою кілька простих вправ і сів за кермо. «Сестра кажеш? Товста баба. Ну, це вже хоч щось. Що такого ти, Алісочко, завинила своїм родичам, що вони аж так біснуються?» – складав в напруженій голові пазли відставник, коли повертався до банку.

З новою підказкою Кешу роботи було хвилин на п’ять. Навіть не маючи в кримінальній базі Алісиної сестри – айтівець миттю дізнався про паскудну рідню більше, ніж вони знали про себе самі. Хлопець навіть витяг уже десь фото «товстої баби» і вона практично збігалась з обрисами на відео з камер спостереження Назарівського особняка.

– Ну й паскудна ж у Вас рідня, Алісо Сергіївно. Хіба що ти у них прийомна, дівчинко, – замислено промовив В’ячеслав Крук. – Дякую, генію! Роздрукуй мені цю гидоту, покажу Вадиму. А решту, будь ласка, на флешку.

– Звертайтесь! – задоволений, що допоміг, сказав Кеш і поринув у свій шалений світ на моніторах.

Розділ 12. Борітеся й поборете

На третій день, неочікувано, Аліса прийшла до тями. Здавалось, вона так сильно хотіла повернутись до коханого, що навіть потойбічний світ не зміг зупинити її нестримного бажання. А Вадим Назаренко всі ці дні не їв, не спав, тільки молився, як умів і майже зовсім посивів. Тому, коли йому дозволили зайти до дружини, він спочатку вмився в лікарняному туалеті й там, у старенькому дзеркалі, побачив на кого став схожий... Та йому було байдуже. Головне, що його маленька краплиночка прокинулась і зараз він почує її рідний голосок.

– Хвилини дві, не більше! – суворо попередив його лікар, що врятував Алісу.

Він систематично контролював стан сплячої красуні та бачив, як страждає й марніє з кожною прожитою без неї годиною упертий чоловік, що так нікуди й не відійшов від палати. Персонал вже звик до його мовчазної присутності та щиро захоплювався дивними почуттями, що зовсім не вписувалися до сучасного світу.

Як зміг, Вадим прилизав волосся руками, і засяяв з самісіньких дверей:

– Дівчинко моя ріднесенька! Який я радий тебе бачити... Привіт, доле моя кохана! – тихенько сів він перед дружиною, але її дивний погляд насторожив чоловіка.

– Ви хто? – якимось чужим голосом спитала Аліса і натягнула на себе ковдру так, наче боялась його: – Прошу: залиште мене. Я Вас не знаю...

– Не бійся, зіронько моя! Тепер все буде добре, – хотів доторкнутись до її руки Вадим, але Аліса скрикнула і тут же з’явився лікар.

– Все. Вийдіть геть! – відрізав він і Вадиму здалося, що він помирає.

Коли навесні чоловік зустрів та безмежно покохав свою юну і прекрасну долю, а вона без вагань відповіла йому неймовірно щирою взаємністю – життя розцвіло шаленими барвами й він повірив, що їм належить цілий світ. Потім вони разом облаштували затишне гніздечко і навіть встигли започаткувати майбутню велику сім’ю.

Звичайно було розуміння, що прийдеться нелегко, але заради двох маленьких крихіток, що вже заполонили всі їх мрії – вони б впорались... А потім прийшла страшна біда. Та чоловік ще свято вірив, що десь там нагорі має бути справедливість, тому молився і чекав, коли Аліса повернеться до нього – така ж світла і кохана. Господь почув його страждання і дружина спала недовго. Він до нестями зрадів! Але чомусь чарівна і найрідніша у світі жінка не впізнала його і навіть злякалася. Господи! За що таке страшне покарання? Ну, якби ж вона попросила його серце, чи душу – він би з радістю віддав. А вона не впізнала!!! Бути для неї чужим він точно не зможе.

Лікар покликав медсестру з препаратами для Аліси та вийшов до нещасного:

– Заждіть Ви так перейматися. З її травмою це взагалі чудо, що через три доби прокинулась. Вона у Вас сильна і дуже хоче жити й усе згадати. Тільки для цього ж треба час і терпіння. Короткострокова пам’ять взагалі дивна річ, але як правило вона відновлюється. Так, це буде важко. Але з Вашою силою волі та почуттями – думаю вийде. Боріться, Вадиме Георгійовичу, й поборете, – процитував Тараса Шевченка мудрий лікар.

– Дякую. Я готовий боротися, – тихо промовив Вадим.

– Ну от і добре. А тепер сходіть додому, поїжте, приведіть себе до ладу, може сходіть до перукаря і поверніть старий колір волосся? Бо таким не тільки хвора дружина, а навіть я Вас не дуже впізнаю. За три дні Ви ж постарішали років на десять. Ідіть, Вадиме Георгійовичу. Тут все буде добре. Я викличу до Аліси Сергіївни психолога, побачимо що скаже він.

Дивно, але лікаря Вадим послухався. Він взяв таксі й справді поїхав додому. Спочатку прийняв душ, потім хотів щось взяти в холодильнику, але замість їжі якої там було аж занадто, потягнувся до початої колись великої пляшки віскі та налив з пів стакана. Випив. Скоро стало краще. Він випив ще. Коли пляшка закінчилась – в барі знайшлось багато «заспокійливого» і Вадим взявся за коньяк.

Голодний та виснажений страшним нещастям чоловік був уже майже непритомним, коли забринів телефон. Вадим спробував швидко схопитись, бо то могла бути звістка про Алісу, але на ногах не встояв і теж впав посеред холу. Здавалось, у них тут завівся якийсь полтергейст, з властивостями до падіння. А телефон настирливо дзвонив. Чоловік доповз до столу і все ж натиснув прийом дзвінка. То був Славко.

– ...А! Товаришу підполковник... Вона мене не впізнала... – майже по складах вимовив Вадим і хотів відключити телефон.

– Назаре, де ти? – волав з трубки Крук. – Ти п’яний?

– ...В хлам! – тільки й почув від Вадима товариш, а далі пішли гудки.

– От халепа! – тяжко зітхнув В’ячеслав Янович миттю спустився в підвал та попросив Кеша пробити геолокацію телефону Вадима. Зрозумівши, що той на Софіївський Борщагівці, він кинув службу й помчав саме туди.

Двері особняка були незачинені й Крук легко зайшов всередину. Хазяїн дому, без свідомості від випивки лежав на підлозі, а навкруги валялись пусті пляшки та бите скло. Мабуть, для більшої виразності свого невдоволення життям, Вадим ще й розбив об стіну пару склянок. В’ячеслав Янович, на всяк випадок, приклав пальці до сонної артерії «алкогольного трупа», а потім пошукав щітку і прибрав скло. Чоловік щось намагався сказати, але зрозуміти його було марно. Тоді підполковник згадав дні служби в поліції та, без особливих труднощів, повернув клієнта до здорового глузду. Зараз великим банним рушником Крук розтирав холодне від льодяної води тіло товариша і вже розмішував у склянці антиалкогольну шипучку.

Він посадив Вадима на стілець і сів навпроти:

– Живий, алкаш чортів? Чому я повинен розгрібати все сам? Я старий зморений мент, а ти тільки й додумався, що набратись!

– Славо, вона мене не пам’ятає! Спитала: хто я? І злякалась... – підпирав руками важку голову фінансист.

– А ти себе бачив, взагалі? Я теж би злякався. Та вона ж майже на тому світі була. Ти б радів, що повернулась! – включив «старшого товариша» підполковник.

– Я радію...

– Я бачу, як ти радієш. Що з тобою, Назаре? Ти ж витривалий мужик завжди був і мене від смерті врятував. У нас зараз розслідування в самому розпалі, а ти скис. Мені інфа і поміч твоя, до зарізу, потрібні. Пий, давай. Буде мало – розмішаю ще.

– Крук, вона нічого не пам’ятає. Ми ж з нею... О, Господи! Вона ж таке диво...

– Зараз стоп! Я не буду слухати про ваші дива. Мені потрібно знати все про її паскудних родичів, – тяжко, але починав працювати зі свідком підполковник. Він дістав з кишені куртки листок А4, розгорнув і спитав: – Ти її знаєш?

– Ніколи в житті не бачив, – допивав шипучку Вадим і ставав дедалі адекватнішим: – А хто це?

– Гарний же у неї зятьок! Це твоя, як там кажуть? А, своячениця.

– Хто? – округлились уже майже тверезі очі Вадима Назаренка.

– Сестра твоєї прекрасної Аліси. Ось хто. Ти що її навіть ніколи не бачив? Дивно це все у вас, Назаре. Твоя дівчинка така вихована, а нікого зі своєї рідні навіть на весілля не запросила. Вона що у них підкинута?

– Ой, краще була б підкинута, – загадково зітхнув Вадим.

– Не зрозумів? – високо підняв брови Крук.

– Товаришу підполковник, Ви чужі таємниці берегти вмієте? – уже тверезо спитав чоловік. – Тільки під це треба випити.

Він хотів встати, але В’ячеслав Янович так притримав бідолаху за руку, що той передумав:

– Я тобі зараз вип’ю! Сиди й розповідай: виразно і чітко.

– Слухаюсь, начальнику! Так от: нагадую для зморених ментів. Коли я в лютому просив тебе дізнатись більше про Алісочку, ти ж сам мені доповідав про батьків і заміжню сестру. Адресу їх десь писав, а тепер у мене розпитуєш, наче вперше. Добре, проїхали. Але тобі все-таки прийдеться послухати дещо інтимне. Після зустрічі в ресторані в мене був час подумати. Та я ніяк не міг відмовити собі в новій зустрічі з нею і ввечері, поїхав під адміністрацію. Ми сходили в кафе, посиділи-поговорили, а в кінці розмови вже майже знали, що будемо разом. Крук, це якась магія. Я читав її мрії, а вона мої. Вона ж від моєї Даринки старша лише на вісім років, а я наче збожеволів. Хоч того дня стримався. А наступної зустрічі – ми поїхали на Дарницю і там зрозуміли, що вже не розлучимося ніколи. Спочатку я боявся розповідати про Даринку і Томку, але повинен був. Моя красунечка сприйняла цю інформацію, на диво, сердечно та щиро. От тільки, навзаєм, маленька дівчинка розповіла про своє життя такі страхіття, що розум закипів.

– Батьки її били чи що? – не розумів підполковник, чим таким можна було здивувати дорослого та обвітреного життям чоловіка.

– Якби ж то! Ні, вони її... любили. Так ті тварюки називали підкладання чотирнадцятирічної дитини під смердючого педофіла, зі згоди батьків.

– Зажди! – взявся за голову досвідчений поліціянт. – Про що ти говориш?

– А про те, Славочко, що оця лінива і гидка потвора, кілька разів намагалася вийти заміж, але її всі кидали. Остання надія була на місцевого слюсаря-алкаша. Та щоб і він не забіг безвісти – вони з матір’ю домовились дарувати йому мою дівчинку в користування... Все! Я повинен випити.

– Вадю, сядь! А чому вона не звернулась хоча б до нас, у поліцію? – не розумів старий полісмен рабовласництва серед квітучого Києва, у двадцять першому сторіччі.

– Жартуєш? А що б вона вам пред’явила? Звичайне життя, рядова родина. Камер у них не було, її не катували. Шантажували соромом, а вона терпіла. Та й хто ж нормальний в таке повірить? От ти слухаєш і, бачу, не зовсім віриш.

Підполковник насупив брови, кілька разів тяжко зітхнув і вимовив:

– Да... Умієте ви Назаренки здивувати світ. Бо у вас як не зоряне кохання, то вселенська біда. Знаєш, не було б важливіших справ – я б зараз теж випив... Стоп-стоп! Говори далі.

– А що далі? Дівчинка хотіла вийти заміж, але ці покидьки наговорили про її хлопця таких дурниць, що вона його кинула і замкнулась від усіх. Потім ми зустрілись і якась надприродна сила з’єднала відразу й назавжди. Ми були дуже щасливі. Можливо, саме це не входило в плани її кровних нелюдів і тепер маємо, що маємо. Твоя черга, Славо. Розповідай, де ти виявив цю нечисть?

– Та на твоїх же камерах, Вадику! От на цих самих, в день падіння Аліси зі сходів, – обвів пальцем хол підполковник.

– Тобто я не помилився? Ця гадюка дійсно має відношення до вбивства моїх діточок і каліцтва Аліси? Я ж розумів, що вони не відчепляться. Господи, треба було відразу шукати житло у Мілані, як Стас пропонував. Але ж Київ – це рідний дім! Як його кинеш? А от тепер порішу цих гадів – і на острови з моєю маленькою...

– Ого-го, розігнався! Я тобі, як дорослій людині версію намалював. На Оболоні сьогодні у твоїх був, з Даринкою розмовляв. Так, вона бачила цю нечисть у вас в домі. Але ж, коли падала Аліса – поруч не була. Твоя дружина її сама з очей відрядила. Даринка свідок, а не вбивця! Дитина й так шокована, а ти її гризеш. Прийдеться перепрошувати, таточку! Кеш у підвалі сто разів записи обробив, та прямих доказів – нуль. Ти ж знаєш, якби щось було, малий би точно накопав, – чітко розкладав все по місцях професіонал.

– Це так. І попросити вибачення не проблема, Крук. Мені треба ту гадину кінчити. І чхати я хотів на докази. Ти мені допоможеш? – завівся тепер спритний на розправу Вадим.

– Навіть не думай. Занапастити життя легко, а от відновити?.. – кивав головою підполковник і чомусь згадав, як саме оцей сивочолий уже від своєї напасті хлопчина, п’ять років тому, майже силою, вийняв пістолет з його рота.

Коли син Тимур потонув на Гідропарку і нічого не вдалося довести – В’ячеслав Янович кинув службу в поліції та хотів розпрощатися з життям. Але доля, на свій розсуд, обрала тоді Вадима Назаренка його порятунком. Підполковник завжди пам’ятав, що винен молодшому товаришу не послугу, а життя. Тільки зараз Крук допомагав Назаренкам зовсім не через сплату боргу, а тому, що їх об’єднувала багаторічна міцна і вірна дружба. Та про борг він не забував.

Розділ 13. Вона Вас кличе

Дбайливий і відповідальний лікар таки викликав до Аліси психолога. Спеціаліст доволі довго розмовляв з бідолашною жінкою, але вийшовши, тільки негативно закивав головою і пішов геть.

Молоденька медсестричка бігала поміж палат, як лань, і ставила пацієнтам крапельниці. Вона вже прилаштувала штатив біля ліжка хворої, але перед сеансом Аліса попросилась до вбиральні й дівча побігло геть. Хапаючись то за ліжко, то за стілець нещасна намагалась втримати рівновагу, але випадково зачепилась за штатив і наче підкошена впала на підлогу. Мабуть, лише завдяки провидінню залізяка в падінні не зачепила Алісі скроню... На цей гуркіт прибігли відразу, і лікар, і сестричка. Вони з жахом почали прибирати розгардіяш, а вже те, що кричав на підлеглу культурний і високоосвічений медик – краще залишити невідомим.

Вони вклали Алісу на ліжко і дівчина побігла за препаратами, а лікар оглянув пацієнтку і, візуально не знайшовши нових ушкоджень, важко зітхнув. Він навіть сів на стілець, але відпочити не встиг, бо почув голос жінки:

– Будь ласка... Я в лікарні? А де мої діточки? Я їх не вберегла? О, Боже! Що я скажу чоловікові? – в істериці вона хапалась за живіт і намагалась підійнятись та швидкий медик уже наговорив в телефон цілий список роботи для медсестри й почав вкладати пацієнтку:

– Прошу Вас, лежіть. Все добре! Не можна вставати...

Здавалось, навіть в його багаторічній практиці цей випадок не мав аналогів. Зараз сивочолий медпрацівник підсвідомо намагався зрозуміти, що ж все-таки для гомо сапієнса краще: повна відсутність пам’яті, чи навпаки знання про все погане і хороше у житті? Наразі опікуючись цією красивою, але дуже нещасною жінкою він не міг знайти чіткої відповіді на самому собі поставлене запитання.

Коли тяжка розмова двох чоловіків на Софіївській Борщагівці майже добігала кінця – задзвонив телефон Вадима. Він поглянув на контакт і миттю схопився на ноги:

– Лікарю, що з Алісою? Прошу, говоріть!

– Я ж казав, Вадиме Георгійовичу: все владнається. Вона Вас пам’ятає і кличе. Тільки, моя Вам порада: не наробіть ще дурниць, візьміть звичайне таксі, – здавалось байдуже медичне світило зараз теж раділо з усього, що відбувається.

Спочатку Вадим кричав якісь слова подяки в трубку, потім кинувся підіймати на руки підполковника. В кінці допив шипучку і побіг одягатись в найкраще вбрання. Він не встиг, звичайно, побувати сьогодні в салоні краси, але найближчими днями планував привезти той салон до свого дому, щоб вони з Алісою знову стали найчарівнішими та найзакоханішими у світі! І підполковник Крук був страшенно радий не тільки звістці про повернення Алісиної пам’яті, а й тому, що був поряд з Вадимом і міг допомогти не наробити нових дурниць.

Чоловіки примчали на виклик лікаря так швидко, як змогли. Гарно вибритий і причесаний Вадим Назаренко захопив з домашнього бару найкращі напої та навіть купив біля переходу величезний букет квітів. Правда, хризантем там на жаль не було, а відкладати зустріч з коханою хоч на мить – він не міг. Лікар зустрів чоловіків особисто і не бажав спочатку брати пакунок, але Вадим сказав, що то для нього буде особиста образа і медик здався, хоча б заради того, щоб зовсім не доводити напівбожевільного від щастя чоловіка до повної відключки мізків.

Вадим зайшов до палати коханої з квітами й лагідно опустився перед ліжком на коліна:

– Привіт, рідна моя! Як же я за тобою скучив, – зараз не намагався говорити багато красивих слів він, щоб не тривожити її розбитого серця. Але Аліса була наколота такою дозою заспокійливих, що тільки чарівно посміхалась і потягнулась до нього обома рученятами:

– Я теж страшенно скучила за тобою, рідненький! От тільки діточок наших забрали... Але обіцяю: я тобі їх ще поверну...

Вадим ніжно пригорнувся до своєї єдиної у світі й сльози градом покотилися на її голівку. Він не хотів, щоб слабка дружина бачила його стан тому, цілував її в маківку і промовляв:

– Так, моє малесеньке диво! Ми все повернемо, як раніше і навіть краще... Ти ж моя найсильніша у світі крихітка і я тебе безмежно кохаю.

– І я тебе, кохаю, любий. От тільки діточок дуже шкода... А що це в тебе з волоссям? Пофарбував чи що?

– Так, пофарбував, – протер очі Вадим і знову притуляв до серця свій найкоштовніший скарб.

– Це ти так посивів? – здогадалась вона і гірко заплакала, навіть не дивлячись на седативні.

– Та нічого. Ти не плач, я трішки злякався. А колір волосся я поверну і все, що захочеш. Всі зірки з неба тобі познімаю, тільки не кидай мене більше ніколи... Добре?

– Добре, – згодилась вона і потонула в його уже безмежно щасливих оксамитових очах. – Ніколи в житті не покину. Бачиш, коханий, навіть смерть не може розлучити нас.

Підполковник на хвилинку заглянув до Аліси привітатись і поїхав додому, щоб відпочити. Сьогодні у нього видався такий тяжкий день, що тяжчим був хіба що день похорону сина. Вони з дружиною лягли відпочивати та довго розмовляли в темряві про все, що сталося з Назаренками, спеціально і дбайливо обходячи свій особистий страшний біль.

А Вадим, уже звик ночувати в коридорі цієї лікарні, тому сьогоднішня ніч була майже святом. Лікар дозволив йому залишитися біля дружини й він, з блаженною посмішкою проспав до ранку на стільці, ніжно тримаючи в руці найріднішу долоньку. Ранком його виставили за двері, бо в Аліси настали вранішні процедури.

Тоді чоловік спитав у лікаря дозволу і миттю приніс дружині сніданок з МакДональдзу. Коли по палаті розповсюдився аромат картопельки фрі, макчікена та Алісиного улюбленого десертика з полуницею, вона якось повеселішала і навіть перестала молитися за порятунок невинних душ їх діточок – Адама і Єви.

Зараз у бідолашної жінки був такий дивний стан, наче вона перебувала між двох світів. Звичайно, присутність коханого і його дбайливий догляд тримали її у світі живих. Але коли нещасна згадувала про дітей – поринала кудись далеко та повертатися зовсім не хотіла. Стривожений такою поведінкою, раніше сильної та веселої, дружини Вадим радився з її лікарем. Але той умів лікувати тіло, а от душа пацієнтки – йому була непідвладна. Ще через кілька днів, після хороших результатів аналізів, Алісу виписали та порекомендували регулярно перевірятись в інституті нейрохірургії.

Розділ 14. О зупинися мить

Коли таксі підвезло Назаренків під високий паркан особняка на Борщагівці – Аліса страшенно розхвилювалася. Вона крутила голівкою на всі боки, а прекрасні сині очі наче когось шукали чи боялись. Вадим відпустив авто, адже в гаражі стояла добре знайома з першої їх зустрічі «сіренька конячка» на ім’я Форд. Підполковник Крук вже давно перегнав його на Борщагівку. Зрозуміло, що за страшною бідою, Вадим забув не тільки про припаркований біля банку автомобіль, а й про весь навколишній світ взагалі.

Зараз чоловік лагідно пропустив дружину через високу хвіртку і вона побачила свій ошатний двір. Але чомусь зупинилась і скрикнула:

– Вадику, я туди не піду! Нізащо...

– Сонечко моє ріднесеньке, але ж це наше гніздечко. Ти його так любиш. Сама вибирала, сама планувала, – посміхався їй Вадим, а серце невблаганно стискалося від болю.

– Там загинули наші дітки. Я туди не піду, – затремтіла бідна жінка.

– Дати ліки? – намагався бути спокійним чоловік.

– Я не божевільна. Просто я їх дуже любила... – шепотіла Аліса і задкувала до хвіртки.

– Добре-добре. Не треба в дім. Пішли в гостьовий будиночок. Тобі там теж завжди подобалось, – ніжно пестив її плечі Вадим і відчував, що зараз заплаче. Він згадував, як щаслива дружина кохалась з ним на невеличкому ліжку в тому будиночку. Чув її сріблястий радісний сміх і не міг бачити такою смертельно-сумною.

– Туди піду, – зітхнула Аліса і побрела по доріжці між прекрасних кущів троянд.

