Влада Клімова - Скажи, що любиш, Влада Клімова

«... репортаж нашого кореспондента Сергія Зубова з місця ДТП. Вчора, 22 жовтня, на Північному мосту загинув легендарний гонщик двадцятого століття, призер багатьох чемпіонатів Герман Гайда. Його кросовер вже підняли з дна Дніпра. В салоні знаходились ще дві невстановлені особи. Всі загинули. Відомо що спортсмен останнім часом тяжко хворів і, скоріше за все, не справився з керуванням. Розпочато слідство...»

Ось тепер Крук зрадів, що сидить. Ноги його якось затремтіли, а голова пішла обертом.

– Сорі, за такі сумні новини, Яновичу. Я знаю, що ви були давніми друзями, але це ще не все. Я покопав тут трохи по всіх камерах, які тільки знайшов. Ви будете зараз трішки приємно здивовані. Бо на задньому сидінні його кросовера потонула наша гидка парочка Блощицьких: Анатолій і Віра.

– Що? Кеш ти впевнений? – аж скрикнув В’ячеслав Янович і встав.

– Ну, не на 100%, а десь на 89, – підтвердив хлопець. – Я такими речами не жартував би.

– От же ж старий дурень! Він їх таки знайшов... – вирвалось у підполковника.

– А він їх шукав? – здивувався Кеш.

– Забий на це, малий. Я розберуся. Дякую. Працюй!

Підполковник Крук прямував сходами нагору та шепотів собі під ніс дуже дивні, на перший погляд, зовсім відсторонені речі: «От тепер живи щасливо, Вадику! Діди своє завдання виконали. Та й борг скасовано. Ой, Гера-Гера!..»

ЕПІЛОГ

На вулиці падав тихий пухнастий сніг. Контрактова площа, наче в казці, сяяла таємниче-яскравими вогнями новорічного містечка, а в центрі височіла струнка і гарна ялинка. На площі було багато усміхнених щасливих людей. Там і тут верещали й дуріли діти...

Невеличка компанія, з шести осіб стояла неподалік від красуні-ялинки та про щось весело розмовляла. Час від часу хтось з них жартував і всі щиро сміялись.

Дві пари були доволі молоді, а третя – трохи старша. Ось одна із молодих красунь зняла рукавичку і продемонструвала співрозмовникам пальчика з обручкою.

– Це те, про що я думаю? – запитав у іншого молодця міцний красень, що лагідно притримував свою чарівну половинку.

– А на що це схоже? – відповів Вадиму Назаренку його вірний товариш Стас Валігура, який вирвався з Мілана в короткострокову відпустку, спеціально на Новий рік, до рідного Києва. – Так, я зробив Лані пропозицію і вона дала згоду стати моєю дружиною!

– О, так!.. Вітаємо!.. – весело зашуміла компанія.

– Так, за це діло не гріх би й випити? – підморгнув сивочолий чоловік, що теж притримував за талію дружину.

– Та що ти запитуєш, Славко! Біжи до найближчого кіоску і бери найкраще ігристе, – скомандувала дружина В’ячеслава Яновича.

– Уже виконується! – навіть козирнув відставний підполковник і миттю побіг до новорічного містечка.

– У нас з Ланою тепер стільки невідкладних завдань, що я навіть не спитав у новоселів: як живеться в новій квартирі на Подолі? – звернувся до Назаренків осяяний Стас.

– Ну, комплекс на Глибочицькій то не зовсім Поділ, але дякуємо за підказку. Все прекрасно! А навіщо питаєш? Завтра ми чекаємо вас у себе, в цьому ж складі! Правда, зіронько моя? – ніжно подивився Вадим в очі Аліси.

– Ласкаво просимо! – посміхнулась щаслива жінка.

Вадим зі Славком встигли міцно обійнятись, а досвідчений відставник уже приніс пляшку та, по праву найстаршого в компанії, почав вправно розливати присутнім.

– Ось і випивка. Давайте тост! – радісно запропонував він.

– З Новим роком! З новим щастям! І... гірко! – виголошувало веселе зібрання, а Вадим взяв з рук Аліси стаканчик і з таємничою посмішкою на вустах промовив:

– На сьогодні це ще не всі новини. З величезною радістю я повинен сповістити найближчих друзів, що наступні дев’ять місяців у нашій родині – я буду пити за двох. Моя чарівна красуня, під ялинку, зробила мені найжаданіший з новорічних подарунків: ми чекаємо на маленьке диво!

Тепер народ просто вибухнув блаженними оваціями, а оксамитові очі Вадима Назаренка сяяли зараз відразу всім: і щастям, і гордістю, і натхненням, і таким неймовірним коханням, що хто його знає, де воно у світі береться?

Він тихенько цілував дружину в пухнасту маківку та обережно притискав до грудей. І ніхто не чув, як зараз в одному на двох шалено закоханому серці звучала неповторна мелодія, що пов’язала їх навіки: «Скажи, що любиш...»