Влада Клімова - Скажи, що любиш, Влада Клімова

Герман зробив добре кільце по району і заїхав зі сторони Троєщинського ринку. Гайда завернув до СТО і зупинився. Йому назустріч зразу вибіг трохи замурзаний хазяїн і, весело піднімаючи ганчірку в руках, привітався:

– Дядя Гера, вітаю! Щось сталося чи просто на профілактику?

– Ні те, ні інше, Саньок! Просто вирішив у вас тут в кафе, на вулиці, посидіти. Запах бензину і машинної оливи мене заводить, – романтично змахнув рукою старий гонщик так, як зазвичай навіюють аромат парфумів.

– А, ну сідай! Жінка зараз прийме замовлення. Настя! Клієнт чекає.

Миттю перед Гайдою з’явилась дружина Санька і мило посміхнулась:

– Германе Борисовичу, вітаю. Як життя? Що будете?

– Молочка принеси мені, Настуню. А я посиджу...

– Добре! – побігла виконувати дівчина.

Тим часом хлопці щось чаклували під машиною на підйомнику, але скоро Саньок міцно матюкнувся і навіть кинув щось важке на підлогу:

– От же ж ханига довбаний!.. Я тебе що просив зробити? Відполірувати просив! А ти що зробив, падло? Все. Не знаю я твоїх проблем і знати не хочу. Урвався мій терпець. Звільнений!

– Чуєш ти, начальство! Як це звільнений? Я в профспілку жалітися піду. Ти мене на два місяці брав... – почувся десь з середини ангара гидкий скрипучий голос.

– Я тобі дам профспілку! Пішов геть звідси, наволоч!

Через кілька хвилин на вулицю виповзло щось, що нагадувало Герману його самого зовсім не в кращі часи. Тільки він, зазвичай, не вилазив з ресторанів Хрещатика, потім скотився нижче, але такою брудною потворою не виглядав ніколи. А незнайомець, у рваній куртці та давно не праних штанях, жадібно перераховував у руках останню видану Саньком зарплатню. Потім, з розгону і без дозволу, впав на стілець поряд. Гайда вже згадав і впізнав у звільненому горе-слюсареві того, кого зранку бачив у підполковника Крука в телефоні. Він мовчки попивав молоко і з відразою спостерігав за наволоччю біля свого столика.

– Вип’ємо, діду? – знизала тьмяними очицями Германа п’яна потвора.

– Що важкий день? Ні, в мене свій напій, – криво посміхнувся Герман і чомусь згадав прекрасну пару, яку теж вранці бачив в телефоні товариша. А ще йому відразу стало зрозуміло: чому дружина цього покидька так зненавиділа свою маленьку щасливу сестричку. Бо хіба ж могли оці плазуни, з нижчого світу, простити нормальним людям звичайне хороше життя? Постає питання, що заважало їм самим трохи взятися за розум та намагатися жити по-людськи? О! Здається це зараз Герман уже сам собі читав нотацію про високі принципи й суть буття...

Але ж яка гидка потвора сиділа зараз поряд з ним і комусь телефонувала.

– Та пішла ти в дупу! Вигнав. Зовсім! А я тобі казав: треба було грошей у них вимагати! Чого? Та які менти? Поки слабі – треба напрягать...

Знову Герман зрозумів: про кого й про що йдеться і в нього всередині зріло непереборне бажання – придушити оцю тварюку як клопа, щоб не поганила світ. Та не встиг він більше нічого подумати, як через дорогу вже бігла та сама «невловима месниця», з Крукового телефона. Зараз Гайда не вірив власним очам!

Картинка склалася так швидко, як він і не сподівався. Думав: поїздити по району, пошукати, як намагався робити підполковник. Але для гонщика, що вже не мав так багато часу Бог, скоріше за все, зробив виключення. Тільки Герман поки що не зовсім розчув: що саме хоче сказати йому Господь, подаючи оцих двох, як на тарілочці?

А бридка товста жінка, з погано нафарбованими губами та в волохатому шарфику на голові, підбігла до свого п’яного «судженого» і вони почали хамовито лаятись посеред вулиці, не соромлячись ні перехожих, ні тихого спостерігача поряд. Тільки коли товстуха заморилась кричати, вона уважно подивилась на старого діда за столиком і скрикнула вже до нього:

– Вам що робити нічого, як з бідних людей насміхатись?

– Де ви бачите, щоб я сміявся? – тихо відповів Гайда. – У вас, мабуть, проблеми?

– Так! Ось моя проблема. Та щоб ти здох! – знову скрикнула на п’яницю жінка й тепер гонщика-Ракету наче осяяло. Він зрозумів підказку вищих сил: бо у зовсім різних людей за цим столиком вимальовувалась абсолютно одна ціль – померти.

Адже, коли Герман Гайда звільнить світ від потворних покидьків, яких випадково занесло під ноги гарній щасливій парі, може тоді Господь скине йому на шальках своїх терезів кілька гріхів? Та ще й дозволить піти у вічність без мук і тяжкого очікування!..

– ...Ти, тварюка, йшов на це СТО, щоб відремонтувати наш Жигуль. А сам зовсім спився і та залізяка догниває. Я чому сюди на маршрутці повинна трястись, га? – знову скрикнула страшна дамочка та відірвала гонщика від піднесених, хоч і сумних мрій.

– Вас підвезти додому? – вирішив уже все для себе Герман.

– Ой, діду, йди до біса! Що на велосипеді підвезеш? – примружила підозріло очиці скандалістка.

– Велосипеда у мене немає вже давно, а підвезти можу! – настирливо повторив гонщик. – Як «Беха» підійде? – назвав він свій кросовер на кшталт лихих 90-х.

– Тю! У тебе, діду, «Беха» є? Та не сміши собак на Троєщині, – розсміявся беззубий алкоголік і тоді Гайда натиснув пульт, що тримав у руці. Кросовер миттю підморгнув і відізвався хазяїну.

– Ого! – округлились п’яні очиці у Толіка. А Віра стояла з роззявленим ротом і не могла зрозуміти: чого ж вона не вийшла заміж за цього жовтого старця, а промучилась стільки років зі слюсарем-алкоголіком?

– То що підвезти чи як? – рішуче наполягав старий.

– Та, да! Тільки нам на той бік Дніпра, діду. Я ось тобі заплатити можу... – шелестів нікчема двадцятигривневими купюрами.

– Залиш собі. Мені, якраз, з вами по дорозі, – зітхнув Герман і чомусь уважно подивився на сіре осіннє небо. Потім встав, провів гидку парочку до свого красеня і запросив всередину.

Гонщик сів за кермо і вправно вирулив на проспект Шухевича. І чим ближче він під’їжджав до Північного мосту, тим завзятіше набирав швидкість його прекрасний сталевий кінь.

– Ну ти й ганяєш, діду! – заздрісно покрутив головою Толік і то були останні його слова на цьому світі. Бо важкий, вимитий і блискучий, улюблений хазяйський коник – кросовер BMW X3, пілотований легендою радянського автоспорту Германом Гайдою на прізвисько Ракета, на швидкості близько двохсот кілометрів на годину, воістину як швидка ракета, пробив невисокий бордюр і з усього розмаху здійснив свій останній політ над Дніпром. Темна й холодна вода могутньої ріки миттю прийняла в свої обійми душу раба Божого Германа, а разом з ним паскудну парочку тварюк, що мабуть помилково з’явилися на світ під чарівним небом величного Києва.

Наступного дня директор відділення приїхав з наради від начальства злий, мов чорт. Спочатку він кричав на когось із касирів, потім дісталось службі охорони. Останнім він викликав Вадима і довго виносив йому мізки уявними проблемами. Та старший аналітик уже давно звик до деяких нюансів характеру їхнього керівника і реагував на його гормональні сплески скоріше філософськи. Потім Вадим Георгійович скликав ненадовго уже своїх підлеглих і тільки після цього їх відділення запрацювало у звичному ритмі.

Підполковник Крук і так не міг сьогодні зосередитись на підборі нових камер стеження, та ще й Кеш терміново вимагав його у підвал. Начальник служби охорони подумки сказав погане слово, але коли побачив загальмованого комп’ютерними дивами програміста аж таким збудженим, спробував вислухати.

– Яновичу, сядьте! Будь ласка, прошу Вас, – благав малий і підполковник, щоб не прирікатись ще й з ним, мовчки сів. – Ви новини часто дивитесь? Хоча ОК, зрозуміло. Цього по центральних не показували. Я записав для Вас з кримінальних...

– Та що вже в тебе трапилось? – зітхнув В’ячеслав Янович.

– Це скоріше у Вас. Ось, – і Кеш запустив запис Магнолії ТВ:

«... репортаж нашого кореспондента Сергія Зубова з місця ДТП. Вчора, 22 жовтня, на Північному мосту загинув легендарний гонщик двадцятого століття, призер багатьох чемпіонатів Герман Гайда. Його кросовер вже підняли з дна Дніпра. В салоні знаходились ще дві невстановлені особи. Всі загинули. Відомо що спортсмен останнім часом тяжко хворів і, скоріше за все, не справився з керуванням. Розпочато слідство...»