Кінець вересня був аж занадто теплим і над вечір хазяйновитий чоловік приготував смачне м’ясо на грилі та запропонував поплавати в басейні. Без допомоги відповідної служби, він сам вправно почистив ємність і міг зробити для коханої що завгодно, тільки б вона стала, як раніше щасливою...

Здається, його старання не були марними й Аліса плавала дуже натхненно, наче намагалась наздогнати щось важливе. Потім, щоб хоч якось відсвяткувати повернення дружини – Вадим накрив гарний стіл біля басейну та ладен був по краплинці нагадувати неймовірній жінці про їх божественний світ. А коли вона накинула халат і сіла поряд, нещасному здалося, що він втрачає розум. Не треба, звичайно, вважати чоловіка цинічним монстром, бо і в його душі загиблі дітки залишили навік невиліковну рану. Але відчувати її так близько й не мати можливості з’єднати їх біль – було для нещасного нестерпним випробуванням.

Повернути в дім вірну помічницю Галю Аліса категорично відмовилась. Зустрічатись хоч з ким з друзів і знайомих не хотіла. Навіть телефоном розмовляти з Ланою чи Даринкою не бажала. Здавалось, що з втратою дітей жінка відмовилась від усього, що пов’язувало її з минулим. Залишались тільки чоловік і дім. Але ж і їх нещасна, практично, ігнорувала.

Крім того, чисто по-людськи, в банку звичайно розуміли проблеми ведучого спеціаліста, але ж фінансові потоки не стояли на місці та потребували інтенсивної уваги. Тому директор філіалу поставив перед Вадимом Георгійовичем питання руба: або він повертається до виконання службових обов’язків або йому треба звільнятись, бо на «тепле місце» уже тупцювала ціла зграя претендентів. А ще на Назаренкові висів довгостроковий кредит на дім, з семизначним числом у підсумку.

Виходило так, що темна пляма в житті нещодавно молодої й прекрасної сім’ї невблаганно розповзалась, як чорнило на білій скатертинці. Навіть досвідчений підполковник Крук, що на час тяжких випробувань став для Вадима рятувальником, тепер нічим не міг допомогти.

Дивно виглядало й те, що Назаренки вже майже місяць жили в гостьовому будиночку власного прекрасного маєтку і жінка, за весь час, так ні разу й не наважилась зайти в дім. Раніше, рішуча й гаряча в прийнятті рішень, вона навідріз відмовлялась бачити місце, де загинули їх прекрасні діточки. А пам’ять повернулась до Аліси в таких яскравих барвах, що кожна жахлива мить з того страшного дня була для неї просто пеклом.

Поки Вадим працював, відлюдниця власної душі продовжувала втрачати розум. Після декількох оглядів в інституті нейрохірургії у Аліси не знайшли жодних ушкоджень або фізичних відхилень в роботі головного мозку, а вона продовжувала поводитися майже неадекватно. В повному розпачі, чоловік вирішив спробувати останній шанс. В суботу ввечері, без будь-яких підстав, він запропонував дружині провітритись і вони поїхали на своїй «сіренькій конячці» кататися містом. Наче випадково, Вадим заїхав на стоянку того самого ресторану, де вони зустрілись. Він попросив кохану ненадовго зайти всередину й Аліса погодилась.

Коли вони дійшли до десерту, мабуть, теж зовсім випадково, з колонок тихо і неповторно зазвучала чарівна «Speak softly love». Жінка здригнулась і підняла на Вадима здивований погляд, але він щось весело розповідав і тільки коли вона спитала:

– Хіба ти не чуєш? Це ж звучить наша «Скажи, що любиш»?

Своїм чарівним баритоном чоловік тихо відповів:

– Чую, кохана. І буду повторювати до кінця життя: кохаю до нестями й хочу тебе єдину у світі.

– Тоді чому ж ми ще тут? – на диво яскраво запалали очі Аліси.

Вадим заглянув в ті потемнілі озера і зрозумів, що він іде єдиним, абсолютно правильним шляхом.

– А хочеш до Стаса, на лівий берег? – відчайдушно боровся за своє щастя чоловік, наосліп застосовуючи заборонені прийоми. Але що вже йому було втрачати?

– На Дарницю? А в тебе є ключі? – продовжувала сяяти Аліса і Вадим був дуже здивований такою неочікуваною реакцією, донедавна, зовсім байдужої до цілого світу жінки.

– Звичайно є. Я ж і досі там за сторожа, – розрахувався за вечерю чоловік і ніжно притримуючи свій майже відроджений скарб, посадив до Форда.

Тепер вони мчали старим добрим шляхом, з їх шаленої та неповторної весни, і з кожним кілометром погляд Аліси ставав дедалі пристраснішим. На другому поверсі біля знайомих дверей Вадим удав, наче замок не відчиняється і знову заглянув дружині в очі та сміливо припустив, що за тими дверима зараз відбудеться щось неймовірне. А його кохана, що пережила страшні випробування і так довго не могла прийти до тями, зараз тремтіла вже майже як тоді, коли він вперше привів її сюди. Серце бідного змореного чеканням чоловіка захлиналось від щастя і бажань!

Після того, як саме Аліса привела напівпорожнє помешкання Стаса до ладу – тут нічого не змінилося. Величезне ліжко біля вікна було на своєму місці, тільки доречно закутане від пилюки плівкою. З вікон навпроти, як і раніше, сяяли численні вогники й навіть нижнє світло було зовсім не потрібне. Так само як вперше, Вадим лагідно звільнив свою кохану від верхнього одягу та виніс до передпокою. Аліса стояла біля вікна, спиною до нього, а в повітрі відчувалась неймовірна напруга. Помолившись всім богам, чоловік спочатку ледве доторкнувся обома руками до її плечей і трішечки стиснув. Неочікувано жваво, дружина повернулась і просто впала в його обійми. Тоді Вадим підсвідомо зірвав покриття з ліжка та обіймав її всю, як колись, не пам’ятаючи себе самого...

Сьогодні, вперше за довгий і страшний місяць, він бачив її бездоганне оголене тіло і міг заприсягнутись, що воно стало ще привабливішим. Дивно, але покірну й тиху дівчинку, якою він пам’ятав її раніше, змінила палка та розпусна коханка, що владно шаленіла над ним. Звідки в ній взялося оте чарівне бажання пестити себе у чоловіка на очах, періодично зливаючись безсоромними пристрасними цілунками, а потім знову заповнюватись ним глибоко і нестримно? Аліса так звабливо стогнала, що просто зводила Вадима з розуму. Сп’яніла від неймовірної втіхи, вона виглядала зараз наче птах, що врешті вирвався з клітки на волю. Можливо Господь чи якась інша, більш гріховна сила, сьогодні змилувалася над нещасними закоханими та повернула їм загублений шлях до вже раніше завойованого надприродного блаженства.

– О, зупинися мить, бо ти прекрасна! – прошепотів Вадим, не стримуючи сліз. – Як солодко, коли ти саме так у мене відбираєш тіло й душу. Мені нічого на землі не треба – тільки тебе й таке кохання...

Напівжива від задоволення Аліса припала до його грудей, ще важко дихала і загадково посміхалась:

– Привіт, коханий! Ти прости, будь ласка, що довго не верталась. Там, за межею, дуже страшно. Я знаю: так як ти, ніхто не зміг би витерпіти муку і повернути нашу казку до сонця, до життя, до щастя...

Вадим вслухався в кожне її слово, прикривши від блаженства очі та марно намагався проковтнути зрадливий ком десь в горлі. Він тихенько торкався її спини та просив у Бога залишити їх такими уже навіки. Але тут почув:

– Прошу: знайди нехай не ту смачну, але хоча б якусь водичку. Бо я від спраги просто відключусь...

– Так, з радістю! Відпочивай, кохана. Я миттю принесу, – перемістив знесилену дружину на ліжко і сяяв від одних лише думок про те, що їх чекає далі.

– А ти куди? – сполохалась Аліса.

– Не бійся. Нам тут нічого не загрожує. Ти поки набирайся сил, бо вони нам сьогодні ще згодяться... Яка ж ти, Господи, вродлива! – обмацував він поглядом красуню, натягуючи джинси, як хлопчисько.

На виході з дверей Вадим легенько ляснув по одвірках рукою і з гордістю прошепотів:

– Є-є-с!.. Ризик був того вартий. О, Боже! Ти повернув мені її ще прекраснішою ніж колись.

Наче в дурмані від пережитого, він повернувся з фруктами, з водою і точно знав, що до ранку залишилось багато часу і стільки ж неземних страждань!

Розділ 15. Життя прекрасне

Вставало яскраве осіннє сонечко, а шалено закохані Назаренки ніжились в обіймах одне одного і випромінювали таке щастя, що й сонцю було трішки заздрісно споглядати на них.

– Доброго ранку, крихітко моя! – утопав в її небесному погляді уже й сам знесилений Вадим і знову не знаходив слів, щоб висловити своє неймовірне захоплення відродженим блаженством.

– І тобі доброго, мій чарівний повелителю! Сподіваюсь вночі ми не наробили дурниць? – горнулась до нього Аліса.

– Що ти, зіронько моя ясна. Я поклявся більше ніколи в житті не поспішати, берегти та не мучити тебе.

– А навіщо ж тоді мучив усю ніч? – хитренько посміхнулась перенасичена задоволенням жінка.

– Бо без цього я жити не в змозі. Ти повернулась такою шалено звабливою, про яку я і мріяти боявся, – гордо зізнавався коханій чоловік.

Дивно, але старенька квартира Стаса виявилась для Аліси та Вадима найдоленоснішою у світі. Саме тут вони вперше пізнали своє довічне єднання, саме в цій квартирі Вадим зробив коханій пропозицію руки й серця. Навіть зараз, коли на Борщагівці стояв порожнім їх ошатний особняк, в цей сонячний жовтневий ранок – найщасливішими вони відчували себе знову на Дарниці, в чужому ліжку. Здавалось, доля просто кричала їм без слів: забути про Богом прокляті елітні квартали за Кільцевою і повернутись у нормальний живий світ, щоб кохати одне одного поряд звичайних простих людей і подій. От такий вимальовувався життєвий парадокс!

Уже не вперше, весела сімейка нашвидкуруч поснідала тут фруктами з водою, та одноголосно вирішила з’їхати з ненависного особняка навіки. Завтра, в понеділок, старший аналітик відомого подільського банку Вадим Георгійович Назаренко, з неймовірним натхненням і завзяттям, візьметься до виконання своїх звичайних службових обов’язків. А сьогодні парочка з’їздила на кляту Софіївську Борщагівку і Вадим, по складеному дружиною списку, зібрав необхідні для життя у Стаса речі. Він навіть не намагався запросити Алісу в дім, бо страшенно боявся втратити хоч краплинку з того, що сталося минулої доби. Та й хіба в речах справа? Коли вони зустрілись і покохали – в них майже нічого не було. А потім серед троянд, газонів і басейнів зробилося таке, чого ні забути, ні змінити вже не сила. Та можна, на майбутнє, стати обачнішими. Просто жити та кохати, працювати й міцно дружити нехай з двома чи трьома людьми, зате такими, яким завжди можна довірити свою спину.

На роботі Вадима зустріли по-різному, бо всі люди різні. Хтось уже готувався до підвищення, комусь з самого низу, світило копійчане збільшення зарплатні. А інші з радістю вітали доброго і правильного начальника підрозділу.

