Світлана Литвиненко - Небезпечний фоторепортаж, Світлана Литвиненко

Розділ 4

-Я впевнений, що цей репортаж буде цікавим та пізнавальним для нашого читача.  Про цей замок мало хто знає, а тепер він  стане більш популярнішим, привабить більше туристів,- редактор вимушений коритися власникові, бо зовсім не хотів втрачати роботу.

-Діана… як вас там по батькові?- Назар нарешті заговорив, перериваючи паузу мовчання.

-Олександрівна.

-Так-от Діано Олександрівно, Платон Дмитрович люб’язно погодився відпускати вас зі мною коли я забажаю,- Назар звисока подивися на Діану,- я радий, що ми домовилися.

-Звісно Назаре Вікторовичу, що ми домовилися. Робитиму все, як накажете,- Діана намагалася не показувати роздратованість, яка з’являлася у неї при зустрічі з ним.

-Мені вже необхідно йти, не могли б ви, Діано Олександрівно мене провести, бо маю з вами ще обговорити деякі деталі по нашій справі.

-Як накажете,- Діана зобразила посмішку на вустах пропускаючи його вперед.

  Вони пройшлися по приміщенню редакції і вийшли на вулицю.

-Нам обов’язково потрібно було покидати будівлю?- незадоволено запитала Діана,- можна було поговорити…

-Я тут буду вирішувати коли і де ми будемо розмовляти. Завтра у 20.00 прийдеш до готелю, ось адреса,- Назар простягнув візитку готелю,- не забуть фотоапарат з собою прихватити.

-Що я маю фотографувати?

-Дізнаєшся на місці. Я тебе зустріну,- сказавши це Назар дав знак своєму водію відчинити дверцята автомобіля.

  Коли він поїхав, Діана ще постояла пару хвилин на крильці намагаючись утихомирити бурю емоцій викликану ним. Її до нестями дратував його діловий стиль. Коли вона вперше побачила Назара на вежі, то він виглядав зовсім інакше і це приваблювало, а теперішній вигляд відштовхує. Повернувшись на своє робоче місце Діана відразу почула від своїх колег (жінок), як їй пощастило, що вона буде часто бачитися із новим власником, з таким красунчиком, з таким розумним та багатим.

-На його руці не має обручки, тож без сумніву, що він вільний,-сказала замріяно Надя, одна із колег,-у тебе Діанко такий шанс випадає.

-Який ще шанс?- незрозуміла та.

-Сподобатися такому чоловікові, аж дух перехоплює,- Надя тяжко видихнула закотивши очі під повіки.

-Ти постарайся не тільки стати його коханкою, а й вийти за нього заміж,- порадила інша колега.

-Дякую вам за пораду Галино Миколаївно,- Діана трохи не нагрубила,- але між нами крім ділових стосунків не може більше нічого бути. Він не та людина в яку я можу закохатися.

-Хто знає Діаночко, хто знає,- Галина Миколаївна знову одягла окуляри і занурилася у роботу.

  Повернувшись після робочого дня додому Діана взялася за приготування вечері, коли у двері подзвонили. Гадаючи хто це може бути пішла відчиняти.

-Віка?! Лізонько, і ти з мамою прийшла?- Діана здивовано пропустила несподіваних гостей.

-Діана, я за тобою сумувала,- Ліза простягнула свої рученьки і та підхопила її на руки.

-Я теж за тобою сумувала сонечко,- Діана поцілувала дівчинку,- зараз пригощу тебе смачненьким.

-Можна, ми у тебе поживемо декілька днів?- запитала сумно Віка.

-Живіть скільки треба,- Діана не стала при дитині нічого запитувати.

  Тільки після того, як Ліза заснула і Діана тихенько причинила двері спальні запитала у подруги:

-Що у тебе сталося? Мабуть Руслан знову напився і вигнав вас із дому?

-Пішли посидимо на кухні і я тобі все розповім,- Віка намагалася говорити тихо, щоб не розбудити доньку,- нас ніхто не виганяв, я сама приняла рішення підти. Сьогодні знову п’яний приліз і почав лекції читати, лякаючи дитину. Не витримала. Завтра йду подавати заяву на розлучення і шукати квартиру.

-Залишайтеся у мене скільки буде необхідно. А розлучитися ти точно вирішила?- запитала Діана наливаючи собі і подрузі чай.

-Який він не є, а я його все рівно кохаю,- Віка розплакалася,- і чому це трапилося саме в нашій родині. Усе ж нормально було і тут таке…

-Постарайся заспокоїтися і триматися заради доньки,- Діана обійняла подругу, бо хотіла хоч трохи її втішити, а потім теж сіла за столик,- може одумається і погодиться на лікування.

-Аби ти бачила, як він змінився. Очі такі злі, ніби крижані зробилися, а кричить так, що аж слина з рота тече. Я така втомлена, така вимучена.

-Візьми пару вихідних,- порадила Діана.

-Так і зроблю. А ти як?- поцікавилася Віка відпиваючи маленькими ковточками чай.

-Ти мабуть вже чула, що у нашого журналу власник змінився.

-Коли була на інтерв’ю, Галина Миколаївна наша люба телефонувала, нетерплячка в неї. За хвилину все проторохтіла, а потім зрозуміла, що невчасно швидко відключилася,- згадала Віка намагаючись посміхнутися,- але я так і не зрозуміла, рада ти чи ні співпрацювати з ним?

-Звісно що ні. Він мене дратує, бісить, але вибору не маю, вимушена з ним працювати,- зізналася Діана,- це той самий Назар, що…

-Та я зрозуміла хто він. Каратист та власник замку, а відтепер і нашого журналу. Симпатичний, багатий тож не погана партія. І тим більш, він тобі ніби спочатку сподобався.

-Віка і ти туди ж,- обурилася Діана,- перше враження завжди обманливе. За красивою обгорткою, виявився зіпсований продукт. І ще Віка, ти  ніби не знаєш…, мені краще самій бути.

-І чому ми з тобою такі не щасливі?- покивала головою подруга.

  У призначений час другого дня Діана чекала на Назара біля вказаного готелю. Це був один із кращих готелів міста, та Діана не здивувалася, бо знала, що Назар може собі дозволити таку розкіш. Тільки, що він задумав і навіщо вона тут? Була переконана, що Назара, як пана привезе водій та натомість він приїхав сам на червоному мерседесі. І не при діловому костюмі як очікувала, а привабливо одягнутий. А саме в джинси та чорну сорочку на якій верхні ґудзики були розстебнутими. Його чорне волосся виблискувало, а темно-сині очі ніби горіли. Діана помітила на ньому дорогої марки годинник і тільки злегка нахилила голову подумавши про те, на яку широку ногу він живе. Коли Назар вилазив із свого автомобіля прихватив з собою кейс.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