Ось тепер Крук зрадів, що сидить. Ноги його якось затремтіли, а голова пішла обертом.

– Сорі, за такі сумні новини, Яновичу. Я знаю, що ви були давніми друзями, але це ще не все. Я покопав тут трохи по всіх камерах, які тільки знайшов. Ви будете зараз трішки приємно здивовані. Бо на задньому сидінні його кросовера потонула наша гидка парочка Блощицьких: Анатолій і Віра.

– Що? Кеш ти впевнений? – аж скрикнув В’ячеслав Янович і встав.

– Ну, не на 100%, а десь на 89, – підтвердив хлопець. – Я такими речами не жартував би.

– От же ж старий дурень! Він їх таки знайшов... – вирвалось у підполковника.

– А він їх шукав? – здивувався Кеш.

– Забий на це, малий. Я розберуся. Дякую. Працюй!

Підполковник Крук прямував сходами нагору та шепотів собі під ніс дуже дивні, на перший погляд, зовсім відсторонені речі: «От тепер живи щасливо, Вадику! Діди своє завдання виконали. Та й борг скасовано. Ой, Гера-Гера!..»

ЕПІЛОГ

На вулиці падав тихий пухнастий сніг. Контрактова площа, наче в казці, сяяла таємниче-яскравими вогнями новорічного містечка, а в центрі височіла струнка і гарна ялинка. На площі було багато усміхнених щасливих людей. Там і тут верещали й дуріли діти...

Невеличка компанія, з шести осіб стояла неподалік від красуні-ялинки та про щось весело розмовляла. Час від часу хтось з них жартував і всі щиро сміялись.

Дві пари були доволі молоді, а третя – трохи старша. Ось одна із молодих красунь зняла рукавичку і продемонструвала співрозмовникам пальчика з обручкою.

– Це те, про що я думаю? – запитав у іншого молодця міцний красень, що лагідно притримував свою чарівну половинку.

– А на що це схоже? – відповів Вадиму Назаренку його вірний товариш Стас Валігура, який вирвався з Мілана в короткострокову відпустку, спеціально на Новий рік, до рідного Києва. – Так, я зробив Лані пропозицію і вона дала згоду стати моєю дружиною!

– О, так!.. Вітаємо!.. – весело зашуміла компанія.

– Так, за це діло не гріх би й випити? – підморгнув сивочолий чоловік, що теж притримував за талію дружину.

– Та що ти запитуєш, Славко! Біжи до найближчого кіоску і бери найкраще ігристе, – скомандувала дружина В’ячеслава Яновича.

– Уже виконується! – навіть козирнув відставний підполковник і миттю побіг до новорічного містечка.

– У нас з Ланою тепер стільки невідкладних завдань, що я навіть не спитав у новоселів: як живеться в новій квартирі на Подолі? – звернувся до Назаренків осяяний Стас.

– Ну, комплекс на Глибочицькій то не зовсім Поділ, але дякуємо за підказку. Все прекрасно! А навіщо питаєш? Завтра ми чекаємо вас у себе, в цьому ж складі! Правда, зіронько моя? – ніжно подивився Вадим в очі Аліси.

– Ласкаво просимо! – посміхнулась щаслива жінка.

Вадим зі Славком встигли міцно обійнятись, а досвідчений відставник уже приніс пляшку та, по праву найстаршого в компанії, почав вправно розливати присутнім.

– Ось і випивка. Давайте тост! – радісно запропонував він.

– З Новим роком! З новим щастям! І... гірко! – виголошувало веселе зібрання, а Вадим взяв з рук Аліси стаканчик і з таємничою посмішкою на вустах промовив:

– На сьогодні це ще не всі новини. З величезною радістю я повинен сповістити найближчих друзів, що наступні дев’ять місяців у нашій родині – я буду пити за двох. Моя чарівна красуня, під ялинку, зробила мені найжаданіший з новорічних подарунків: ми чекаємо на маленьке диво!

Тепер народ просто вибухнув блаженними оваціями, а оксамитові очі Вадима Назаренка сяяли зараз відразу всім: і щастям, і гордістю, і натхненням, і таким неймовірним коханням, що хто його знає, де воно у світі береться?

Він тихенько цілував дружину в пухнасту маківку та обережно притискав до грудей. І ніхто не чув, як зараз в одному на двох шалено закоханому серці звучала неповторна мелодія, що пов’язала їх навіки: «Скажи, що любиш...»