Наприклад, коли керівник служби охорони банку В’ячеслав Янович Крук зайшов до кабінету Вадима, то його досвідчений і тренований не дивуватись ніколи й нічому розум – просто закипів. Адже відставник побачив перед собою усміхненого шатена, з новенькою зачіскою та грайливими ямочками на шовково вибритих щоках. А оксамитовий погляд Назаренка виблискував такими казковими барвами, що навіть на весіллі ті смарагди виглядали трішечки скромніше...

– Доброго ранку, Вадиме Георгійовичу! – не знайшовши й тіні недавньої печалі та сивини в образі доброго друга, привітався Крук. – Як життя, командире?

– Вітаю, Славочко! Життя прекрасне, – абсолютно не намагався приховувати бурливого щастя Вадим.

– Дуже радий за тебе, Вадику! Бачу, відбулися великі зміни? – здогадувався підполковник: звідки дме такий буремний вітер.

– Дорогий, зміни просто неймовірні! Вона знову моя... Так моя, як ніколи раніше не була. Правда, ми тепер бездомні. Але це навіть романтично. Вчора повернулись до Стаса, в нетрі, – як хлопчисько, насолоджувався своїм станом фінансист і ділився найпотаємнішим зі своїм вірним другом. Та це було закономірно і логічно.

– Тобто, маєток геть? Знаєш, а я навіть задоволений цим, – зізнався Крук. – Навіщо вам така пам’ять і старий біль? Завжди можна спробувати розпочати все заново...

– Саме так. Бо моя крихітка там навіть дихати боялась, не те, що дивитись на кляті сходи. А на Дарниці наче розцвіла.

– Ага! І тебе своїм цвітінням обтрусила. Виглядаєш зараз непристойно щасливим. А як приїде хтось згори? Вони ж тебе відразу «на вживання» перевірятись відправлять, – вже відкрито потішався над станом товариша Крук. – Я поки не потрібен?

– Потрібен, Славо! Завжди потрібен. Дякую тобі низенько, за все-все. Без твоєї вірної руки мені нізащо б не видряпатися.

– Та перестань, малий. Я ж поряд з батьком твоїм кулі ловив. Чого б це мені тебе в біді лишати? – пояснив Вадиму прості речі В’ячеслав Янович і з посмішкою покинув кабінет.

Це була чистісінька правда. Колись давно, юний Славко Крук був прикріплений стажистом до вже досвідченого опера Георгія Назаренка і вони разом ловили по Києву бандюків, аж доки на трасі Київ-Чоп не сталася жахлива аварія. Батьки Вадима, що сиділи на передньому сидінні авто – загинули на місці, а маленький Вадик вижив і майже не травмувався. Тоді старший лейтенант Крук пройшов всі можливі інстанції, але у всиновленні хлопчика йому було відмовлено. Причиною стали: відсутність на той час власної сім’ї та майже цілодобова небезпечна служба в міліції. Тому й виріс Вадим у дитбудинку. Завдяки виключно власному розуму хлопець здобув гарну освіту і пішов по життю вперто і працьовито, аж поки не став фінансовим аналітиком в одному з ведучих банків Києва. От тільки з коханням і сім’єю все було якось догори дриґом. А коли в тридцять три він, як школяр, миттєво і шалено закохався в прекрасну Алісу, відразу склалося все: весілля, дім, майбутні двійнятка...

А потім вдарила біда! Та підполковник Крук навіть не думав відступати. Він знав, що буде робити все від нього залежне аби тільки витягти сина свого загиблого старшого товариша зі страшної напасті. В’ячеслав Янович завжди вірив у другий шанс. Правда, у своєму нещасному житті він вже нічого не міг змінити, бо сина-потопельника не можна було повернути ні розумом, ні завзяттям. Тому сивочолий відставник боровся за зміни в житті Вадима Назаренка стільки, скільки було б потрібно. А тепер вийшов з його кабінету щасливий та осяяний не менше, ніж сам Вадим.

Була тільки у підполковника одна незавершена справа. Бо не з казок, а з досвіду цей мудрий чоловік знав, що у гідри можна відрубувати голови скільки завгодно разів, та вони в неї відростатимуть знову. Тому недоведений злочин Алісиної сестри висів у нього на шиї важким тягарем. Битий життям, він розумів що не буде ніякого толку від переміщення молодих Назаренків по місту. Якщо та тварюка одного разу з’явилась на Борщагівці, вона прийде і в будь-яке інше помешкання та спробує, навіщось, повторити або завершити свою чорну справу. Виходило, що гадину можна тільки піймати й погубити. Звичайно ж це була алегорія, але суті вона не змінювала.

Розділ 16. Медовий місяць повернувся

А тим часом Вадим швиденько і якісно порозгрібав самі нагальні справи, і вже встановлював зв’язок з Міланом. Він просто не міг стриматися, щоб не порадувати тепер однокашника і друга своїм шаленим щастям. Ну і звичайно, як вихована людина, повідомити хазяїна Дарницької квартири про старих безоплатних орендарів.

Спочатку зв’язку не було і Вадим розумів, що Стас набагато менше належить собі, там в Мілані аніж він тут, на Подолі. Тому прийдеться набратися терпіння і почекати поки товариш звільниться, а тоді відразу сам передзвонить.

Коли зморений і схвильований торгами міланський фінансист з’явився на моніторі, перше що він спитав, було:

– Привіт, Назаре! Ти живий? – Але побачивши те, що побачив – навіть забув про особисту втому і додав здивовано: – Ого! Бачу, що живий...

– Стасе-братику! Живий і страшенно щасливий, – не став морочити голову другу Вадим. – Я навіть не знаю, з чого почати?

