Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

— Головне, що ти впорався. — вона щиро співчувала другу, бо через власну роботу не один раз стикалась із залежними.

— Справа не в тому. Колишніх наркоманів не існує – є лише ті, хто кожного дня бореться із бажанням прийняти щось. Після клініки лікування не скінчилось. Я роками носив в собі таємницю, що руйнувала мене зсередини. І настав час позбутися цієї ноші! — він різко стих і поглянув на неї з винуватим виглядом.

— Я слухаю, — завмерши, відповіла Дана. Вона знала: яку б таємницю він їй не розповів – це піде на користь. Дана підозрювала, що мова піде про його матір і те, як він роками обманював нещасну жінку.

— Не можу… — він сховав обличчя в долонях, намагаючись утекти від цілого світу, — В мене залишилось мало близьких. І я не можу втратити ще й тебе. Дано, це було надто жахливо й жорстоко. Я все життя вибачатимусь за власні вчинки.

— Що б ти не сказав – я залишусь твоїм другом. — Дана обійняла його за плечі, не маючи сил спостерігати за стражданнями Володі.

— Ти не зможеш дивитись на мене так, як раніше, — відповів він із розпачем у голосі.

Дана лише сильніше обійняла Володю. Він і справді робив жахливі речі від яких страждали усі, хто був поруч. Але його спроба одужати стирала з пам’яті всі яскраві барви найгірших вчинків друга. Однак Дану найбільше засмучував той факт, що Володя ніколи не зможе вибачитись перед власною матір’ю. Вона знала, що це розриває його серце на шматки.

Ліс навколо стишився, мов чекав розв’язки. Він, певно, теж прислухався до слів Володі, очікуючи на викриття таємниці. Раптом хтось потривожив зелене царство. Друзі стрепенулися, почувши, як десь поруч сполохався птах та поспішив злетіти у небо, б’ючи невеличкими крилами.

З-за дерев вийшов чоловік: гарно вдягнений і з чарівно посмішкою. Він здавався ідеальним з маківки до кінчиків пальців на ногах. Коротке світле волосся неймовірно пасувало до блакитних, майже синіх очей. Але не дивлячись на широку білозубу посмішку, його погляд здавався холодним як північне море. Було щось моторошне у незбагненному контрасті.

Занепокоєння Дани враз розвіялось, коли вона побачила Олега. За десять років шлюбу вона звикла до нього і знала, що може покластись на чоловіка. Бодай у деяких питаннях. І зараз вона потребувала його допомоги, бо Володя геть розклеївся. Швидкий поцілунок у щоку мав би стати приємним проявом уваги, але колюча щетина Олега дряпала ніжну шкіру на обличчі дружини. Дана мільйон разів просила його зголити тестостеронове неподобство, що викликало у неї подразнення. Однак у відповідь чула одну й ту ж фразу: «Ти роздуваєш з мухи слона!». У їхній сім’ї вона звучала постійно і завжди – у бік Дани.

Олег привітався з Володею, потиснувши йому руку. Жінка помітила, що між цими двома панує якась напруга. Може, Олег все ще не пробачив другові слабкість, яка привела того на слизький шлях? Її чоловік понад усе на світі ненавидів слабких людей. Він вважав їх коренем усіх проблем. Сильні виживають, зціплюють зуби та роблять усе необхідне – так казав Олег. І таких людей він захищав у суді: тих, хто проявляв силу, а потім отримував за неї кілька років. Хоча головним критерієм відбору клієнтів була можливість фінансово задовольнити одного з найкращих адвокатів столиці.

— Як вам вдалось втекти від Антоніни? — жартівливо запитав Олег. Він завжди захищав Дану перед батьками й виступав з нею єдиним фронтом.

— Гадаю вона й сама була у захваті від ідеї здихатися двох проблемних гостів. Ми ж непередбачувані психи, ще як бовкнемо чогось при людях, — Дана на секунду згадала про розмову з матір’ю і струснула головою, відганяючи від себе неприємні думки.

— Не залишай її з ними наодинці. Ти ж знаєш, що вони роблять, — не підіймаючи очей, мовив Володя.

— Так вийшло. Я приїхав одразу, як зміг. Ходімо додому, гості вже помітили вашу відсутність. — Олег протягнув руку дружині: мило й наполегливо.

— Зачекай, Володя хотів поговорити… — Дана з дитинства не любила, щоб їй наказували, але все частіше обирала роль слухняної дружини.

— Все в порядку, поговоримо завтра. — Володя зблід та поквапився підвестись зі старої лавки.

Дана стенула плечима і взяла чоловіка за руку. Вона помітила, що Олег спопеляв поглядом Володю. Недовго, всього лиш долю секунди, але жінка встигла побачити диявольську лють в його очах. Олег погано контролював гнів і від цього на руках Дани інколи з’являлись синці: в розпал суперечки чоловік міг з силою схопити її за зап'ясток чи плече. Але він ніколи не бив Дану. Коли вона перелякано застигала на місці він ніби перемикався і згадував про гарні манери. Олег був хорошим, просто – трохи  нестримним.

— І чим ви займались? — бадьоро запитав чоловік, побачивши пусту пляшку у руці Володі.

— Пили вино у приємній компанії, — віджартувалась Дана. Володя йшов мовчки й, наче зовсім не звертав на них уваги.

— Ох, я б теж чогось випив! — протягнув Олег.

— Важка справа? — поцікавилась Дана.

— Важкий клієнт. — роздратовано відповів чоловік, — Я намагаюсь не дати йому сісти за наїзд на пішохода, а його зранку спіймали п’яним за кермом.

— Буває. — Дана не змогла видавити з себе жодного лишнього слова. Їхні погляди на роботу занадто сильно відрізнялись. Дана намагалась рятувати дітей у важких сім’ях, Олег же рятував тих, кого не завадило б посадити до в’язниці.