Майкл Крайтон - Загублений світ

Вечірнє світло розрізали великі червоні струмені полум’я. Він бігав навколо туші і кричав чоловікам:

— Ні! Ні!

Але ті не звертали на нього уваги.

Він кричав:

— Ні, це безцінно…

Перший з чоловіків у формі схопив Левіна і грубо штовхнув його на пісок.

— Що ви в біса робите? — закричав Левін, спинаючись на ноги. Але було вже занадто пізно. Перший зі струменів полум'я вже торкнувся шкіри. Вона почорніла, а всередині синім полум’ям спалахнули кишені з метаном. Дим від туші щільною хмарою почав підніматися у небо.

— Зупини це! Зупини це! — Левін повернувся до Ґутьєрреса. — Змусь їх зупинитися!

Але Ґутьєррес не рухався, він просто дивився на тушу. Охоплений полум’ям тулуб невідомої тварини потріскував від вогню, жир розбризкувався і згоряв. А потім, коли згоріла шкіра, з’явилися чорні, пласкі ребра скелета. Потім увесь тулуб повернувся і шия тварини підстрибнула вгору, охоплена полум’ям, що доточувало скручену шкіру. У полум’ї Левін побачив довгий писок, ряди хижих зубів і порожні очниці. Здавалося, ніби якийсь середньовічний дракон здіймається у небо, перетворюючись на полум’я.

Сан-Хосе

Левін сидів у барі аеропорту Сан-Хосе, цмулячи пиво і чекаючи на літак до Штатів. Позаду нього за маленьким столиком сидів Ґутьєррес. В останні кілька хвилин між ними запала незручна мовчанка. Ґутьєррес дивився на рюкзак Левіна, що стояв біля його ніг. Він був спеціально виготовлений з темно-зеленого гортексу[4] з додатковими зовнішніми кишенями для всілякого електронного обладнання.

— Непоганий наплічник, — мовив Ґутьєррес. — Де ти його, до речі, дістав? Схожий на виріб Торна.

Левін сьорбнув пива.

— Це він і є.

— Класний, — сказав Ґутьєррес. — Що у тебе там у верхньому клапані, супутниковий телефон і GPS? Хлопче, що ж іще далі вигадають? Розкішно. Це, мабуть, тобі коштувало…

— Марті,— роздратовано перервав його Левін. — Досить молоти дурниці. Ти мені скажеш чи ні?

— Що сказати?

— Я хочу знати, що тут в біса відбувається.

— Слухай, Ричарде, вибач, якщо…

— Hi, — перервав його Левін. — Це був дуже важливий зразок, Марті, і він знищений. Я не розумію, чому ти дозволив, щоб це сталося.

Ґутьєррес зітхнув. Він озирнувся на туристів за іншими столиками і сказав:

— Тільки між нами, добре?

— Гаразд.

— Тут із цим велика проблема.

— З чим?

— Ці… форми з відхиленнями… з’являються на узбережжі дуже часто. Це відбувається вже кілька років.

— З відхиленнями? — недовірливо повторив Левін, похитавши головою.

— Так офіційно називають ці зразки, — пояснив Ґутьєррес. — Ніхто з урядовців не хоче уточнювати, в чому річ. Це почалося близько 5 років тому. У горах, неподалік від сільськогосподарської станції, що займається вирощуванням та тестуванням різновидів соєвих бобів, виявили ряд тварин.

— Соєвих бобів, — повторив Левін.

Ґутьєррес кивнув.

— Вочевидь, цих тварин приваблюють боби або якісь види трав. Є припущення, що у них в раціоні є велика потреба у лізині. Але насправді ніхто не впевнений. Можливо, в них просто є схильність до певних видів зернових.

— Марті,— сказав Левін. — Мені байдуже, навіть якщо вони обожнюють пиво та кренделі. Єдине важливе питання — звідки вони взялися?

— Ніхто не знає,— відповів Ґутьєррес.

Левін утримався від репліки.

— Що сталося з цими тваринами?

— Усіх знищили. І, наскільки мені відомо, після цього кілька років нічого не було. Але, схоже, це знову починається. За останній рік ми знайшли рештки ще чотирьох тварин, в тому числі й тієї, що ти бачив.

— І що було зроблено?

— Ці… форми з відхиленнями завжди знищують. Так, як ти бачив. З самого початку уряд робить усе можливе, щоб ніхто про це не знав. Кілька років тому якісь північноамериканські журналісти почали розповідати, мовляв, щось дивне відбувається на острові Ісла Нублар. Менендес запросив купу журналістів — і полетів з ними на інший острів. Вони так і не зрозуміли різниці. Щось таке. Я маю на увазі, уряд дуже серйозно ставиться до цього.

— Чому?

— Вони стурбовані.

— Стурбовані? Через що вони мають турбуватися?

Ґутьєррес підняв руку і підсунув свій стілець ближче.

— Через захворювання, Ричарде.

— Захворювання?

— Авжеж. У Коста-Риці одна з найкращих систем охорони здоров’я у світі,— сказав Ґутьєррес. — Епідеміологи відслідковують якийсь дивний тип енцефаліту, що, схоже, зростає, зокрема вздовж узбережжя.

— Енцефаліт? Якого походження? Вірусний?

Ґутьєррес похитав головою.

— Не знайдено жодного збудника.

— Марті…

— Кажу ж тобі, Ричарде, ніхто не розуміє, в чому справа. Це не вірус, бо титри антитіл не збільшуються, і кількість білих клітин залишається незмінною. Це не бактерія, бо такої культури не існує. Це абсолютна загадка. Епідеміологи знають, що це, здається, зачіпає в першу чергу сільських фермерів — людей, які ходять навколо свійських тварин і худоби. І що це справжній енцефаліт — біль, від якого розколюється голова, лихоманка, сплутана свідомість, марення.

— Є жертви?

— Досі хвороба, здається, минала сама собою, триваючи близько трьох тижнів. Але навіть за таких умов уряд стурбований. Ця країна залежить від туризму, Ричарде. Ніхто не хоче розмов про невідомі хвороби.

— Отже, вони вважають, що енцефаліт пов’язаний з цими формами, що мають відхилення?

Ґутьєррес знизав плечима.

— Ящірки носять з собою безліч хвороб, — мовив він. — Це відомий напрямок. Тому цілком можливо, що є якийсь зв’язок.

— Але ж ти сказав, що це не вірусне захворювання.

— Хай там як, вони вважають, що ці речі пов’язані між собою.

Левін зауважив:

— Дедалі більше підстав, щоб з’ясувати, звідки вони з’явилися. Звичайно, їх повинні відшукати…

— Відшукати? — зі сміхом повторив Ґутьєррес. — Авжеж, їх шукають. Кожен квадратний дюйм цієї країни обстежили вздовж і впоперек. Відправили десятки пошукових загонів — я сам очолював кілька з них. Робили аеророзвідку. Були обльоти джунглів, прибережних островів. Це, по суті, величезна робота. Ти знаєш, що островів досить багато, особливо вздовж західного узбережжя. Дідько, вони навіть приватні острови обшукали.

— А тут ще й приватні острови є? — спитав Левін.

— Кілька. Три або чотири. Як Ісла Нублар — його передали в оренду американській компанії «ІнДжен» на багато років.

— Але ти сказав, що острів обшукали…

— І то ретельно… Там нічого немає.

— А інші?

— Ну от дивися, — Ґутьєррес почав загинати пальці.— Біля східного узбережжя є Ісла Таламанка, там є курорт «Клаб Мед». Є Сорна біля західного берега, вона в оренді у німецької гірничовидобувної компанії. Північніше є Моразан — він належить багатій костариканській родині. І, можливо, ще якийсь острів, про який я забув.

— І що виявили пошуки?

— Нічого, — сказав Ґутьєррес. — Взагалі нічого. Тож є припущення, що тварини походять з якогось місця у глибині джунглів. Саме тому ми їх досі і не знайшли.

Левін буркнув:

— В такому випадку, шансів нуль…

— Знаю, —