– Ну, вже почни з чого-небудь, бо я ж не залізний. Ти сяєш, яскравіше ніж під ту Тарантелу, а я щось повинен же розуміти, – зараз нагадав прекрасний момент весільної подорожі Назаренків хлопець, та чомусь у Вадима тяжко стислося серце.

Адже тоді Аліса вже була вагітна двійнятками та в їхньому житті назрівали найстрашніші часи...

– Добре, розповім, – прогнав старі погані спогади Вадим. – Одним словом, ми знову живемо в тебе.

– Оба-на! – жартома висловив своє здивування Стас і пояснив: – Ні, ти не подумай, я не проти, живіть! Але з якого це дива ти залишив свій палац?

– Порозумнішав і спустився на землю, – щиро відповів Вадим і чомусь подумав: «Стасе, який же ти ще наївний і зелений...»

– То от як розумнішають? – з сарказмом вимовив молодик.

– Так. Моя прекрасна квіточка прийшла до тями та зовсім не могла жити в тому проклятому склепі. Тому ми пішли й щастя знову заполонило кожну мить. Стасе-братику, я наче помолодів. Ходжу якийсь дурний і неймовірно щасливий, – перед друзями зовсім не боявся відкриватися щирий чоловік.

– Порадував, Назаре! Порадував без міри. Це я тобі як брату говорю. Тільки де ж ви тепер будете жити?

– Я ж кажу: в тебе! Бачу тобі сьогодні на біржі мізки зовсім відбомбили, – не переставав шаліти київський фінансист.

– Та живіть собі на здоров’я. Бо я вже, мабуть, ніколи туди й не повернусь. Але ж навіщо вам здалась моя халупа?

– Бо вона щаслива! Стасе, ми ж у тебе з першої миті й до сьогоднішнього ранку... Вибач, але мережі я таке точно не довірю, та й ти ще малий слухати подібні одкровення. Я й не ходжу тепер, а наче літаю і нічого не можу з собою вдіяти. В тому пихатому страхітті я мало дівчинку свою не втратив, а тепер вона повернулась така могутня й чарівна, що нас вже ніщо не зламає. А житло? Ну, не знаю. Треба подумати, тільки в мене зараз немає чим, – захлинався від щастя Вадим.

– Ну, я хоч і «малий», але можу за тебе подумати, – запропонував Стас. – Був у мене якось момент, що збирався повернутися додому і покопав трохи під нові ЖК Києва. Дивно, але саме новобудови Лук’янівки та Подолу мені чомусь сподобалися найбільше: інфраструктура, розв’язки, навіть стиль. Я з самого початку хотів у тебе запитати: ну навіщо тобі ті газони та басейни? Але ж ви були такі окрилені своїми мріями, – як і В’ячеслав Янович, ділився тепер минулими підозрами Стас.

– Знаєш, брате, а ти правий. Красунечка моя і робота будуть поряд. В мене ж через ту Кільцеву кожного дня дах їхав, – зізнався чесно чоловік.

– Виходить, не тільки підполковник, а я також на щось згодився? – радів товариш.

– Дурний ти, Валігура! Якби не ви двоє, я б уже мабуть здох, а так щасливий до нестями та живіший всіх живих. Дякую за пораду. Зараз погляну, що там є, а потім пораджусь зі своїм сонечком і буду перемальовувати кредит, – однозначно і рішуче відповів другу Назаренко.

Ввечері, в щасливому куточку Стаса вже ароматно пахла вечеря і на дверях Вадима зустріла усміхнена дружина:

– Як тут моє чарівне янголятко? – спитав схвильований чоловік.

– Добре, коханий. Тільки дуже скучила. Переодягайся, будемо тебе обігрівати та годувати, – таємниче посміхнулася Аліса.

Вадим сховав до шафи діловий костюм і, після душу, одяг улюблений домашній халат. Але коли він зайшов до кімнати, то не побачив своє янголятко біля столу. Та поглянувши на ліжко, просто отетерів. Його маленька зваблива дружина лежала там зовсім без нічого, і тихо пестила себе долоньками...

В шоці від такого подарунка, чоловік скинув з себе шовкову тканину і миттю опинився поряд. Він ніжно цілував свою розпусницю, повільно і дбайливо розпалюючи вогонь, щоб нагадати як саме на цьому ліжку вперше вона тремтіла від неймовірного збудження...

І вона згадала: щедрими сльозами й солодкими муками. А потім ще й додала до спогадів їх улюбленого «човника» та поринала в блаженні очі коханого натхненно і радісно. Десь через годинку, абсолютно знесилені, вони лежали рука в руці й Аліса довірливо шепотіла:

– Бачиш, коханий, наш медовий місяць повернувся таким чарівним...

– Так, краплиночко моя, бачу. Думаю тепер, він триватиме у нас ціле життя. Бо ти стала така палка, що колись від насолоди я просто згорю у твоєму вогні та буду найщасливішим у світі...

– Ходімо задовольняти гастрономічний апетит, а потім займемося іншим, – муркотіла чарівниця.

– Ти неймовірна! А може у Стаса стіни пофарбовані любовним еліксиром? Бо скільки ми тут живемо – так наче в казці чи уві сні? Я навіть хотів викупити в нього цей дивовижний куточок. Та сьогодні той дурко підкинув мені зовсім іншу ідею. До речі, тобі від Валігури – найкращі вітання!

– Дякую, котику. А чим же він тебе зачепив? – цікавилась Аліса і, зовсім без одягу, жваво поралась біля столу та розбирала на шматочки запечену курочку. Це виглядало так сексуально, що Вадим знову забув про їжу. – Молю тебе крихітко: одягни хоч щось, бо мені вже взагалі не до їжі…

– Куштуй, будь ласка, поки не охололо, – наполягала красуня й слухняно накинула на себе прозорий пеньюарчик.