Ханна Еванс - Ти не мій брат, Ханна Еванс

Глава 7

Настя

 - Так, що ж ти обираєш, "втікачко"? Чи може мені покликати Інну Едуардівну?!

А тоді нахиляється і шепоче.

 - Вона буде "дуже рада", побачити свою Настю у такому вигляді.

Правду кажучи, мені все одно на кураторшу. Боюсь лише, щоб мамі не повідомили про мої витівки. Не хочу створювати їй проблеми.

 - Гаразд!

Випалюю злісно. 

 - Тільки швидко, щоб ніхто нас не побачив!

Артур віддає свій шлем з усмішкою. Після чого, сідає на мотоцикл.

 - Тримайся міцно, "втікачко".

Піднімає свою куртку, щоб охопити його у поясі. Застигаю, не можу наважитися.

 - Натка швидше, вони вже доходять!

Каже Лінка. Більше не зволікаю, обіймаю Артура і він рушає з місця. Читаю у подруги по губах.

 - Вибач...

Від страху, сильно притуляюсь до тіла Артура. А тоді, чую його фразу.

 - Розслабся. Це не так страшно, як тобі здається.

Відкриваю очі і бачу ту красу. Ми вже їдемо не так швидко, як втікали біля універу. Тому, можу роздивитися будівлі, які пробігають повз нас. Осіннє листя, що кружляє від поштовху вітру. Коли ми зупиняємося біля світлофора, у вікні автомобіля бачу нас із ним.

Красивий, чорний мотоцикл, на якому сидить Артур у шкіряній куртці. 

" Вона йому дуже личить. "

Біля нього я, зі шлемом на голові. З під якого в'ється моє волосся. Раптом, натикаюся на його погляд. Він теж спостерігає за цією картиною та посміхається. Знову заливаюся фарбою.

" Добре, що у шлемі цього не видно. "

 - Тобі куди?

 - Що?

 - Ха - ха. Кажу, скажи де ти живеш? Чи ти хочеш, до мене у гості?

Знову відчуваю його єхидну посмішку.

 - Що? Ні!

 - Я так і подумав, то куди тебе везти?

 - Я покажу.

З полегшенням видихаю. Тут загоряється жовтий, а потім зелений і ми рушаємо далі. Через декілька хвилин, опиняємося під моїм будинком. Район у мене не дуже бідний. Але й не такий як у цього Артура, судячи із спортивного мотоцикла. Як тільки хочу злісти, він знову мене зупиняє.

 - Що ти від мене хочеш? Може, ще на каву запросити?!

Від цих слів, він сумно посміхається. А тоді злізає і одним ривком, знімає мене на землю.

 - Я лише хотів допомогти.

Мені стає прикро за мої слова. Але вибачитись, не наважуюсь. Знімаю шлем і віддаю Артурові. А тоді швидко прямую у під'їзд. Але щось змушує мене зупинитися. Обертаюсь і бачу, як він вивчає мене поглядом, а я вимовляю.

 - Дякую.

Швидко тікаю. Зупиняюсь у під'їзді, серце вистрибує з грудей.

" Так Настя, спокійно, дихай глибше. "

Піднімаюсь у власну квартиру. Відкривши двері, застигаю на порозі від того, що я бачу...

   Як вам глава? Якщо вам цікава історія, то поставте зірочку, або напишіть коментар... Буду дуже вдячна, ваша Ханна Еванс...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно